Шанхайським кийком по кремлівських пріоритетах: Китай посунув росію у впливі в Центральній Азії
Та інші підсумки саміту Шанхайської організації співробітництва в Самарканді
15–16 вересня в Самарканді (Узбекистан) відбулася зустріч глав держав – членів Шанхайської організації співробітництва (ШОС). На ній зібралися лідери 15 країн євразійського континенту, загальна кількість населення яких перевищує половину світового. Цей захід вкотре засвідчив, що повномасштабна російська агресія в Україні запустила незворотні процеси перегрупування сил на світовій політичній арені.
Чому Самарканд? Саме Узбекистан останньою з держав Центральної Азії приєднався 2001 року до організації, закріпивши тим самим «Шанхайську п'ятірку» (саме таку офіційну назву мала організація в ранні роки свого існування) під її нинішньою назвою. Пізніше було ухвалено Хартію ШОС, яка визначила головну мету організації: підтримання миру та безпеки в регіоні, боротьба з проявом «трьох зол» (тероризм, сепаратизм й екстремізм), а також незаконним обігом наркотиків. Найостаннішими 2017 року до ШОС приєдналися Індія і Пакистан – «носії» споконвічної територіальної суперечки навколо Джамму та Кашміру.
Як розподілилися сили? Формат участі в ШОС передбачає матричне об'єднання. Це вкотре підтвердив нещодавній саміт в Узбекистані. У Самарканді під впливом головних «законодавців» організації – росії, Індії, Казахстану, Китаю, Киргизстану, Таджикистану, Пакистану та Узбекистану – відбулася основна секція. А потім у розширеному форматі зустрічалися глави інших регіональних держав-учасниць. Була й делегація Ірану, чиє повноформатне членство в інтеграційних процесах ШОС, найімовірніше, лише питання часу.
Серед повноправних партнерів організації також є білорусь, Афганістан, а на підході кавалькада з країн у підчерев’ї Китаю – Монголія, Шрі-Ланка, Камбоджа, Непал. Сюди ж можна зарахувати й найпотужнішого регіонального гравця – Туреччину, а також представників арабського сходу – Єгипет і Катар.
Про що говорили та чого дійшли? Фактичним результатом саміту ШОС стало погравання м'язами «великого керманича» Китаю. А саме – перетягування регіональних і позарегіональних держав під зовнішньополітичні амбіції КНР. Тут можна побачити, що в такий спосіб було відкинуто формальні підвалини самої структури, створеної задля зміцнення співробітництва в регіоні. Ці амбіції тепер простягаються до західних кордонів Китаю, що робить його центром, здатним просувати свій порядок денний усередині організації, а також посилювати свій геополітичний вплив реалізацією китайської концепції «суспільства спільної долі» для забезпечення власних інтересів у світі.
Як саме Китай зміцнює свої позиції? Самаркандський саміт проходив на тлі вельми непростих політичних розкладів: неврегульовані проблеми Афганістану, російсько-українська війна, міжнародні санкції та ізоляція рф, посилення конфронтації між КНР та США, зокрема навколо Тайваню, загострення вірмено-азербайджанського конфлікту та військові зіткнення на таджицько-киргизькому кордоні. Більшість цих проблем стосуються держав, які так чи інакше входять до ШОС.
Перший підсумковий тренд – росія, яка протягом тривалого часу завдяки провідній ролі в ОДКБ позиціонувала себе як гаранта безпеки на пострадянському просторі, помітно втратила свої позиції та поставила під сумнів здатність надалі виконувати ці функції.
Другим важливим маркером саміту стала безпека в регіоні. Новим викликом для країн-учасниць при формуванні «парасольки безпеки» стала необхідність по-новому поглянути на роль росії у світлі власних безпекових інтересів. У зв'язку із цим умовний поділ на зовнішньополітичні орієнтири – «англосаксонський світ плюс західні цінності» з одного боку, та «євразійський світ» – з іншого, який донедавна був основним постулатом та впливом кремля, втрачає свою актуальність.
Усвідомлення власної вразливості перед росією змушує країни Центральної Азії шукати нові формули «парасольки безпеки» в багаторівневому співробітництві на майданчику ШОС. З найбільш очевидних викликів – каскад територіальних претензій у регіоні, етнічні конфлікти та спалахи військової активності між країнами-сусідами самих центральноазіатських держав. А ще – ризики дестабілізації в ЦА з боку кремля, якщо в Україні щось піде «не за планом».
Третім маркером зміцнення впливу Китаю в ШОС є низка неврегульованих територіальних суперечок навколо Тайваню. росія поки що підтримує КНР у тайванському питанні через призму імперських інтересів Пекіна, розраховуючи на аналогічну підтримку своїх апетитів в Україні. Очевидно, у такий спосіб Китай насамперед намагається заручитися підтримкою інших держав у питанні, яке представляє його власний інтерес.
Центральноазіатські держави важливі для Китаю не лише як джерело сировини та партнери з транзиту китайських товарів, а й як гаранти регіональної безпеки в Сіньцзяні та Афганістані. Пекін побоюється дестабілізації в регіоні, яка може торкнутися його території.
Четвертим маркером стало переформатування інтересів енергобезпеки в регіональному зрізі на тлі зростання ризиків транспортування енергоресурсів в умовах російської агресії в Україні. Зустрічі глав Китаю і Казахстану, що відбулися напередодні саміту ШОС, підтверджують курс на диверсифікацію транспортних шляхів і значущість постачання нафти через каспійські термінали Казахстану в обхід території рф.
Узбекистан, окрім питань безпеки, порушив транспортно-економічну проблему стосовно спорудження залізниці Китай – Киргизстан – Узбекистан. Цей залізничний коридор, як очікується, відкриє доступ до ринків Південно-Східної, Західної Азії та країн Близького Сходу. «Узбецьке» відгалуження зв'яже Китай з Узбекистаном. А далі полегшить постачання товарів до країн ЄС і через Туреччину, і через економічно залежний від москви Киргизстан.
Що в підсумку? Країни – учасниці ШОС мають дуже помітні відмінності в цивілізаційному, культурно-історичному й політичному підходах. Такий багатошаровий пиріг виглядає яскравою ілюстрацією вельми непростих відносин, що склалися в східних автократій із західним світом. А ще – наочним підтвердженням переміщення «центру тяжіння» від москви до Пекіна, з яким більшість країн – учасниць організації прагнуть побудувати прагматичні взаємовигідні відносини.
Дистанціювання від росії і зближення з Китаєм, імовірно, несе приховану небезпеку нової залежності. Цього разу – від китайського дракона. Тому центральноазіатські держави змушені вибудовувати систему стримування, балансу та противаг за допомогою Туреччини, Індії, держав Близького Сходу. Паралельно із цим усередині регіону активізувалися рухи в бік регіонального зближення, простимульовані зміною влади в Узбекистані.
Основними геополітичними результатами саміту в Самарканді стало переформатування архітектоніки безпеки на користь Китаю. Воно насамперед торкнулося взаємодії з колишніми сателітами росії – Казахстаном і білоруссю – в питаннях енергобезпеки та в паритетних відносинах із потенційним новим членом – Іраном. А також у вибудовуванні КНР нових векторів безпеки із західними сусідами, які мають конфлікти навколо спірних територій (Індія і Пакистан, Узбекистан і Таджикистан, Киргизстан і Таджикистан). Серед іншого таке згуртування фокусувалося навколо тайванського питання. У глобальному масштабі Китай закріпив свої преференції в регіоні, нівелюючи роль і вплив кремля на євразійському континенті.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
