Голова офісу U-LEAD на Херсонщині: «Під час війни комунікація з населенням – це питання виживання»

«Під час війни люди нерідко відчувають безпорадність. Вони багато втратили: хтось рідних, хтось усе своє майно, а хтось – і те й інше. На тлі таких загальних настроїв, що панують, дуже важливо комунікувати з населенням і робити це вчасно», – говорить Оксана Сілюкова, голова Регіонального офісу Програми U-LEAD у Херсонській області. У її регіоні – і окуповані, і деокуповані, і тилові громади. Кожна з них стикається з власними комунікаційними викликами. Про те, як їх долати, на які канали комунікації покладатися найбільше та які кроки має здійснювати місцева влада для налагодження зв’язку з населенням під час війни, пані Оксана розповіла в інтерв’ю Mind.

Про градус зацікавленості в інформації та довіру до офіційних джерел

– Пані Оксано, чи відстежували ви, як змінилися інформаційні запити та звички мешканців громад під час війни?

– Під час війни дуже різко підвищився рівень зацікавленості людей в інформації, проте зараз досить важко орієнтуватися у величезному потоці новин і розрізняти фейкову інформацію та справжню.

Підвищився рівень зацікавленості саме в офіційних новинах – зросла довіра до джерел влади. Більшість населення зараз не ставить під сумнів дані від Генштабу, новини Офісу Президента чи інформацію зі сторінки Верховного Головнокомандувача. Відповідно не оминула ця доля і канали комунікації місцевої влади.

– Як, на вашу думку, вплинув на ефективність різних каналів комунікації у громадах воєнний стан?

– До війни кожна громада, що себе поважала, мала сайт: для когось це був постійно активний інструмент комунікацій, для когось – формальність. Але кожна громада мала свою вебсторінку для розповсюдження офіційної інформації: оголошень про сесії, суботники, консультаційні прийоми лікарів та інше.

Багато громад мали також свої сторінки у фейсбуці, які слугували більш живим інструментом комунікації. Основне спілкування, звісно, відбувалося в коментарях, де точилися дискусії щодо гострих питань. Також іноді спільноти у громаді організовували місцеві чати, які об'єднувалися за спільними інтересами: шкільні чати, чати сільської ради, де можна було оперативно надавати інформацію.

На Херсонщині й до війни була проблема з доступом до радіо, а на прикордонних територіях, які зараз окуповані, люди часто користувалися російськими джерелами інформації через супутникові антени. І насправді ми ще тоді почали їх втрачати.

У Facebook вже майже не залишилося молоді. Його користувачі зараз – це переважно люди середнього та старшого віку. Інколи в коментарях буває досить жорстко, коли бачиш теми, які обговорюються, і реакцію суспільства на них. Але, з іншого боку, так можна дослідити, як люди сприймають те чи інше явище. Я думаю, за допомогою соціальних мереж дуже багато чого стає зрозумілим.

– І якому каналу комунікацій населення Херсонщини наразі довіряє найбільше, за вашими спостереженнями?

– Ми багато спілкуємося з начальниками військових адміністрацій, наприклад, по нашій області. Вони кажуть, що жодні соціальні мережі не можуть замінити особисте спілкування.

Коли ти виходиш до людей – ти максимально оперативно даєш їм правдиву інформацію. Тоді люди розуміють, що їх не дурять, і відчувають більшу безпеку.

Про особливості комунікації в окупованих, деокупованих і тилових громадах

– На Херсонщині громади перебувають у різних умовах. Як на сьогодні вибудовані внутрішні комунікації?

– Наші громади, дійсно, дуже різні за багатьма ознаками, і в питаннях внутрішньої комунікації теж. У нас є і деокуповані громади, і громади на лінії зіткнення, які постійно обстрілюються, і громади під російською окупацією. Так ми маємо можливість порівнювати, як відбувається спілкування влади з мешканцями в різних умовах.

Начальники військових адміністрацій деокупованих громад скаржаться, що ніхто не навчає, як спілкуватися з людьми, які все втратили. У голів громад виникає вигоряння через те, що вони з дня у день стикаються з людською бідою. Мешканці їхніх громад живуть у напівзруйнованих будинках, їм не вистачає їжі, немає мобільного зв'язку та інтернету – і як комунікувати з ними в таких умовах? Питання залишаються відкритими.

Краща ситуація в тих громадах, які далі від лінії фронту. Там уже проводяться зустрічі та особисті прийоми громадян. Голови громад можуть собі дозволити проводити масові заходи без страху обстрілів.

З окупованими громадами Херсонщини зв'язку майже немає. Це серйозна проблема для України, адже ми навіть не знаємо, скільки людей там залишилося насправді. Це питання виживання. Комунікація з мешканцями окупованих територій здійснюється стихійним способом.

– Чи є можливість підтримувати зв’язок з окупованими громадами?

– Наші керівники військових адміністрацій мають своїх людей на окупованих територіях. Вони мають особистий контакт, заснований на довірі, і в такий спосіб дізнаються про ситуацію.

Дехто з них навіть успішно розповсюджує українську інформацію та викорінюють пропаганду. Вони проводять роз'яснювальну роботу, звісно, з дотриманням вимог безпеки.

До нас доходить лише поодинока й неповна інформація з окупованих територій. Дуже шкода, що ми не маємо прямого зв'язку з окупованими територіями.

– А які особливості ведення комунікацій на деокупованих територіях?

– Щодо комунікації на деокупованих територіях, то тут найефективніший спосіб спілкування на цей момент – особисті прийоми громадян.

У такому форматі органи місцевого самоврядування можуть не тільки надати необхідну інформацію, а ще й особисто висловити людям свою підтримку, показати, що їхня доля не байдужа, і що їх не залишили. Дуже важливо в таких випадках перебувати на місцях і цим доводити свою готовність допомагати мешканцям своєї громади та брати до уваги їхні проблеми.

– Але є багато тих, хто виїхав із громад, чи підтримується з ними зв’язок і в який спосіб?

– У нас є успішні випадки, коли керівництво громад виїжджало на підконтрольну Україні територію, де зосереджена велика кількість переселенців, і там утворювали власні спільноти. Громадські організації, активні мешканці й релокований бізнес об'єднувалися та створювали хаби, де люди допомагали одне одному.

Наприклад, один такий хаб переселенців із Херсонщини виник в Івано-Франківську. Спочатку він працював як благодійний фонд, а з часом до нього приєдналися громадські організації та почали вводити нові напрямки роботи: спілкуватися з місцевим бізнесом, проводити навчання для перекваліфікації людей, допомагати в написанні проєктів для отримання грантів. Жіночі спільноти організовували тренінги психологічного розвантаження для людей. Подібні хаби є і в інших містах, де сконцентрована велика кількість херсонців. Це чудовий приклад згуртованості та підтримки зв’язку між мешканцями свого регіону.

– Чи можливо на сьогодні ефективно й безболісно інтегрувати переселенців у нові громади?

– Найкраще, що можна зробити у громадах, до яких приєдналися внутрішньо переміщені особи, – це не відокремлювати їх від місцевого населення. Чим швидше люди відчують, що вони є частиною громади, тим швидше вони інтегруються. Важливо розуміти, що для багатьох це досить трагічна ситуація, оскільки вони можуть не мати куди повертатися, зокрема через географічне розташування та значні руйнування в їхніх рідних місцях.

Громади, які прийняли велику кількість переселенців, мають докладати зусиль, щоб максимально допомогти людям інтегруватися. Важливо, щоб переселенці брали участь у всіх заходах, організованих громадою, щоб вони могли максимально відчути себе своїми в новому середовищі. Така інтеграція може принести новий трудовий потенціал, нові ідеї та нове бачення розвитку громади. Бо, повірте, війна часто спонукає людей розкривати в собі нові якості, які можуть стати корисними для розвитку громади.

Ще в нас є таке цікаве явище, яке для себе називаю «внутрішня міграція». Тут я маю на увазі переселення в межах нашої області.

Мешканці окупованих громад або мешканці тих громад, які зараз під інтенсивними обстрілами, приїжджають на більш безпечні території свого ж регіону. Ті громади, які приймають їх, бачать у цьому ресурс. Вони починають із ними працювати, спілкуватися, дивитися, чим люди можуть бути корисні їхній громаді. Навіть створюють внутрішні ради внутрішньо переміщених осіб.

Ми можемо говорити про те, що в такий спосіб налагоджується комунікація, і в цьому плані людям легше інтегруватися. Люди намагаються постійно між собою спілкуватися. Люди не можуть постійно жити у пригніченому стані. Все одно їм треба думати про перспективи, планувати своє майбутнє хоча б на короткий період.

Деякі донори починають формувати молодіжні ради у громадах: залучають молодь до активних дій і бачать у них перспективу. Молоді люди збирають ідеї, що можна зробити, додати, поліпшити у громаді. Це момент, коли відбувається гуртування громади – я в цьому бачу перспективу.

Про цінність особистого контакту та чесність із мешканцями громад

– Як би Ви запропонували долати бар’єри в комунікаціях, пов’язані з викликами війни? Адже різні вікові групи, різні джерела інформації, різні можливості…

– Ми можемо користуватися опитуваннями в соцмережах й активно розповсюджувати інформацію в месенджерах, але в тих ситуаціях, коли в 70–80% населення громади немає смартфонів, це стає зовсім неефективним. Тому що ті люди, які залишилися у громадах, які не поїхали шукати кращої долі, – це зазвичай певна вікова категорія, яка не обізнана, як користуватися гаджетами.

У таких обставинах, що склалися, не можливо говорити про те, що процеси диджиталізації і комунікації йдуть у нас поруч. У таких ситуаціях умовна перевага все ж таки залишається за особистими зустрічами.

– І як такі особисті прийоми пропагувати для населення?

– Просто призначати день особистих прийомів. У такі дні на зустріч приходять від 40 осіб і більше – тобто ці зустрічі не потребують пропагування, мешканці й без того виявляють до них велике зацікавлення. Бо під час війни люди часто не бачать інших джерел інформації, крім як місцева влада. Особливо, якщо є проблеми зі зв'язком, мобільні вежі зруйновані й досі не відновлені.

Насправді очільникам громад складно сьогодні. У зв’язку із цим зараз маємо серйозний виклик для психологічних служб – у нас не вистачає психологів. Ми думали, що було б добре залучити до кожної місцевої ради штатних психологів. Вони могли б надавати допомогу людям безпосередньо на місцях, на постійній основі.

Але, по-перше, у нас немає такої кількості психологів.

По-друге, постало питання, як це робити: чи робити замовлення на виш, чи вирощувати своїх фахівців, чи брати на роботу вже готових. Але питання – хто поїде, наприклад, у село, де їх там селити, як забезпечити там конкурентну заробітну плату. Дуже багато питань залишається відкритими.

– Ще одне важливе питання, притаманне, мабуть, усім регіонам: як громадам залучати людей до більшої активності в ухваленні рішень?

– По-перше, не брехати їм. З людьми треба бути максимально чесними.

По-друге, людей не треба залишати. Багато керівників на початку повномасштабного вторгнення покинули свої громади. У нас були випадки переходу місцевих голів на бік окупантів.

Тому сама постать лідера, який працює з громадою, дуже важлива. На сьогодні ми на Херсонщині маємо різнобарвну команду керівників. У частині місцевими головами залишаються начальники військових адміністрацій. Є громади, де головами стали люди, які раніше працювали в інших громадах, наприклад, заступниками чи були депутатами. Є зовсім нові люди, які прийшли вперше.

Команда цікава тим, що вона різна – кожен приносить свій досвід спілкування з людьми. Найбільш просунуті керівники військових адміністрацій брали до себе на роботу людей, які працювали в місцевих радах. Хоча багато хто з них виїхав в інший регіон із початком окупації, але тих, хто залишився, як правило, долучали до роботи.

Кадровий потенціал у невеликих громадах завжди залишає бажати чогось кращого. Кожна людина єдина, на вагу золота. Тому навіть тих, хто виїхав із громади, можна долучати до роботи у громаді на дистанційній основі. І в такий спосіб залишати податки у громаді, залишати робочі місця, залишати цих людей частиною своєї громади.

– Уникати конфліктів всіма можливими способами. У кожній громаді є агресивно налаштовані мешканці – ці люди не висувають пропозицій, рекомендацій, ідей. З ними потрібно працювати окремо.

Не брехати, говорити все, як є.

Збільшувати прийоми громадян, доїжджати до всіх населених пунктів. Щоб люди бачили, що вони потрібні, треба проводити зустрічі, залучати громадськість.

Шукати всі можливості для реалізації ініціатив. Збирати інформацію щодо різних проєктів, участі в конкурсах.