8 листопада 2019 переглянуто 3366

Микола Сушко: Усе своє життя я займаюся «ремонтом світу»

 

У травні 2019-го року вперше відбулося вручення Премії імені Георгія Ґонґадзе для українських журналістів. Співфундаторами цієї відзнаки виступили 12 меценатів-випускників kmbs. Ми зустрілися з Миколою Сушком, одним із меценатів, аби поспілкуватися про участь могилянської спільноти в організації Премії, а також про те, що означає бути меценатом.

Павло Білодід: Миколо, дякую, що погодився на розмову. Моє перше питання стосується твоєї професійної діяльності. Розкажи, будь ласка, чим ти займаєшся?

Микола Сушко: Мій бізнес у сфері фінансової аналітики останні 15 років. Головна його ціль – давати нашій молоді можливість бути фінансово незалежною, достойно заробляти та самореалізовуватися у власній країні.
А якщо говорити глобальніше, то все своє життя я займаюся «ремонтом світу» (як би це пафосно не звучало). Мене постійно щось не влаштовує: в собі, в оточуючих, у селі, в місті, в країні. І те, що не влаштовує, є настільки сильним, що часом аж до болю. І цей біль включає в себе такі дискомфортні речі, на які закрити очі й нічого не робити я просто не можу.

П. Б.: Яким чином ти це робиш і на що конкретно спрямовуєш зусилля?

М.С.: Взагалі, для мене всі проекти, благодійність і бізнес – це виключно про людей, про підсилення одне одного. І якщо я розумію, що моя дотичність до особистості може її підсилити, то я дуже концентровано включаюсь у цю гру. І зараз я почав розуміти, що іноді це людей розслабляє. Я буваю як локомотив: приєднуюсь, спалюю багато ресурсів, можливо, іноді нераціонально. Тому інколи буває так, що вагончикам вже не потрібно напружуватися, бо ми всі і так рухаємося разом. Я розумію, що інколи те, що я вважаю за благо, шкодить людям, бо вони звикають. Та все ж я шукаю ті вагончики, розігнавши які, я, як локомотив, можу розслабитися. Тому це постійне балансування, але це завжди про підсилення одне одного.

П. Б.: Розкажи про свій шлях до kmbs, яка була мотивація і що змінилося після навчання?

М.С.: На перших етапах управління компанією здійснювалося через особисту харизму. Тоді нічого не було – жодних інструментів управління. Однак потім розумієш, що для диверсифікації потрібне масштабування. А я взагалі був цілковитим профаном в управлінні, і навіть зараз в багатьох речах не вважаю себе професіоналом. Взагалі, це була третя чи четверта бізнес-школа. Знаєш, коли досягаєш якогось успіху, в тебе виникає синдром самозванця. Ти розумієш, що нібито ти успішний, у тебе є компанія, а ти взагалі нічого не знаєш про управління, і в тебе навіть лексики управлінської немає. І починаєш відвідувати якісь конференції, семінари.

Проте зараз я розумію, що якби тоді розумів хоча б щось в управлінні, я б взагалі нічого не зробив, адже переді мною була б ідеальна модель того, як має бути. Мій бізнес був створений поза всіма правилами менеджменту й управління. Все просто сформувалося так, як воно не мало бути. На сильний дикій енергії, яка просто перемелює будь-які підходи до управління.

В одній з українських бізнес-шкіл я витримав десь рік, мені там не сподобалось. Мені здавалося, що в Україні є проблеми з бізнес-освітою. Це наклалося на мої романтичні настрої повчитися в Європі, були навіть думки виїхати з України. Тому інша бізнес-школа, до якої я потрапив, була в Польщі. До неї я довго вступав, подавав документи. Мені просто було нудно в Києві! У нас там були виїзні модулі – по 4 дні кілька разів на місяць. Ніби зручно: сів на авто, проїхався – романтика! Навчаючись там, я приміряв на себе життя в іншій країні. На останньому модулі в мене виникло глибше розуміння Європи, людей, правил і стилю життя – я не побачив там бунтарства й авантюризму. Українці з моєї групи були теж зовсім ніякі, мене зовсім нічого не «вмикало».

Щодо Могилянки, то я приходив туди ще в 2001 році, коли тільки-но потрапив до Києва і шукав виш. Я дуже хотів там навчатися, але тоді не пройшов на бюджет, а на контракт у батьків не було коштів. Для мене це був дуже великий біль. Однак вдалося  повернувся туди через kmbs. Коли я приходив у бізнес-школу вперше, ще до навчання в Польщі, в мене склалося враження якогось награного патріотизму, який я тоді не сприйняв. Втім, після навчання в Польщі, саме цього могилянського патріотизму і не вистачало. Саме це мене «увімкнуло», та досі драйвить.

Микола Сушко: Усе своє життя я займаюся «ремонтом світу»

П. Б.: Чи пов'язане це відчуття із твоїми сьогоднішніми меценацькими проєктами? І як би ти взагалі міг визначити поняття «меценат»? За що він, на твою думку, відповідає і яка його роль у суспільстві?

М.С.: Є волонтер, є добродійник, є меценат, доброчинець. Фактично, маємо багато слів. Я для себе вивчав їх значення. Я буваю і волонтером, і меценатом, і для мене все це – про ремонт світу. На моє переконання, меценацтво – це можливість бути дотичним до чогось більшого ніж я сам, до чогось, що виходить за рамки лише моїх дій. Я зараз намагаюся відійти від «чекового» меценатства, яке сьогодні є дуже модним. Ну, там скинулися хлопці на щось – і тепер вже вони – благодійники, хоча, можливо, до кінця й не розуміють, що це таке. Я теж таким страждав.

Фактично моя благодійність, моє меценатство – це любов до мого регіону, де я народився. Купівля книжок, обладнання, комп’ютерів та інше. Але люди досить швидко звикають до «руки дающої» і в певний момент починають це сприймати як данність. А коли ти припиняєш це робити, то ще й ображаються. І зараз я відходжу від «чекового» меценатства до якогось більш системного. Фактично, цей акт меценатства створює проект, результатом якого буде багато-багато дій та більш нелінійних рішень. Не достатньо просто купити книжку – потрібно купити саме ту книжку, і в правильному місці, і правильній людині, і саме в той момент, коли вона максимально цього потребує.

П. Б.: Чому, на твою думку, в Україні так слабо розвинута культура меценатства?

М. С.: А тому що в нас в Україні дуже часто це – просто піар. Це – індульгенція. 

П. Б.: А чого бракує, аби ця культура меценатства з’явилася?

М. С.: Потрібно, щоб реципієнти самі фільтрували, тих, хто дає кошти. Але має бути надлишок. Коли буде надлишок, тоді буде що фільтрувати, тоді проекти не будуть брати кошти від будь-кого. Взагалі немає схеми того, як це має відбувається. Втім, для того, щоб благодійність не перетворювалася на піар декому має заборонятися бути меценатом... 

П. Б.: А що отримує меценат, тобто яка у нього сатисфакція?

М. С.:  Усі проекти, у яких я беру участь, не буду лукавити, я роблю і для себе, для свого внутрішнього відчуття дотичності до змін.

П. Б.: Що це за відчуття?

М. С.: У якийсь час приходить відчуття того, що життя скінченне. Є якийсь певний відрізок часу, і ти не знаєш, скільки там… є цей момент, 5 чи 10 секунд «до». І ось цей момент, він, можливо, в часовому проміжку й короткий, але в ємкості – дуже глибокий. У ті 5-10 секунд ти підводиш підсумок всього, що було. Моя дотичність до людей, до проєктів дає розуміння про те, що частинка мене залишається в комусь. Просто я міг би прожити день для себе: прокинутися, почитати книжку, подивитися фільм, сходити на роботу. Ну, в принципі окей, чудово. Але я можу цей день прожити так, щоб запустити дуже багато змін у житті інших людей. Скажу банально: меценатство дає відчуття того, що ти живеш недаремно.

Я ще в процесі пошуку відповідей на ці питання. І я навіть не знаю, чому все це роблю. Дуже часто я хотів би цим не займатися, адже кожен благодійний проєкт так чи інакше торкається якоїсь соціальної проблеми. І для того, аби її вирішити, потрібно в неї зануритися. А це – завжди біль, який ти проживаєш, і часто ти не знаєш, чи правильні рішення ухвалюєш чи ні. Я інколи навіть думаю, чи взагалі маю право братися за вирішення цих проблем, вирішувати долю інших людей? Чи, можливо, для них було б краще самим зануритися в цей біль, самим розібратися з проблемою і, зрештою, знайти вихід із ситуації. А ти, фактично, своїми благими намірами лишаєш людей досвіду. І от зараз переді мною стоять такі питання: в які проєкти входити, кому допомагати і чи допомагати тому, хто допомоги не просить?

Микола Сушко: Усе своє життя я займаюся «ремонтом світу»

П. Б.: А щодо Премії імені Георгія Ґонґадзе, чому вона стала тобі цікавою?

М. С.: По-перше, люди – команда проєкту. До Премії Ґонґадзе я був дуже далекий від журналістики. Саме в благодійних проєктах я вивчаю для себе абсолютно нові предметні області. Тому, якби не цей проєкт, думаю, я б так глибоко не занурювався в журналістику. Адже, коли ти у щось вкладаєш кошти, ти розумієш, що можеш цими ресурсами на щось повпливати – це викликає більшу відповідальність.

Чому саме журналістика? Я за прямоту, чесність і відкритість. Правда болюча, некомфортна, але вона прискорює темп життя. Що раніше ми якісь речі підсвічуємо, то інтенсивніше щось відбувається. Питання в тому, що мало хто розділяє такий підхід, і мало для кого він вигідній. Є різна журналістика.

Я хотів би, щоб було якомога більше журналістів – чесних, відкритих, сміливих, які, часом, навіть справу ставлять вище за своє життя. Як Георгій  Ґонґадзе. Журналістські розслідування – це теж певний мистецький акт, який має колосальний вплив на суспільство. Наприклад, країна рухається в одному напрямку, а якийсь невеличкий матеріал, на п’ять сторінок, може кардинально все змінити, розвернути цілу націю. І це круто, це мистецтво. Для мене, журналісти – це військові, зброєю яких є слово. Від того, як вони напишуть той чи інший текст, які контексти врахують, може залежати навіть доля цілої країни.

І Премія, на мою думку, це – можливість. Хотілося б, аби вона створила моду на журналістику, бо журналістика – це про моральні якості, про дослідження і про можливість чесністю, правдою щось змінювати.

П. Б.: Цей проєкт має свою унікальність, тому що це –  колективне меценатство. Яке значення спільноти випусників kmbs у цьому?

М. С.: У цьому питанні якраз і склеюється все. Могилянка – це дуже сильний фільтр людей. Я 10 років не міг пройти через нього – мені ніхто не відмовляв, я сам туди не йшов. Для мене не було важливим те, що було в Могилянці. Однак, у якийсь момент я дуже захотів туди потрапити, бути частиною спільноти. Фактично, Могилянка є сама як фільтр. Це – дуже класний інструмент для меценатства, якщо проєкт буде створений під таким фільтром – через спільноти. Тоді цьому проєкту не потрібно визначати критеріїв для мецената. Достатня умова – бути членом спільноти або, у нашому випадку, бути випускником Могилянки. Це вже само по собі є унікальним.

По-друге, коли об’єднуються люди зі спільноти, меценати мають можливість впливати на процеси в проєктах. Так у нас склалося. Випускники kmbs – це професіонали в управлінні. Вони мають розуміння причинно-наслідкових зв’язків, процесів. І коли виникає спокуса направити проєкт в той чи інший бік, вони розуміють наслідки, які можуть бути через 5-10 років. І для мене такі проєкти – це і є системне меценатство. Це – не одноразовий акт, адже діями сьогодні ми намагаємося вплинути на наступні 5-10 років.

Тобто саме нелінійні рішення мають серйозніший ефект. І, по суті, цією Премією ми можемо впливати на дуже багато процесів. З одного боку, це – можливість, а з іншого – відповідальність. І розуміючи її, ти вкладаєш в це багато інтелектуальних ресурсів, щоб цю відповідальність максимально реалізувати. А це надскладно навіть для однієї людини. А коли об’єднується декілька людей, декілька меценатів, відповідальність ще більш підсилюється. Я беру відповідальність не лише за себе, але ще й за дії колеги. І якщо це просто якась незнайома людина, я, можливо, не зможу до неї донести якісь певні значення, бачення або він не захоче мене почути. Інша справа, коли це – випускники однієї спільноти, зі схожими цінностями та поглядами на життя: ти можеш говорити з ними відкрито, не переймаючись, що хтось може не зрозуміти чи образитися. Фактично, коли такі зв’язки вибудовуються, це дозволяє ефективно рухати проєкт.

П. Б.: Якими проектами, на твою думку, асоціація мала би ще опікуватися? Які проблеми  мають бути у фокусі?

М. С.: Це проєкти, які пов’язані з кореневою експертизою Могилянки, те, в чому вона сильна: освіта, просвіта, культура, управління. Коли ми говоримо про управління – це бізнес-школа. А коли ми говоримо про благодійні проєкти в сфері управління – тут взагалі широкий загал, це можуть бути випускники з досить різних сфер. Кожен з них є професіоналом у своїй справі: він може проаналізувати проблему, розширити її до якихось кейсів; допомогти управлінським чи фінансовим ресурсом або за допомогою журналістів пролити світло на якісь події.

Микола Сушко: Усе своє життя я займаюся «ремонтом світу»