Шанхайським кийком по кремлівських пріоритетах: Китай посунув росію у впливі в Центральній Азії

Шанхайським кийком по кремлівських пріоритетах: Китай посунув росію у впливі в Центральній Азії

Та інші підсумки саміту Шанхайської організації співробітництва в Самарканді

Этот материал также доступен на русском языке
Шанхайським кийком по кремлівських пріоритетах: Китай посунув росію у впливі в Центральній Азії
Фото: Пресслужба президента Узбекистану

15–16 вересня в Самарканді (Узбекистан) відбулася зустріч глав держав – членів Шанхайської організації співробітництва (ШОС). На ній зібралися лідери 15 країн євразійського континенту, загальна кількість населення яких перевищує половину світового. Цей захід вкотре засвідчив, що повномасштабна російська агресія в Україні запустила незворотні процеси перегрупування сил на світовій політичній арені.

Чому Самарканд? Саме Узбекистан останньою з держав Центральної Азії приєднався 2001 року до організації, закріпивши тим самим «Шанхайську п'ятірку» (саме таку офіційну назву мала організація в ранні роки свого існування) під її нинішньою назвою. Пізніше було ухвалено Хартію ШОС, яка визначила головну мету організації: підтримання миру та безпеки в регіоні, боротьба з проявом «трьох зол» (тероризм, сепаратизм й екстремізм), а також незаконним обігом наркотиків. Найостаннішими 2017 року до ШОС приєдналися Індія і Пакистан – «носії» споконвічної територіальної суперечки навколо Джамму та Кашміру.

Як розподілилися сили? Формат участі в ШОС передбачає матричне об'єднання. Це вкотре підтвердив нещодавній саміт в Узбекистані. У Самарканді під впливом головних «законодавців» організації – росії, Індії, Казахстану, Китаю, Киргизстану, Таджикистану, Пакистану та Узбекистану – відбулася основна секція. А потім у розширеному форматі зустрічалися глави інших регіональних держав-учасниць. Була й делегація Ірану, чиє повноформатне членство в інтеграційних процесах ШОС, найімовірніше, лише питання часу.

Серед повноправних партнерів організації також є білорусь, Афганістан, а на підході кавалькада з країн у підчерев’ї Китаю – Монголія, Шрі-Ланка, Камбоджа, Непал. Сюди ж можна зарахувати й найпотужнішого регіонального гравця – Туреччину, а також представників арабського сходу – Єгипет і Катар.

Про що говорили та чого дійшли? Фактичним результатом саміту ШОС стало погравання м'язами «великого керманича» Китаю. А саме – перетягування регіональних і позарегіональних держав під зовнішньополітичні амбіції КНР. Тут можна побачити, що в такий спосіб було відкинуто формальні підвалини самої структури, створеної задля зміцнення співробітництва в регіоні. Ці амбіції тепер простягаються до західних кордонів Китаю, що робить його центром, здатним просувати свій порядок денний усередині організації, а також посилювати свій геополітичний вплив реалізацією китайської концепції «суспільства спільної долі» для забезпечення власних інтересів у світі.

Як саме Китай зміцнює свої позиції? Самаркандський саміт проходив на тлі вельми непростих політичних розкладів: неврегульовані проблеми Афганістану, російсько-українська війна, міжнародні санкції та ізоляція рф, посилення конфронтації між КНР та США, зокрема навколо Тайваню, загострення вірмено-азербайджанського конфлікту та військові зіткнення на таджицько-киргизькому кордоні. Більшість цих проблем стосуються держав, які так чи інакше входять до ШОС.

Перший підсумковий тренд – росія, яка протягом тривалого часу завдяки провідній ролі в ОДКБ позиціонувала себе як гаранта безпеки на пострадянському просторі, помітно втратила свої позиції та поставила під сумнів здатність надалі виконувати ці функції.

Другим важливим маркером саміту стала безпека в регіоні. Новим викликом для країн-учасниць при формуванні «парасольки безпеки» стала необхідність по-новому поглянути на роль росії у світлі власних безпекових інтересів. У зв'язку із цим умовний поділ на зовнішньополітичні орієнтири – «англосаксонський світ плюс західні цінності» з одного боку, та «євразійський світ» – з іншого, який донедавна був основним постулатом та впливом кремля, втрачає свою актуальність.

Усвідомлення власної вразливості перед росією змушує країни Центральної Азії шукати нові формули «парасольки безпеки» в багаторівневому співробітництві на майданчику ШОС. З найбільш очевидних викликів – каскад територіальних претензій у регіоні, етнічні конфлікти та спалахи військової активності між країнами-сусідами самих центральноазіатських держав. А ще – ризики дестабілізації в ЦА з боку кремля, якщо в Україні щось піде «не за планом».

Третім маркером зміцнення впливу Китаю в ШОС є низка неврегульованих територіальних суперечок навколо Тайваню. росія поки що підтримує КНР у тайванському питанні через призму імперських інтересів Пекіна, розраховуючи на аналогічну підтримку своїх апетитів в Україні. Очевидно, у такий спосіб Китай насамперед намагається заручитися підтримкою інших держав у питанні, яке представляє його власний інтерес.

Центральноазіатські держави важливі для Китаю не лише як джерело сировини та партнери з транзиту китайських товарів, а й як гаранти регіональної безпеки в Сіньцзяні та Афганістані. Пекін побоюється дестабілізації в регіоні, яка може торкнутися його території.

Четвертим маркером стало переформатування інтересів енергобезпеки в регіональному зрізі на тлі зростання ризиків транспортування енергоресурсів в умовах російської агресії в Україні. Зустрічі глав Китаю і Казахстану, що відбулися напередодні саміту ШОС, підтверджують курс на диверсифікацію транспортних шляхів і значущість постачання нафти через каспійські термінали Казахстану в обхід території рф.

Узбекистан, окрім питань безпеки, порушив транспортно-економічну проблему стосовно спорудження залізниці Китай – Киргизстан – Узбекистан. Цей залізничний коридор, як очікується, відкриє доступ до ринків Південно-Східної, Західної Азії та країн Близького Сходу. «Узбецьке» відгалуження зв'яже Китай з Узбекистаном. А далі полегшить постачання товарів до країн ЄС і через Туреччину, і через економічно залежний від москви Киргизстан.

Що в підсумку? Країни – учасниці ШОС мають дуже помітні відмінності в цивілізаційному, культурно-історичному й політичному підходах. Такий багатошаровий пиріг виглядає яскравою ілюстрацією вельми непростих відносин, що склалися в східних автократій із західним світом. А ще – наочним підтвердженням переміщення «центру тяжіння» від москви до Пекіна, з яким більшість країн – учасниць організації прагнуть побудувати прагматичні взаємовигідні відносини.

Дистанціювання від росії і зближення з Китаєм, імовірно, несе приховану небезпеку нової залежності. Цього разу – від китайського дракона. Тому центральноазіатські держави змушені вибудовувати систему стримування, балансу та противаг за допомогою Туреччини, Індії, держав Близького Сходу. Паралельно із цим усередині регіону активізувалися рухи в бік регіонального зближення, простимульовані зміною влади в Узбекистані.

Основними геополітичними результатами саміту в Самарканді стало переформатування архітектоніки безпеки на користь Китаю. Воно насамперед торкнулося взаємодії з колишніми сателітами росії – Казахстаном і білоруссю – в питаннях енергобезпеки та в паритетних відносинах із потенційним новим членом – Іраном. А також у вибудовуванні КНР нових векторів безпеки із західними сусідами, які мають конфлікти навколо спірних територій (Індія і Пакистан, Узбекистан і Таджикистан, Киргизстан і Таджикистан). Серед іншого таке згуртування фокусувалося навколо тайванського питання. У глобальному масштабі Китай закріпив свої преференції в регіоні, нівелюючи роль і вплив кремля на євразійському континенті.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло