facebook.com
mind
5 міфів про український IT, які слід забути

5 міфів про український IT, які слід забути

Чому айтішники залишаються, а студенти їдуть

Цей матеріал також доступний російською
5 міфів про український IT, які слід забути
Фото: pixabay.com

Світ входить у четверту промислову революцію. Автомобілі вже борознять простори земної орбіти (привіт, Маску!), усе можливе і неможливе говорить про блокчейн, Big Data будує і руйнує політичні кар'єри, а віртуальна реальність зливається зі звичною. Хайп навколо IT-індустрії не вщухає. І не вщухне ще довго. А де підвищена увага, там і домисли різного ступеня тяжкості. Не оминули вони й український сегмент IT.

З одного боку, на офіційному рівні нашими айтішниками пишаються. Все-таки за лічені роки в Україні сама собою усталилася галузь економіки, здатна конкурувати за показниками з традиційними металургією, агросектором, енергетикою. З іншого ж – для балансу – виникли неминучі міфи.

Дивуватися не варто. Країна видирається з низки криз, намагаючись намацати точки зростання. Старі економічні звички відживають своє, нові ще не прижилися. А тут IT: десятки тисяч людей, казна-звідки взялися, зарплати, прив'язані до валюти, зарубіжні проекти, щорічні економічні прирости. Що ж відбувається насправді, Mind попросив розповісти Юрія Антонюка, главу українського офісу EPAM, який у 2017 році був президентом асоціації «ІТ України». Отже, чому експати не врятують Україну і як робочі місця можуть бути важливішими за відсотки в експорті? Та чи є спосіб вивести українську освіту зі штопора?

Міф №1: IT не інвестує в українську економіку і не розвиває її

У 2016 році відразу три IT-компанії увійшли до топ-20 найкращих компаній України за фінансовими показниками. Так порахувала Державна фіскальна служба, визначаючи позицію кожної із них за платоспроможністю, стійкістю та прибутковістю. Сусідами айтішників по рейтингу стали енергетичні, фармацевтичні, виробничі і аграрні компанії.

Не можна обійти увагою й інший приріст – експорт IT-послуг. Наприклад, за 2017 рік НБУ оцінив його у $2,48 млрд. Асоціація «IT України» називає цифру $3,6 млрд. В обох випадках зростання вказується близько 20% у порівнянні з 2016 роком. Розбіжність абсолютних цифр пов'язана з різними методиками підрахунку.

Кілька мільярдів доларів і кілька відсотків у структурі експорту – помітний внесок. Але, мабуть, не найголовніший. Важливіше за ці цифри – створення робочих місць, які в IT-бізнесі з'являються без будь-яких пільг або інвестицій з боку держави.

Станом на тепер у країні налічується близько 120 000 айтішників. До 2020-2022 років, за різними прогнозами, їх стане понад 200 000. І вони не існують у вакуумі, а створюють навколо себе додаткові робочі місця.

Є дуже сміливі оцінки, що один IT-фахівець «провокує» появу мало не чотирьох нових робочих місць.

Навряд чи це так, але й при співвідношенні 1:2 протягом декількох років ми вийдемо на рівень півмільйона робочих місць. Навіть для США, які часто беруть за приклад, ця цифра відчутна. А що тоді говорити про Україну?

Існує ще один фактор. Ім'я йому – середній клас. Будь-яку країну, де відсутній середній клас, складно назвати успішною. Створення нового культурного і економічного прошарку людей, які можуть цю країну розвивати, важливіші за відсотки в експорті. Й IT може у цьому допомогти.

Міф №2: IT-фахівці масово виїжджають з України, і галузь вимиває мізки з країни

Тут логічно запитати – чому ж тоді кількість українських айтішників зростає?

Так, ми не пристібаємо розробників до батареї і не забороняємо їм шукати себе за кордоном. Але масової еміграції фахівців немає. Вони бачать, що в Україні можна працювати, бачать, що їхній рівень життя в Україні набагато вищий, ніж десь за кордоном. Тому в 2018 році до рейтингу The Global Outsourcing 100 потрапило відразу 18 ІТ-компаній, які були засновані в Україні або ж мають тут свої офіси і R&D-центри – це на п'ять більше, ніж у минулому році. Тобто вони з'являються тут і розвиваються, а український сегмент в цілому нарощує темпи у світовій креативній економіці. Все більше глобальних проектів заходить в Україну, і у нас вистачає ресурсу для їх супроводу.

Не можна сказати, що взагалі ніхто не емігрує. Люди їдуть. Серед них ті, хто свідомо вирішив спробувати життя в іншій країні. Або хоче дати своїм дітям шанс на інший життєвий старт і іншу кар'єру – не всі ж хочуть бути айтішниками. А за кордоном можливостей для самореалізації в інших сферах поки більше, ніж тут.

Якщо вже говорити про «вимивання мізків», то турбує інша тенденція. Масово виїжджають школярі та студенти.

Причому це упаковується в красиву обгортку. Навіть деякі депутати кажуть: ось поїдуть діти вчитися за кордон, придбають знання – і повернуться додому розвивати Україну. Але це йде врозріз з природним плином речей. Студентство – це перше становлення дорослої людини. Молоді люди знаходять друзів, заводять стосунки, зв'язки, інтереси, намагаються отримати перші підробітки. Після закінчення вузу – можливі посвідка на проживання і дозвіл на роботу. Який сенс повертатися і починати тут все заново?

Так, можливо, хтось колись потім повернеться. І в українському IT такі приклади є (сред них – і автор цих рядків). Але таких людей – одиниці.

Еміграція сильних фахівців, експертної верхівки – це, звичайно ж, погано. Еміграція студентів – це катастрофа для майбутнього країни, це означає, що скоро фахівців просто не буде з кого ростити. Але, найголовніше, не буде талановитої молоді для розвитку своєї власної країни.

Міф №3: IT – це bodyshop, фахівців віддають у тимчасове «рабство» закордонним компаніям

Це класична байка про сировинну модель, дешеву працю та роботу за чиєюсь вказівкою. «А ось якби ви створювали круті програмні продукти, країна отримувала б набагато більше грошей», – кажуть хлопці-скептики, наводячи у приклад стартапи.

По-перше, щоб сервісний (не сировинний) бізнес був успішним, потрібно вміти набагато більше, ніж просто продавати комусь послуги «за дорого», а розробнику платити копійки. Міжнародний бізнес потребує складних ІТ-рішень та комплексного консалтингу. Це вже не аутсорсинг, а повноцінний сервісний бізнес із повним циклом побудови IT-екосистеми. Наша команда глибоко занурюється в бізнес-процеси кожного клієнта, вибудовує з ним довгострокові відносини і – що важливо – дає максимальну експертизу для його продукту.

Звичайно, залишилися і звичайні «аутсорсери», які неабияк посилюють міф про bodyshop, продовжуючи бізнес на економії вартості послуг. Але логіка і тенденції розвитку глобального ринку призводять до зниження частки таких робіт. І міряти галузь по ним не варто.

По-друге, якщо вже говорити про стартапи, потрібно розуміти, що, як правило, це слабо масштабований бізнес з точки зору кількості робочих місць. Найчастіше це 10, 20, 30 чоловік. Не кажучи вже про те, де і як капіталізується їхня діяльність, і скільки стартапів взагалі переростає в міцну успішну структуру.

Ми можемо і повинні підтримувати стартапи, але в середньостроковій перспективі вони не створюють базу для формування середнього класу.

Припустимо, Україна якимсь чином змінить законодавство, і капіталізація стартапу відбуватиметься тут. До чого це призведе? 10, 20, 100 талановитих людей стануть мільйонерами. Я тільки за те, щоб Україна лунала на весь світ крутими проектами і бізнес-історіями. Але це буде крапля в морі, яка ще більше розмежовує суспільство на надуспішних і тих, хто не може цього досягти.

Завдання розвитку країни полягає у створенні масового кількості успішних людей. В рамках України це сотні тисяч і мільйони людей. Лише такі масштаби вплинуть на країну в цілому.

Міф №4: IT не займається освітою

Цей міф тісно перетинається з міфом про масову еміграцію. Скажемо так – ми собі не вороги. Як себе почуватиме система освіти, так у лічені роки це відіб'ється і на індустрії. Причому, будь-якій. Тому в останні 5-10 років IT-бізнес активно підтримує освіту, фактично ставши одним із небагатьох джерел його додаткового фінансування.

Усі великі гравці IT-ринку в тій чи іншій мірі працюють з університетами, допомагаючи студентам визначитися з подальшою професією. Ми підтримуємо їх, створюючи спеціальні лабораторії та навчальні класи, наповнюємо навчальні програми реальним досвідом роботи на світовому рівні, виступаємо меценатами для команд з програмування. Викладачам даємо можливість апгрейдити знання.

Держава вкладає у вищу освіту близько $1 млрд щорічно. При цьому витрачає його, розмазуючи рівним шаром по всім університетам країни, замість того, щоб дати ці гроші 100 ключовим вузам.

Підтримати всіх – це не підтримати нікого. Не слід державі фінансувати неуспішних. Неуспішні, нехай поступово, але повинні піти з цієї сфери, як би грубо це не звучало.

Однак рожевих фантазій немає. Уся наша система побудована на виборах, і ніхто не візьме на себе роль політичного камікадзе. Припинити фінансування 700 вузів, у яких навчається 700 000 дітей виборців? Це буде соціальним вибухом, потужнішим за «податкові майдани». Люди звикли: нехай ми платимо хабарі і не дуже задоволені системою, зате у нас державна освіта. А сама держава цією проблемою вже знехтувала.

Освіта увійшла в «штопор», з якого вийти без радикальних кроків і втрат уже не вдасться. Школярам можна довго розповідати по телевізору або в інтернеті, що реформи йдуть, що система змінилася, що всюди тепер чесні викладачі та хороші лектори, які ставитимуть оцінки лише за знання, що в гуртожитках не відключатимуть газ і воду. Тільки вони вже не повірять.

Міф №5: Українським IT-компаніям нецікаві внутрішні замовлення і розвиток технологій всередині країни

Це безпосередньо залежить від масштабу конкретної компанії. Але навіть IT-компанії, зацікавлені у внутрішніх замовленнях, не можуть забувати про ризики. Велика частина їх пов'язана з принципами конкурентної боротьби, які на внутрішньому ринку, скажімо так, не зовсім цивілізовані. Наприклад, коли замість чесної конкуренції організовується «маски-шоу». Не кажучи вже про звичайну корупцію.

Є й об'єктивна причина – на внутрішньому ринку немає попиту на складні IT-рішення. Люди, які розвивають бізнес в Україні, в кращому випадку купують необхідне обладнання за кордоном і на додачу до нього – програмне забезпечення. Їм – не до місцевих розробок.

Але тут держава якраз може і повинна втрутитися. Наприклад, зараз вона цілком свідомо підтримує екологічні індустрії – сонячні електростанції, електромобілі. Чому за таким же принципом не підтримати навіть не IT-індустрію, а ті індустрії, які будуть користуватися внутрішнім IT-продуктом? Чому не дати пільгу підприємству або підприємцю, якщо вони закуповуватимуть внутрішнє IT-рішення, і за рахунок цього підвищуватимуть цифровізацію всієї країни? Це – простий крок, який міг би стати дуже корисним. І роль держави тут найактивніша.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті