5 міфів про український IT, які слід забути

Світ входить у четверту промислову революцію. Автомобілі вже борознять простори земної орбіти (привіт, Маску!), усе можливе і неможливе говорить про блокчейн, Big Data будує і руйнує політичні кар'єри, а віртуальна реальність зливається зі звичною. Хайп навколо IT-індустрії не вщухає. І не вщухне ще довго. А де підвищена увага, там і домисли різного ступеня тяжкості. Не оминули вони й український сегмент IT.

З одного боку, на офіційному рівні нашими айтішниками пишаються. Все-таки за лічені роки в Україні сама собою усталилася галузь економіки, здатна конкурувати за показниками з традиційними металургією, агросектором, енергетикою. З іншого ж – для балансу – виникли неминучі міфи.

Дивуватися не варто. Країна видирається з низки криз, намагаючись намацати точки зростання. Старі економічні звички відживають своє, нові ще не прижилися. А тут IT: десятки тисяч людей, казна-звідки взялися, зарплати, прив'язані до валюти, зарубіжні проекти, щорічні економічні прирости. Що ж відбувається насправді, Mind попросив розповісти Юрія Антонюка, главу українського офісу EPAM, який у 2017 році був президентом асоціації «ІТ України». Отже, чому експати не врятують Україну і як робочі місця можуть бути важливішими за відсотки в експорті? Та чи є спосіб вивести українську освіту зі штопора?

Міф №1: IT не інвестує в українську економіку і не розвиває її

У 2016 році відразу три IT-компанії увійшли до топ-20 найкращих компаній України за фінансовими показниками. Так порахувала Державна фіскальна служба, визначаючи позицію кожної із них за платоспроможністю, стійкістю та прибутковістю. Сусідами айтішників по рейтингу стали енергетичні, фармацевтичні, виробничі і аграрні компанії.

Не можна обійти увагою й інший приріст – експорт IT-послуг. Наприклад, за 2017 рік НБУ оцінив його у $2,48 млрд. Асоціація «IT України» називає цифру $3,6 млрд. В обох випадках зростання вказується близько 20% у порівнянні з 2016 роком. Розбіжність абсолютних цифр пов'язана з різними методиками підрахунку.

Кілька мільярдів доларів і кілька відсотків у структурі експорту – помітний внесок. Але, мабуть, не найголовніший. Важливіше за ці цифри – створення робочих місць, які в IT-бізнесі з'являються без будь-яких пільг або інвестицій з боку держави.

Станом на тепер у країні налічується близько 120 000 айтішників. До 2020-2022 років, за різними прогнозами, їх стане понад 200 000. І вони не існують у вакуумі, а створюють навколо себе додаткові робочі місця.

Навряд чи це так, але й при співвідношенні 1:2 протягом декількох років ми вийдемо на рівень півмільйона робочих місць. Навіть для США, які часто беруть за приклад, ця цифра відчутна. А що тоді говорити про Україну?

Існує ще один фактор. Ім'я йому – середній клас. Будь-яку країну, де відсутній середній клас, складно назвати успішною. Створення нового культурного і економічного прошарку людей, які можуть цю країну розвивати, важливіші за відсотки в експорті. Й IT може у цьому допомогти.

Міф №2: IT-фахівці масово виїжджають з України, і галузь вимиває мізки з країни

Тут логічно запитати – чому ж тоді кількість українських айтішників зростає?

Так, ми не пристібаємо розробників до батареї і не забороняємо їм шукати себе за кордоном. Але масової еміграції фахівців немає. Вони бачать, що в Україні можна працювати, бачать, що їхній рівень життя в Україні набагато вищий, ніж десь за кордоном. Тому в 2018 році до рейтингу The Global Outsourcing 100 потрапило відразу 18 ІТ-компаній, які були засновані в Україні або ж мають тут свої офіси і R&D-центри – це на п'ять більше, ніж у минулому році. Тобто вони з'являються тут і розвиваються, а український сегмент в цілому нарощує темпи у світовій креативній економіці. Все більше глобальних проектів заходить в Україну, і у нас вистачає ресурсу для їх супроводу.

Не можна сказати, що взагалі ніхто не емігрує. Люди їдуть. Серед них ті, хто свідомо вирішив спробувати життя в іншій країні. Або хоче дати своїм дітям шанс на інший життєвий старт і іншу кар'єру – не всі ж хочуть бути айтішниками. А за кордоном можливостей для самореалізації в інших сферах поки більше, ніж тут.

Так, можливо, хтось колись потім повернеться. І в українському IT такі приклади є (сред них – і автор цих рядків). Але таких людей – одиниці.

Еміграція сильних фахівців, експертної верхівки – це, звичайно ж, погано. Еміграція студентів – це катастрофа для майбутнього країни, це означає, що скоро фахівців просто не буде з кого ростити. Але, найголовніше, не буде талановитої молоді для розвитку своєї власної країни.

Міф №3: IT – це bodyshop, фахівців віддають у тимчасове «рабство» закордонним компаніям

Це класична байка про сировинну модель, дешеву працю та роботу за чиєюсь вказівкою. «А ось якби ви створювали круті програмні продукти, країна отримувала б набагато більше грошей», – кажуть хлопці-скептики, наводячи у приклад стартапи.

По-перше, щоб сервісний (не сировинний) бізнес був успішним, потрібно вміти набагато більше, ніж просто продавати комусь послуги «за дорого», а розробнику платити копійки. Міжнародний бізнес потребує складних ІТ-рішень та комплексного консалтингу. Це вже не аутсорсинг, а повноцінний сервісний бізнес із повним циклом побудови IT-екосистеми. Наша команда глибоко занурюється в бізнес-процеси кожного клієнта, вибудовує з ним довгострокові відносини і – що важливо – дає максимальну експертизу для його продукту.

Звичайно, залишилися і звичайні «аутсорсери», які неабияк посилюють міф про bodyshop, продовжуючи бізнес на економії вартості послуг. Але логіка і тенденції розвитку глобального ринку призводять до зниження частки таких робіт. І міряти галузь по ним не варто.

По-друге, якщо вже говорити про стартапи, потрібно розуміти, що, як правило, це слабо масштабований бізнес з точки зору кількості робочих місць. Найчастіше це 10, 20, 30 чоловік. Не кажучи вже про те, де і як капіталізується їхня діяльність, і скільки стартапів взагалі переростає в міцну успішну структуру.

Припустимо, Україна якимсь чином змінить законодавство, і капіталізація стартапу відбуватиметься тут. До чого це призведе? 10, 20, 100 талановитих людей стануть мільйонерами. Я тільки за те, щоб Україна лунала на весь світ крутими проектами і бізнес-історіями. Але це буде крапля в морі, яка ще більше розмежовує суспільство на надуспішних і тих, хто не може цього досягти.

Завдання розвитку країни полягає у створенні масового кількості успішних людей. В рамках України це сотні тисяч і мільйони людей. Лише такі масштаби вплинуть на країну в цілому.

Міф №4: IT не займається освітою

Цей міф тісно перетинається з міфом про масову еміграцію. Скажемо так – ми собі не вороги. Як себе почуватиме система освіти, так у лічені роки це відіб'ється і на індустрії. Причому, будь-якій. Тому в останні 5-10 років IT-бізнес активно підтримує освіту, фактично ставши одним із небагатьох джерел його додаткового фінансування.

Усі великі гравці IT-ринку в тій чи іншій мірі працюють з університетами, допомагаючи студентам визначитися з подальшою професією. Ми підтримуємо їх, створюючи спеціальні лабораторії та навчальні класи, наповнюємо навчальні програми реальним досвідом роботи на світовому рівні, виступаємо меценатами для команд з програмування. Викладачам даємо можливість апгрейдити знання.

Держава вкладає у вищу освіту близько $1 млрд щорічно. При цьому витрачає його, розмазуючи рівним шаром по всім університетам країни, замість того, щоб дати ці гроші 100 ключовим вузам.

Однак рожевих фантазій немає. Уся наша система побудована на виборах, і ніхто не візьме на себе роль політичного камікадзе. Припинити фінансування 700 вузів, у яких навчається 700 000 дітей виборців? Це буде соціальним вибухом, потужнішим за «податкові майдани». Люди звикли: нехай ми платимо хабарі і не дуже задоволені системою, зате у нас державна освіта. А сама держава цією проблемою вже знехтувала.

Освіта увійшла в «штопор», з якого вийти без радикальних кроків і втрат уже не вдасться. Школярам можна довго розповідати по телевізору або в інтернеті, що реформи йдуть, що система змінилася, що всюди тепер чесні викладачі та хороші лектори, які ставитимуть оцінки лише за знання, що в гуртожитках не відключатимуть газ і воду. Тільки вони вже не повірять.

Міф №5: Українським IT-компаніям нецікаві внутрішні замовлення і розвиток технологій всередині країни

Це безпосередньо залежить від масштабу конкретної компанії. Але навіть IT-компанії, зацікавлені у внутрішніх замовленнях, не можуть забувати про ризики. Велика частина їх пов'язана з принципами конкурентної боротьби, які на внутрішньому ринку, скажімо так, не зовсім цивілізовані. Наприклад, коли замість чесної конкуренції організовується «маски-шоу». Не кажучи вже про звичайну корупцію.

Є й об'єктивна причина – на внутрішньому ринку немає попиту на складні IT-рішення. Люди, які розвивають бізнес в Україні, в кращому випадку купують необхідне обладнання за кордоном і на додачу до нього – програмне забезпечення. Їм – не до місцевих розробок.

Але тут держава якраз може і повинна втрутитися. Наприклад, зараз вона цілком свідомо підтримує екологічні індустрії – сонячні електростанції, електромобілі. Чому за таким же принципом не підтримати навіть не IT-індустрію, а ті індустрії, які будуть користуватися внутрішнім IT-продуктом? Чому не дати пільгу підприємству або підприємцю, якщо вони закуповуватимуть внутрішнє IT-рішення, і за рахунок цього підвищуватимуть цифровізацію всієї країни? Це – простий крок, який міг би стати дуже корисним. І роль держави тут найактивніша.