Сергій Макогон: «Важливо, щоб жодна молекула російського газу під час війни не потрапляла в ЄС через нашу територію і рф не отримувала дохід від його експорту»

Попри те, що в українському уряді наполягають на твердих намірах припинити будь-яку співпрацю з «газпромом» після завершення терміну дії поточного транзитного контракту 31 грудня 2024 року, вже очевидно, що такі заяви не варті повної довіри, а їх довговічність залежить від політичних чинників, які не завжди залежать від настроїв у Києві.

Вчора, 30 травня, міністр енергетики Молдови Віктор Парліков повідомив, що з Україною досягнуто попередніх домовленостей, які передбачають продовження постачання російського газу від «газпрому» до проросійського сепаратистського анклаву Придністрвʼя з 1 січня 2025 року. Новий маршрут пролягатиме також через Туреччину. «Домовленості про постачання газу до Придністров'я можуть дати певну надію на те, що транзитні угоди України з іншими країнами все ще можуть бути можливими… Енерготрейдери спостерігають за тим, як припинення транзиту російського газу українською територією вплине на Європу наступної зими», – йдеться в публікації Bloomberg.

Кількома днями раніше стурбованість щодо можливого передчасного припинення експорту від «газпрому» висловила австрійська компанія OMV, яка отримує російське блакитне паливо транзитом через Україну за довгостроковим контрактом до 2040 року. Ресурс від «газпрому» останні сім місяців забезпечує понад 80% австрійського імпорту, а в попередні часи сягав 95%. Тому для Відня, відомого своєю політичною нейтральністю, продовження газової співпраці з кремлем залишається критично важливим питанням, яке не можна розв'язати без залучення української сторони, від якої залежать транзитні умови. 

Щоб розібратися в суперечливих заявах, на яких будується публічна дискусія навколо перспектив транзиту російського газу українською територією і майбутнього української газотранспортної інфраструктури, Mind поговорив із Сергієм Макогоном, першим керівником ТОВ «Оператор ГТС України», створеного внаслідок анбандлінгу держхолдингу «Нафтогаз України». В інтервʼю він розповів, чому та коли варто очікувати політичного тиску на Київ із боку окремих країн ЄС у транзитному питанні, про недоліки української газової політики та потенційні втрати, яких вона може зазнати, а також маніпуляції, до яких вдається «Нафтогаз», аби посилити владу на внутрішньому енергоринку.

– Які перспективи транзиту російського газу через Україну в ЄС?

– Почнемо з того, кому він потрібен.

По-перше, це Україна. Ми зараз отримуємо по контракту з «газпромом» $800 млн на рік за надання транзитних послуг. Від початку укладання угоди сума була більше на 30%. Але через захоплення росіянами наших активів на Сході, Оператор ГТС об'явив форс-мажор по ГВС «Сохранівка», тому «газпром» платить на 30% менше, ніж за умовами контракту. Зараз «Нафтогаз» в арбітражі проти «газпрому» по цьому питанню. Але треба розуміти, що $800 млн – це не ті гроші, які ОГТСУ відразу в державну казну передає на пенсії, медицину, оборону тощо. З цієї суми кошти переважно йдуть відповідно до структури тарифу на витрати, пов’язані із самим транзитом: технічне обслуговування ГТС, придбання паливного газу для компресорних станцій, зарплату співробітникам ОГТСУ тощо. Тому в сухому залишку до бюджету доходить десь $120 млн у вигляді дивідендів.

Друга сторона – це «газпром». Торік він українським маршрутом транспортував 14,6 млрд кубометрів газу, з них 12 млрд куб. м – до ЄС. Якщо орієнтуватися на середньорічну ціну газу на TTF $400 за тис. кубометрів, дохід «газпрому» від цього експорту становив $6 млрд. Варто розуміти, що собівартість газу на кордоні рф з Україною – приблизно $100–110 за 1000 куб. м. Тому завдяки українському транзиту загалом «газпром» заробив $4,5 млрд. І це вже з урахуванням усіх витрат.

Можемо порівняти: $4,5 млрд і $0,12 млрд – різниця є, і чимала. У нормальній ситуації це був би просто бізнес, але зараз іде війна. І прибутки від експорту газу йдуть на фінансування війни та повертаються нам у вигляді ракет і шахедів. Наведу аналогію: Україна правильно націоналізувала «Мотор Січ», яка постачала двигуни росіянам. І такі дії не можна виправдовувати тим, що підприємство сплачувало податки в Україні й на ньому працювали тисячі українців. Зараз війна.  

Також є третя сторона у транзитному питанні – це Європа. Але там досі немає єдиної позиції. З одного боку, єврокомісар з енергетики заявила, що Брюссель не долучатиметься до перемовин про продовження транзиту і є план відмовитися від російського газу до 2027 року. А з іншого боку, є декілька окремих країн ЄС, зокрема Словаччина, Австрія та Угорщина, які заявили про бажання продовжити отримувати російський газ транзитом через Україну після 2024 року. На мою думку, така їхня позиція руйнує єдність та солідарність країн ЄС і грає на руку кремлю.

Ми й так допомогли Європі тим, що відразу не зупинили транзит після початку агресії 2022 року. Тоді Європа на 40% залежала від постачання газу з рф, тому припинення транзиту значно б посилило енергетичну кризу в ЄС, що мало б дуже негативні наслідки на рівні підтримки України. Всі європейські країни мали три роки, щоб підготуватися та створити альтернативні маршрути постачання газу. І зараз транзит через Україну становить лише 4% від загального імпорту газу ЄС, тому значного негативного впливу на ринок газу припинення транзиту не створить. 

Словаччина й Угорщина досі залишаються найбільш проросійськими. Ми ж не знаємо насправді реальну ціну, за якою вони купують у «газпрому» блакитне паливо. Там може бути й корупційна складова, що потрапляє в кишені місцевих проросійських  політиків.

– І що Україна робить у цій непростій ситуації?

– Україна, на жаль, взагалі ще не визначила свою позицію. Наш міністр енергетики Герман Галущенко обмежився заявою, що Україна не буде стороною переговорів з росією. Для європейців це означає, що вони тепер мають можливість самі домовлятися з рф про газ і потім бронювати в нас потужності й оплачувати транзит. Але я вважаю, що неважливо, хто саме сплачує за транзит Україні: «газпром» або словацька SPP чи австрійська OMV. А важливо те, щоб російська молекула газу під час війни не потрапляла в ЄС через нашу територію і рф не отримувала дохід від експорту газу.

– Одне з поширених у дискусіях питань стосується розташування газовимірювальних станцій (ГВС) на східному кордоні. Чи є проблемою, що вони є лише з російського боку? Як має відбуватися верифікація в умовах війни?

– Це все політичні байки, що треба будувати власні ГВС на своїй території. Жодна країна Європи не дублює лічильники зі свого боку, якщо вони є на іншому боці. Навіть якщо ми побудуємо зі свого боку, то нічого не виграємо, проте витратимо $100–150 млн на нову ГВС. Бо потрібно, щоб росіяни погодилися їх визнавати.

Таку саму ситуацію, до речі, маємо на кордонах зі Словаччиною, Румунією. Всі лічильники стандартні, вони опломбовані та сертифіковані спеціалізованими компаніями з Данії чи Бельгії, які забезпечують їх регулярну верифікацію. Тобто жодних маніпуляцій із боку росії не може бути, бо фахівці ОГТСУ постійно перебувають на території ГВС у росії (ГВС «Суджа») та кожну хвилину контролюють роботу лічильників.   

– Попри те що українська влада зараз не демонструє відкритого бажання вести переговори з російською стороною щодо будь-яких питань, але є охочі в ЄС продовжити співпрацювати з «газпромом», отже, окремих контактів не варто виключати. Зокрема, для врегулювання технічних питань. Чи потрібно буде ОГТСУ укладати нову міжоператорську угоду з «газпромом», якщо європейські компанії забажають продовжити купувати певні обсяги російського трубопровідного газу, на який, до речі, не накладено жодних санкцій?

– Саме так. Чинна угода закінчується 31 грудня 2024 року й не може бути автоматично продовжена. Тому ОГТСУ має підписати нову угоду з «газпромом», якщо є плани продовжувати транзит. Але я не розумію, як таку угоду можна підписати, коли невідомий попит європейців, бо процедури з визначення попиту (open season чи demand assessment) ОГТСУ не були проведені. А це критичне питання. Бо від обсягів попиту залежить і тариф на транзит. Чим більше газу транспортується, тим менше вартість послуг. І це будуть зовсім різні тарифи, коли йдеться про обсяги транзиту в 40 млрд куб м газу або 14 млрд куб м, як зараз.

На жаль, у нас взагалі не залишилося нікого в індустрії, хто комплексно розуміється на цих питаннях. У «Нафтогазі» та ОГТСУ нові команди керівників, які прийшли зі сторони та ніколи до транзиту газу причетні не були. В ОГТСУ звільнили всіх керівників (окрім головного інженера), і прийшла команда металургів, які тільки намагаються зрозуміти сутність процесів.

Вони, може, і професійні менеджери, але газова тематика доволі складна, щоб сходу в ній стати професіоналом. Я особисто займався питаннями транзиту ще з 2016 року. В галузі відбулося «вимивання» кадрів за принципом «хто з чиєї пісочниці», без врахування досвіду та інших професійних якостей.

Найстрашніше, якщо ця ситуація невизначеності з транзитом буде до початку осені. А у вересні хтось прокинеться, і тоді почнуться політичні ігри, підуть наполегливі прохання від сусідів забезпечити транзит бодай ще на рік на старих умовах, тому що ці країни не встигли підготуватися до зими, бо думали, що транзит буде продовжений. Чи хтось в Україні почне стверджувати, що в цих складних умовах країна вкрай потребує додаткових надходжень до бюджету для фінансування армії та інших соціальних програм.

– Розгляньмо інший сценарій: чи може транзит російського газу українською ГТС поновитися після закінчення війни? 

– Цілком можливо з метою відшкодування збитків Україні. Але потрібно повністю змінити правила гри для росіян.

По-перше, рф має зняти монополію «газпрому» на трубопровідний експорт і дозволити будь-якій із 220 газовидобувних компаній у росії постачати свій ресурс на зовнішні ринки через ГТС. І вони мають зробити такий самий анбандлінг, як і ми вчинили з «Нафтогазом», щоб розділити «газпром» на видобувну та транспортну компанії.

По-друге, потрібно заборонити «газпрому» та іншим російським постачальникам продавати газ усередині Європи. Вони мають продавати свій газ європейським трейдерам на східному кордоні України на прозорих анонімних аукціонах, щоб мінімізувати ризики продажу газу виключно своїм лояльним компаніям. Бо це є джерелом фінансування політичної корупції у Європі.

По-третє, рф має відкрити транзит середньоазійського газу в Європу через власну ГТС. Лише за таких умов можна буде говорити про конкурентний ринок, а не використання торгівлі енергоресурсами як зброї. І звісно, значна частина доходів від продажу російського газу має іти на відновлення України.

– Проте зрозуміло, що у кремлі на такі вимоги лібералізації заплющуватимуть очі.  Власне, як і робили це раніше…

– І тому нам треба адаптувати свою ГТС до роботи в нових умовах. Вона була побудована під щорічний транзит 145 млрд куб. м газу зі східного напрямку. торік обсяг ледь сягнув 14,5 млрд кубометрів – тобто становив лише одну десяту частину від проєктних можливостей. Тому сенсу утримувати ГТС у стані, що існує зараз, немає, це коштує дуже дорого.

Зараз ГТС має 74 компресорні станції (КС), а реально без транзиту потрібно 10–12. Тому я запропонував підхід «перепрофілювання – оптимізація – модернізація».

Крім того, доцільно розглянути можливості зберігання газу не лише в підземних сховищах, а й безпосередньо у трубі. Загалом українські магістральні трубопроводи здатні зберігати 1 млрд кубометрів газу. Тож чому не запропонувати ринку бодай 300 млн із них як сховище?

Оптимізація передбачає ліквідацію або консервацію непотрібних об’єктів, які неможливо перепрофілювати. Навіщо витрачати кошти на непотрібну інфраструктуру?

Й останній етап – модернізація. Він передбачає кардинальне оновлення залишених КС, які були побудовані ще в 1970–1980-х роках і є дуже неефективними.

Якщо серйозно цим зайнятися, то наша ГТС ще зможе успішно працювати років 50. Бо труба нам дуже потрібна, незалежно від наявності транзиту.

– Банальне запитання: навіщо?

– В Україні є внутрішній видобуток і внутрішнє споживання газу (у 2023 році – 19,8 млрд куб. м). Нам треба цей газ доставляти від газових свердловин до споживачів чи до газових сховищ (ПСГ). Крім того, я вірю і в транспортування біогазу й навіть суміші водню, зокрема й до ЄС.

– Якщо не обтяжувати розмову технічними нюансами, то що взагалі нам потрібно, як то кажуть, для повного щастя, щоб оптимально розв'язати питання майбутнього газотранспортної інфраструктури в наявних напружених, політизованих і вкрай непередбачуваних ринкових умовах?

– Треба розуміти, що ГТС і ПСГ – це природні монополії, які жорстко регулюються НКРЕКП. Мета їх існування – не одержання захмарних прибутків, а надання послуг за тарифами, які відображають обґрунтовані витрати інфраструктурних операторів.

ГТС і ПСГ завжди існуватимуть, але питання в тому – який буде тариф. Якщо не робити оптимізацію, то тариф на послуги ГТС без транзиту потрібно буде збільшити в 4–5 разів, щоб покривати наявні витрати на обслуговування. Але це неправильно, коли українські споживачі стануть оплачували надлишкові потужності ГТС, які не приносять користі та не мають ринкового сенсу. Тому потрібно негайно розпочинати оптимізацію.

Звісно, потрібно шукати й нові можливості для використання ГТС та ПСГ. Бо що більше клієнтів і роботи, то менший тариф на послуги. Яскравий приклад такого підходу – це послуги «митного складу» та «короткого транзиту». Це дозволило у 2020–2021 роках залучити до наших ПСГ 11,8 млрд кубометрів газу від нерезидентів на тимчасове зберігання. «Коротким транзитом» зараз через Україну постачається газ з Угорщини до Польщі.   

Мої співрозмовники серед закордонних трейдерів також вказують на невизначеність у тарифній і регуляторній політиці нашої держави. Це заважає їм планувати бізнес. Як вирахувати прибутковість операції за зберігання газу в Україні, коли невідомі тарифи, за якими ти зможеш забрати газ наступного року? Крім того, бізнес втомився від неузгодженості у графіках аукціонів та подачі заявок «Оператора ГТС» та «Укртрансгазу», який керує ПСГ.

Тобто співпраця з Україною потребує від європейців значних додаткових зусиль і витрат. А в ідеалі для трейдерів послуги з транспортування та зберігання газу мають бути простими, зрозумілими та стандартизованими. Вони хочуть просто привезти газ на наш кордон і забути про нього до моменту відбору, тому що їх насправді мало цікавлять складні нюанси нашої внутрішньої ситуації та всіх процесів, що супроводжують доступ до ГТС і ПСГ.

Оскільки європейський ринок зберігання газу дуже конкурентний, то ми маємо пропонувати якісні та зручні послуги за адекватними цінами, а також посилювати довіру клієнтів.

– До речі, навколо неузгодженості диспетчерів ГТС та ПСГ на ринку ходять легенди через постійні скандали між ними, які час від часу виходять на поверхню. Кожна зі сторін оптимізує витрати на свої послуги, тому прагне навʼязати власні графіки та маршрути транспортування газу, його закачки або викачки зі сховищ. Ніхто не хоче поступатися своїми інтересами та прислухатися до потреб замовників послуг, які за них платять гроші. І ця ситуація стала наслідком відокремлення ГТС та ПСГ під час анбандлінгу, яка насправді не є обовʼязковою умовою Третього енергопакету ЄС. Чому ж у нас виникло два оператори, які почасти не знаходять спільної мови?

– Третій енергопакет змушує відокремити транспортування газу від трейдингу, а не ГТС від ПСГ. Але ми пішли цим шляхом заради збереження транзиту. У 2018–2019 роках ішлося про створення консорціуму для управління нашою ГТС. «Нафтогаз» підписав меморандум про наміри з п’ятьма європейськими газотранспортними операторами: EUStream (Словаччина), Gasunie (Нідерланди), Fluxys (Бельгія), SNAM (Італія) та ENGIE (Франція). По одному представнику з цих компаній працювали в «Укртрансгазі» понад рік, вони доволі глибоко занурювалися в бізнес-процеси, вивчали їх.

Як результат, від партнерства з «Укртрансгазом», який тоді опікувався ГТС і ПСГ, вони однозначно відмовилися, тому що там багато скелетів у шафі: суперечки через газ у ПСГ Фірташа, Жеваго… Вони хотіли консорціум на базі «чистого» активу – лише ГТС. Тому урядом та керівництвом «Нафтогазу» було ухвалене рішення про виокремлення тільки трубопровідного оператора. А потім вдалося продовжити транзитний контракт із «газпромом» без залучення західних партнерів, проте незалежні оператори ГТС і ПСГ залишилися самостійними гравцями.

Крім того, з погляду розвитку конкурентного газового ринку було б правильніше відокремити «Оператора ПСГ» від газового трейдера (тобто зі структури «Нафтогазу»), щоб створити однакові умови для всіх учасників ринку й обмежити вплив НАКу на оператора ПСГ. Проте в Україні про доцільність такого кроку навіть не ведеться дискусії.

Загалом я думаю, що було б раціональним рішенням створити єдиного оператора ПСГ і ГТС, щоб в перспективі уникнути конфліктів, протиріч, організаційних, мережевих, технічних неузгодженостей та інших негараздів. Можна було б швидко розробити програму оптимізації всієї газотранспортної інфраструктури країни, впроваджувати єдину технічну політику й узгоджену інвестиційну програму. А зараз кожен оператор будує, що хоче, зважаючи на власні інтереси, а не системні інтереси всієї інфраструктури.

Схожу проблему маємо і з облгазами. Вони роками будували, що хотіли, і блокували багато ініціатив з оптимізації всього газотранспортного господарства країни. Тому я б навіть до єдиного інфраструктурного оператора також додав й облгази. Це теж державне майно, яке уряд може передати від «Нафтогазу» незалежному обʼєднаному оператору.

У такому випадку буде можливість оптимізувати всю газотранспортну систему країни, стиснути її до тих розмірів, що справді потрібні, якісно перебудувати всі її структурні елементи. Не більше й не менше. І це б зменшило витрати на підтримку інфраструктури та відповідно тарифи для населення.

– Крім перспектив газового транзиту та інфраструктури, на ринку є ще одне спірне питання – щодо доцільності обмежень на експорт газу українського видобутку та обіцянок «Нафтогазу» викуповувати у приватних видобувників усі їхні вільні обсяги.

– Потрібно зрозуміти передусім навіщо цей газ «Нафтогазу», бо метою існування компанії не є викуп газу приватних видобувників. Крім того, «Нафтогаз» самостійно якось визначає закупівельну ціну, що створює значні корупційні ризики. Тим паче, що «Нафтогаз» є домінуючим гравцем і може легко як збільшувати, так і зменшувати «ринкову» ціну, яку сам й визначає.

Якщо «Нафтогаз» продає газ у соціальному сегменті за регульованими цінами, що значно нижчі за ринкові, то який сенс йому скуповувати через біржу газ по 12 000 грн за 1000 кубометрів і потім продавати менш ніж за 8000 грн за 1000 куб. м домогосподарствам, ТКЕ та облгазам? Що це за бізнес такий? Це просто генерація збитків державної компанії. Ба більше, «Нафтогаз» заявляв, що має достатньо власного газу від «Укргазвидобування» для задоволення попиту своїх клієнтів.

У комерційному сегменті в «Нафтогазу» немає шансів, бо там активно працюють приватні трейдери з газом від приватних видобувних компаній. Торік був гучний кейс, коли «Нафтогаз» несподівано продав 200 млн кубометрів газу по 11 000 грн за 1000 куб. м меткомбінату «Арселор Міттал Кривий Ріг», хоча сам НАК купував цей газ за вищою ціною (по 12 000 грн). Було б цікаво подивитися на прибуток держхолдингу від цієї операції. Але мені це більше схоже на неконкурентну поведінку та тиск на інших трейдерів (за поширеною на ринку версією, цією угодою НАК за неформальною вказівкою Офісу Президента фактично «викрав» великого клієнта в компанії «Д.Трейдинг» зі структури холдингу ДТЕК Ріната Ахметова; у такий спосіб Банкова намагалася «схилити до дружби» власника ДТЕК і навʼязати йому певні правила гри в енергетиці. – Mind).

– Яким може бути рішення?

– У нас немає власного реального цінового індикатива (ринкової ціни) через відсутність ліквідних біржових торгів. Тому потрібно нарешті впровадити реальні біржові торги – анонімні торги стандартизованими продуктами за принципом «відкритої книги». А зараз кожна компанія проводить свої торговельні сесії, сама визначає розміри лотів, тексти договорів і строки постачання. Це дозволяє впливати на список потенційних  учасників та інші чинники. Це не біржова торгівля у світовому розумінні цього терміну.

На цей момент я бачу ціну на рівні $250 за 1000 кубометрів, що гарантуватиме видобувникам розумну дохідність на видобуток. Якщо «Нафтогаз» не викупить цей газ, то видобувники повинні мати право експортувати обсяг невикупленого газу та продати його за кордоном.

– Тобто, підсумовуючи: розвиток біржових торгів і створення повноцінного біржового ринку – достатня умова, щоб навести лад у газовій торгівлі?

– Для розвитку газової галузі та ринку газу потрібно прибрати неринкове ціноутворення. Зараз «Нафтогаз» за регульованою ціною постачає газ населенню, ТКЕ, облгазам на виробничо-технічні витрати, бюджетникам, а тепер ще й енергетикам. Реальний ринок газу – це промислові споживачі, які ще працюють. Але це менше 20% загального ринку газу. Тому вже зараз треба зменшувати втручання держави. Почати можна з бюджетних організацій, облгазів та енергетиків, бо ОГТСУ й «Укртрансгаз» уже купують газ на ринку. Питання ТКЕ можна буде розв'язати після зняття мораторію на підвищення тарифів на опалення.

Так, в Україні потрібно створювати реальні ліквідні біржові торги. Можливо, знімати заборону з експорту газу, якщо «Нафтогаз» має достатні обсяги газу для наступної зими.

Я взагалі за дуже обмежену роль держави на ринку. Я за те, щоб у нас не залишилося зовсім державної власності, бо державне керування неефективне та породжує корупцію. Маю надію, що колись єдиний Оператор ГТС, ПСГ та облгазів вийде на західну біржу – і його акції стануть нашою «блакитною фішкою». Разом з УГВ та «Укрнафтою». Я за приватний капітал, і бажано західний. Лише в такому разі в нашій країні буде лад. І тоді ніхто, із жодного кабінету урядовців і чиновників, не зможе давати прямі вказівки, як варто керувати ринком.