«Священні корови» під напругою: 5 аргументів за приватизацію електроенергетичних держмонополій

Кабмін на одному зі своїх січневих засідань переглянув перелік підприємств, що не підлягають приватизації. Оновлений список направлений до парламенту у вигляді відповідного законопроєкту. Згідно з документом, дозволено продаж не більше 50% мінус 1 акція таких компаній, як «Нафтогаз України», «Укртрансгаз», «Укргазвидобування», «Укртранснафта», «Чорноморнафтогаз», «Укрпошта», «Укрзалізниця».

Разом з тим залишаються під 100-відсотковим державним контролем такі монополісти електроенергетичної галузі, як НАЕК «Енергоатом», «Укргідроенерго» і НЕК «Укренерго».

Напрошується закономірне питання: чому виняток зроблено саме для підприємств електроенергетики? Можливо, це питання комусь здаватиметься передчасним. Адже атомна енергетика має бути виключно державною, і гідроенергетика теж – на цьому спірному твердженні в країні виросло ціле покоління людей. Однак рано чи пізно Україні доведеться на нього відповісти.

Олігарха боятися – в ліс не ходити

Звичайно, здається очевидним, чому неможлива приватизація «Укренерго» – навряд чи хтось зважиться продавати диспетчерський центр національної енергосистеми, як і сам НЕК у цілому. Ще більш очевидною є необхідність збереження в 100-відсотковій держвласності таких підприємств, як ДП «Оператор ринку» або ДП «Гарантований покупець». Тут жодних питань не виникає.

Однак у випадку з виробниками електроенергії в особі «Енергоатому» і «Укргідроенерго» позиція Кабміну вбачається не зовсім послідовною.

Чим атомний або гідроенергетичний монополісти краще або гірше за «Укргазвидобування», «Укртрансгаз» або «Укрзалізницю»? І чому в Україні не можна приватизувати те, що перебуває переважно в приватній або змішаній власності в більшості ринково розвинених країн?

Аргумент виглядає натягнутим, бо навряд чи олігарх являє собою технологічну небезпеку для офісу ПрАТ на Київській ГЕС. Адже ті самі приватні оператори систем розподілу (ОСР, або колишні обленерго), як і ТЕС Ріната Ахметова, теж є свого роду стратегічними об'єктами. І там, і там персонал розподільних і генеруючих енергокомпаній діє в точній відповідності зі своїми посадовими інструкціями і несе пряму кримінальну відповідальність за свої дії.

Команди диспетчера чергової зміни «Укренерго» на вимушене відключення або запуск енергоблоків повинні виконувати і виконують усі виробники, незалежно від форм власності. Так само будь-який приватний ОСР не може просто так взяти і відключити будь-якого споживача. Якщо нормативно-правових підстав для цього немає, у обленерго можуть виникнути серйозні проблеми.

І якщо Україна пішла шляхом повної приватизації теплової генерації та енергопостачального сектору, залишається незрозумілим, чому слід зберігати 100-відсоткову державну власність в атомному і гідроенергетичному видах генерації?

«Священних корів» не продають

Незважаючи на традиційне в Україні ставлення до АЕС і ГЕС як до недоторканних державних об'єктів, переконливих доводів на користь збереження негласного «мораторію» на їх роздержавлення не існує. Напевно, доводи заховані десь глибше. Дозволимо собі припустити деякі з них.

1. До завершення процесів підвищення ціни кіловат-години для населення і формування повноцінного конкурентного енергоринку, АЕС і ГЕС з ГАЕС, як і раніше, використовуватимуться як дійні корови для субсидування «зеленої» генерації і споживачів електроенергії. Тим паче, що серйозні проблеми з балансуванням об'єктів відновлюваної енергетики України забезпечені до 2022–2023 року як мінімум. Тобто «Енергоатом» і «Укргідроенерго» до приватизації, звичайно ж, не готові. Вони і надалі використовуватимуться для виправлення технологічних і фінансових перекосів у енергоринку. Зі 100-відсотковими держкомпаніями усувати перекоси набагато легше.
2. Енергетичні держмонополії завжди перебували у сфері інтересів різних бізнес-адміністративних груп. Цілком природно, що олігархи, подолігархи та корупціонери всіх мастей не бажають розлучатися з настільки звичною годівницею.
3. Не виключено, що на «Енергоатом» і «Укргідроенерго» очікують більш глибинні структурні трансформації, пов'язані з їх ліквідацією і поділом на більш дрібні підприємства. Принаймні, в енергетичному середовищі знову відродилися розмови про доцільність поділу атомного монополіста, який виробляє понад 50% електроенергії в країні, на дві, а то й чотири частини, з можливим наданням АЕС статусу юридичних осіб.

Позитивні боки приватизації

Якщо переконливі аргументи «проти» приватизації державних виробників електрики відсутні, то аргументів «за» хоч відбавляй. Спробуємо сформулювати перші п'ять з них.

1. Зниження корупційної складової в енергетичній галузі

Традиційною лінією поведінки для енергетичних держмонополій є постійні скарги на ДТЕК і корумпованих чиновників, які обрізають держкомпаніям тариф, не пускають у вільний ринок і не дозволяють розвиватися. Питання, наскільки ефективно держпідприємства витрачатимуть кошти після виходу у вільний ринок, лишається за бортом.

Однак питання це дуже важливе. Адже не секрет, що найзручнішою живильною базою для корупції є саме держпідприємства.

Найідеальніший сценарій побороти корупцію у вітчизняній енергетиці – приватизувати державних енергомонополістів. І якщо не повністю, то хоча б частково. Це забезпечить капіталізацію державних енергетичних активів, знизить політичну і адміністративну залежність держкомпаній, підвищить ступінь свободи їх фінансово-економічної та інвестиційної діяльності, а також забезпечить надходження в галузь додаткових і незалежних від чиновника фінансових коштів за допомогою виходу енергокомпаній на IPO.

2. Залучення додаткових інвестицій

В Україні якось забули, що в ринковій економіці, окрім енерготарифу, існують й інші способи залучення коштів.

Йдеться про публічне розміщення акцій (IPO) або продаж частини активів стратегічному інвестору. Правда, у випадку зі стратегічним інвестором не завадило б підкоригувати правила приватизації в країні. З тим, аби спрямовувати отримані під час приватизаційних конкурсів кошти на розвиток самих енергокомпаній, а не ховати їх у чорній держбюджетній дірі.

Чому б тим самим «гідрикам» не залучити за рахунок публічного розміщення акцій частину грошей на спорудження Канівської ГАЕС, про яку раніше писав Mind, або на реалізацію інших великих інвестпроєктів національного значення.

3. Розвиток вітчизняного фондового ринку

Як писав Mind, вихід на IPO міг би дозволити тому ж «Енергоатому» або «Укргідроенерго» перетворитися зі «священних корів» на «блакитні фішки» (Blue Chip). Тим самим енергетичні монополісти зробили б свій вагомий внесок у справу становлення та зміцнення українського фондового ринку. Та й самі без прибутку би не залишилися. Вигода взаємна.

4. Підвищення ефективності державної енергетичної політики

Згідно з наукою політичної філософії, держава може бути великою, але слабкою – як в Україні. А може бути маленькою, але сильною – як у західних демократіях.

Маленькій, але сильній державі зовсім не обов'язково займатися операційною господарською діяльністю в економіці. Вона зазвичай зосереджується на ефективному виконанні регуляторних функцій. І навпаки: для корумпованої плутократичної держави немає більш улюбленого об'єкта, що потребує його опіки, ніж держкомпанія. Її можна використовувати для латання дірок у бюджеті, для перерозподілу коштів на користь інших учасників енергоринку, а також для банального злодійства, використовуючи занижені тарифи на кіловат-годину для населення як димову завісу для затуманення очей електорату.

Саме ж державне енергопідприємство працювати на власні комерційні інтереси в таких умовах не здатне. Однак картина кардинально змінюється в разі переходу галузі до вільного і повноцінного конкурентного енергоринку.

У цих умовах українській громадськості, а також майбутнім західним партнерам по ENTSO-E буде вже досить складно пояснити, чому в енергетичній галузі процвітає корупція на тлі європейського рівня тарифів на кіловат-годину. І чому держава повинна неодмінно втручатися в господарську діяльність учасників конкурентного енергоринку замість того, щоб зосередитися на більш властивих для неї, згідно з європейською практикою, регуляторних функціях?

У свою чергу, конкурентний енергоринок вимагає наявності рівносильних учасників, здатних ефективно лобіювати створення рівних правил гри. У своєму нинішньому вигляді державні енергомонополії на таке лобі не здатні. Для цього вони повинні перетворитися на публічні та прозорі компанії, що працюватимуть у інтересах своїх акціонерів, а не в інтересах олігархів і корумпованих ними чиновників.

На жаль, але альтернативи немає. Якщо Україна обрала проєвропейський вектор розвитку, то відступати від нього – те саме, що визнати власну недієздатність. Можна продовжувати плекати постсоціалістичні й давно віджилі своє форми господарювання, побоюючись приходу умовного Коломойського, а можна зробити так, щоб замість нього прийшли реальні акціонери і повноцінні інвестори.

5. Підвищення галузевої енергоефективності

Можна по-різному ставитися до ДТЕК, Ріната Ахметова або формули «Роттердам+». У діяльності енергохолдингу Ахметова дійсно багато суперечливого, неоднозначного і лицемірного. Однак не можна не визнати очевидне: на сьогоднішній день саме ДТЕК є найбільш мобільною, цілеспрямованою та ініціативною групою на українському енергоринку.

Паралельно з тепло-вугільним бізнесом енергохолдинг побудував 1 ГВт об'єктів відновлюваної генерації і продовжує будувати далі, освоїв технології буріння газових свердловин на великих глибинах, створив мережу «швидкісних» зарядних станцій для електромобілів, а також пролобіював запуск конкурентного ринку електроенергії у визначені законом терміни – з 1 липня 2019 року.

Енергоаудит, енергосервіс, енергоменеджмент, встановлення дахових сонячних панелей і систем зберігання електроенергії, енергозберігаючі проєкти – сьогодні важко знайти інноваційні напрямки в енергетиці, до яких ДТЕК було б байдуже.

Виникає питання: а що якби в Україні такий енергохолдинг був не один, а ще кілька? Був свій атомний ДТЕК, гідроенергетичний? Адже що заважало тому самому «Укргідроенерго» своєчасно встановити сонячні панелі хоча б на майданчиках власних об'єктів?

Відповідь очевидна: заважали «Роттердам+», недостатнє наповнення тарифу, нестача коштів. Прийнято. А ще постанову Кабміну непогано б підписати.

Насмілимося припустити, що «Укргідроенерго» заважав ще один фактор: перебування компанії у 100-відсотковій державній власності.

«Ви ніколи не зможете вирішити проблему, якщо збережете те саме мислення і той самий підхід, який привів вас до цієї проблеми», – говорив Альберт Ейнштейн.

Українській енергетиці час переходити на новий рівень. Відкритий конкурентний ринок, сильні публічні енергокомпанії і залучення приватних інвестицій – ось ті три кити, що посприяють підвищенню ефективності української енергетичної галузі, а значить, підвищенню конкурентоспроможності її споживачів.