На роздоріжжі майбутнього: чим живе зона відчуження

Забута територія, небезпечне місце, приманка для сталкерів, потенційний бізнес-об’єкт… Майбутнє зони відчуження ще не визначене, а її теперішнє сповнене викликів, запитань та потенціалу, реалізувати який не під силу одній організації чи навіть державі. Оскільки Києво-Могилянська бізнес-школа досліджує великі системи крізь призму взаємодії між різними гравцями, зона відчуження стала напрямком для чергового навчального модуля груп РМВА-22, ЕМВА-35 та ЕМВА-36. А у межах підготовки до модуля учасники поспілкувалися з Віталієм Петруком, який був головою Державного агентства України з управління зоною відчуження з 2015 по 2019 роки, а зараз є заступником голови ДП «АМПУ» з економіки.

Про зону відчуження

Зона відчуження – це не лише ЧАЕС. Сама ЧАЕС – це ядерний об’єкт, станція. А зона відчуження – це 265 000 га, тобто територія, співставна з територією такої європейської країни, як Люксембург. Тут функціонує майже десяток державних підприємств, на яких працюють до 7000 людей (ЧАЕС – найбільше з них). Для мне зона відчуження – це перш за все великий промисловий об’єкт.

Проте річ у тому, що на цій території лише 5% «належать» людям: вони ведуть там господарську діяльність (це промислові об’єкти ЧАЕС, Сховище відпрацьованого ядерного палива-2, промислові об’єкти Комплексу «Вектор», Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива НАЕК «Енергоатом», місця тимчасового зберігання та локалізації радіоактивних відходів, містечко Чорнобиль, яке призначене для проживання вахтового персоналу, тощо). А решта зони відчуження належить сама собі, й перебування людини на цій території законодавчо обмежене. Донедавна в нас там навіть подекуди не було кордону з Білоруссю, його фізичне облаштування розпочалося лише два-три роки тому.

Саме поняття «зона відчуження» та її форма виникли після аварії на ЧАЕС внаслідок радіаційного забруднення. Через вибух на ЧАЕС на прилеглій території були розкидані радіоактивні відходи, зокрема трансуранові елементи, період напіврозпаду яких – 24 000 років (що унеможливлює  «нормальне» перебування та проживання людини в цій місцині ). На відміну від японської «Фукусіми», у нас це забруднення дуже неоднорідне та має іншу природу. Так, на «Фукусімі» забруднення відбулося переважно цезієм, період напіврозпаду якого становить лише 30 років. Теоретично пройде два-три періоди напіврозпаду – і японці зможуть повернутися до нормального господарювання на своїй території.

Втім, у нас не все так погано: найсильніше забруднення спостерігається лише в радіусі 10 км від ЧАЕС (це десь 15% зони відчуження), решта території, або так звана 30-кілометрова зона, завдяки розміру та адміністративному обмеженню на вхід виконує функцію буферу або природного бар’єру між 10-кілометровою зоною та рештою території України.

Створення поза межами 10-кілометрової зони 2016 року Чорнобильського заповідника було свідомим кроком влади: ми мали знайти відповідь на запитання: що робити із цією територією, який її статус? Коли вона стала заповідником, вже було зрозуміліше, як із нею поводитися: охороняти рослинність і тварин, допускати науковців для досліджень тощо. Раніше проведення досліджень, зокрема міжнародними інституціями, було практично неможливим через законодавчі обмежувальні норми, закладені ще радянською владою.

Отже, зараз зона відчуження розвивається у двох напрямах: заповідник та промислове використання.

Про захоронення відходів

Промислове використання означало, по-перше, зняття ЧАЕС з експлуатації, а по-друге, поводження з радіоактивними відходами. Насправді наше Агентство має вирішувати саме питання захоронення відходів. Адже Україна входить до десятки найбільших ядерних країн світу, у нас є атомні електростанції, і відходи потрібно десь зберігати.

Будь-яке відпрацьоване ядерне паливо має «відстоятися»: воно виділяє тепло й може робити це понад сотню років. Крім того, воно має чимало мікро- та макроелементів, які потенційно можна використовувати повторно. Наприклад, уран у ядерній паливній збірці випрацьовується лише на 5–7%. Чимало країн зберігають відпрацьоване паливо в надії, що виникнуть нові технології, які будуть економічно вигідними для повторного використання цих елементів.

На мою думку, основне завдання підприємств зони відчуження – сформувати таку інфраструктуру для зберігання ядерних відходів, яка буде безпечною для громадян України. Проблема в тому, що для цього потрібні чималі гроші.

Про «чужі» відходи

Суспільство зараз побоюється, що зона відчуження стане сховищем для радіоактивних відходів з усього світу. Але насправді варто розрізняти відпрацьоване ядерне паливо (яке має відстоюватися й може перероблятися) та радіоактивні відходи (вони бувають дуже різні, з дуже різними періодами напіврозпаду). Другу категорію з інших країн приймати недоцільно, до того ж існує пряма заборона в законодавстві.

Першу – теоретично можна було б, таким бізнесом займається низка країн (Велика Британія, Росія тощо). Але для наших потенційних замовників це коштувало б дуже дорого, бо в нас надзвичайно суворі законодавчі вимоги.

Про виклики

До 2018 року жодного інфраструктурного об’єкта для поводження з радіоактивними відходами за бюджетні кошти України побудовано не було. Усе, що створювалося, фінансувала міжнародна спільнота. Це не був альтруїзм з їхнього боку, радше цілком раціональні міркування: «Краще побудувати сховища тут, аби якась «брудна» бомба потім не потрапила до нас». Дійшло до того, що за кошти міжнародної спільноти в нас були побудовані найсучасніші промислові об’єкти поводження з радіоактивним відходами, а ми не мали коштів на їхнє функціонування, на зарплату персоналу й навіть на паливо для автомобілів, які мали перевозити відходи в ці сховища.

Зрештою, нам вдалося внести зміни в нормативні документи та отримати 1 млрд грн щорічних надходжень із Фонду поводження з радіоактивними відходами для виконання першочергових завдань щодо поводження з РАВ. Але постала інша проблема: зарплати в нас невисокі, тому молоді фахівці, які завдяки міжнародній фінансовій допомозі проходили навчання (наприклад, у Чехії) для управління побудованими міжнародною спільнотою об’єктами з поводження з радіоактивними відходами, поверталися та звільнялися. І навіть збільшення зарплат проблему не вирішувало. Потрібно змінювати систему, переглядати бізнес-процеси.

Про креативні рішення

У 2015 році на зону відчуження не виділили кошти для оплати газу, і наприкінці року ми опинилися під загрозою неможливості розпочати опалювальний період на ЧАЕС. Пробували розв'язувати це питання в ручному режимі з урядом, але спізнилися на декілька годин, і почалося розмороження ЧАЕС, труби стали прориватися через холод. Французи навіть евакуювали своїх працівників, а ми якось намагалися виправити ситуацію.

На щастя, з погодою пощастило – й вдалося локалізувати проблему. Але треба було ухвалювати нестандартні принципові рішення: як діяти далі, щоб не допустити подібного в майбутньому.  Ми вирішили оптимізувати використовувані приміщення (із майже 140 залишити 37, частину персоналу перевели з промислового майданчика ЧАЕС у зоні відчуження в місто Славутич), а ще перейти на електроенергію замість газу.

Крім того, інженери запропонували використати тепло, яке виділяє відпрацьоване ядерне паливо, для підігріву технічного водопостачання через теплообмінник. Ефект перевищив усі очікування: у нас майже не збільшилося енергоспоживання, а на оплаті за газ ми почали економити.

Про успішний кейс

На момент, коли я прийшов до Державного агентства з управління зоною відчуження, завершувалося будівництво двох великих інфраструктурних проєктів: нового безпечного конфайнменту, тобто ізоляційної споруди над четвертим енергоблоком (вартістю 1,5 млрд євро), та сховища відпрацьованого ядерного палива (воно коштувало майже 0,5 млрд євро). Обидва об’єкти будувалися за кошти міжнародної спільноти (47 країн-донорів), а фінансовим модератором виступав ЄБРР. Це був дуже масштабний та успішний кейс. Варто лише згадати, що новий конфайнмент – це найбільша арочна рухома споруда та найсучасніший подібний об’єкт у світі, який не має аналогів.

Цікавим був і процес зведення обох споруд. Спочатку сюди приїхали французи, і більшість працівників були іноземцями. А наприкінці об’єкти добудовували майже суто українські підрядчики.

Що робити з територією зони відчуження далі?

Соціальне питання було одним із найголовніших, які я перед собою поставив у 2015-му. Що робити з людьми, які мешкають на прилеглих територіях? Адже міста й містечка на зразок Іванкова та Славутича отримують переважну частину доходів від промислових об’єктів у зоні відчуження.

Для альтернативної енергетики важлива компенсація перепадів напруги (скажімо, коли сонця або вітру немає), і це може забезпечити Дніпровська ГЕС та ТЕЦ в Українці. Споживач (Київ) – поруч. Виглядало так, що це буде найкращий варіант корисної активності в зоні відчуження. Я мріяв збудувати велику сонячну станцію, вже мав потенційних закордонних інвесторів. Але все застопорилося, зокрема через бюрократичні перепони. Ця ідея завершилася тим, що ми побудували невеличкі сонячні станції на ЧАЕС та в місті Чорнобиль. Втім, я вірю, що цей проєкт колись ще буде реалізований.

Головна проблема перебування людей у зоні відчуження – це безпека. Там можна працювати, але дотримуючись жорстких правил. Тому не будь-яка діяльність підійде. Альтернативна енергетика та переробка відходів – найперспективніші напрями. А ще один – це туризм.

Спочатку туристів возили й державне підприємство, і приватні компанії, але це виглядало як конфлікт інтересів. Тому ми вирішили: держава лише надаватиме дозволи, а решту робитиме бізнес (тим паче, що він є більш  клієнтоорієнтованим). Цей крок спричинив швидке зростання: якщо у 2015-му туристів приїхало менше 7000, то у 2016-му – вже 16 000, у 2017-му – 37 000, а за декілька років ця цифра сягнула 124 000 людей на рік.

Коли держава відійшла в сторону, приватні компанії запустили розвиток туристичної сфери. Хтось хотів побудувати готель, хтось – створити їдальню, магазин, туалет тощо. Виявилося, що бізнесу все це зробити простіше, аніж державному підприємству, яке мусить для кожного випадку запускати тендер. А ще приватні компанії часто діють якісніше та придумують цікавіші рішення.