Війна на екранах: чи доречні зараз стрічки на кшталт «Бучі» та як їх знімати, щоб іще більше не травмувати аудиторію
Підсумки публічної дискусії в рамках Kharkiv MeetDocs
2 жовтня в рамках кінофестивалю Kharkiv MeetDocs відбулася публічна дискусія «Майбутнє українського кіно. Кіно під час та після війни», ініційована Одеським міжнародним кінофестивалем. Захід у кінотеатрі «Жовтень» модерувала Анна Мачух – генеральна директорка ОМКФ та виконавча директорка Української кіноакадемії. Серед найбільш обговорюваних тем був, зокрема, художній фільм «Буча» Олександра Щура. Знімання ще тільки мають розпочатися, але в полі громадської думки вже вирує суперечка: чи варто відтворювати настільки травматичні для нації епізоди по гарячих слідах в ігровому форматі, чи варто все-таки дати ранам загоїтися. І наскільки етично знімати на реальних локаціях – там, де ще геть нещодавно гинули наші співвітчизники.
Mind вибрав найцікавіші тези учасників щодо цієї проблематики та загалом реалій українського кінопродукування на тлі повномасштабної війни.
Володимир Яценко,
кінопродюсер, голова Наглядової ради Асоціації кіноіндустрії України:
– Зараз у нас є «Група кіно» – об’єднання документалістів, куди входять Сергій Михальчук, Юрій Грузінов. Ми як добровольці мобілізувалися до лав ЗСУ й одночасно намагаємося знімати. Це важливо як документ сьогодення, тому наші роботи – короткі відеоісторії, на 2–3 хвилини, іноді більше. У нас нема часу вибудувати драматичну структуру. Зараз це матеріал, який ми даємо як свідки подій.
Ми першими серед невійськових зайшли у звільнений Ірпінь, де ще тривали бої, зайшли з ГУР МО і зняли коротенький ролик, який віддали на CNN у ротацію. І, згідно з їхнім медіазвітом, це відео подивилося 167 млн людей у США і близько 40 млн у Європі.
Усе, що ми робимо, – copyright free: будь-хто може використовувати ці матеріали.
Нам треба буде усвідомити всі події, і було б добре мати на це час. Спілберг чекав 40 років, щоб створити «Список Шиндлера». Зараз варто просто поговорити й домовитися між собою, що добре, що не добре. Для нас важливо, аби не було ретравматизації людей. Тобто не знімати в місцях, де це відбувається. Будувати декорації – нормально.
Я би дуже не хотів, щоб наша країна перетворилася на таку собі колишню Югославію, де люди настільки травматизовані війною, що навіть зараз, коли минуло багато десятків років, усе ще знімають про війну й тільки про війну. Щоб Україна продовжувала бути жертвою, підтримувала цю віктимність.
Я вірю, що українська кіноіндустрія була, є і буде здатна робити звичайні фільми для звичайних людей.
Ахтем Сеітаблаєв, кінорежисер, актор, продюсер,
директор ДП «Кримський Дім», керівник Служби зв’язків з громадськістю 241 ОБТРО ЗСУ:
– Я згоден, що такі трагічні події, як у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Бородянці та інших містах, куди ступила нога орка, вимагають більше часу, щоб із холоднішим розумом про це розповідати. Водночас буває так, що, не розказавши сьогодні, ти потім не матимеш ані часу, ані можливості, ані команди для цієї історії.
З мого творчого життя – можу сказати про «Кіборгів»: не впевнений, що сьогодні за багатьох обставин я зміг би зняти цей фільм. Пам’ятаю, 2017 року, коли він вийшов, чимало було розмов про те, чи вчасно це, чи невчасно.
Кожен сам для себе має провести межу художньої рефлексії, де саме, коли саме, про що саме, з ким саме. Особисто я навряд чи готовий зараз знімати трагічні події в тому самому місці, на тих самих вулицях, для цього в мене мало і внутрішніх, і зовнішніх сил.
Коли вперше після звільнення Бородянки ти туди потрапляєш – не можеш повірити в реальність великої трагедії. І професійна деформація режисера чи актора трансформує (не можу сказати, що сублімує) те, що ти бачиш. Мені це допомагає не занурюватися в сильну депресію.
Водночас це дозволяє людині, яка в цивільному житті працювала на творчому ландшафті, виокремити для себе головне. Ми маємо пройти цей довготривалий шлях відрефлексування, бо творчість – це, зокрема, і територія реабілітації, терапії, коли ми проговорюємо свій біль, свої надії, драми, трагедії, зустрічі.
Ірма Вітовська-Ванца,
акторка театру та кіно, продюсерка:
– Я вважаю, що сьогодні документальне кіно – це фіксація, і пріоритетність зрозуміла: це фіксація і крапка. Будь-яке ігрове кіно – це відтворення події, що сталася. Такі трагедії, що пов’язані зі злочинами проти людяності, ще тривають.
Я розумію, що хочеться розказати про це всьому світу через художній прийом, через емоційний вплив. Але в ігровому полі, де грають оці речі, що хочуть приховати правду документалістики, це працює як можливість зачіпки за відмазку постановки. Я слабо уявляю, що в час німецьких концтаборів знімається фільм про те, як відбуваються злочини, Голокост. Це щось неприйнятне.
Навіть ми, глядачі в залі, сприймаємо фільм як умовність. І тільки документальна стрічка дає нам споглядання реальності. Тому можна знаходити історії, які говорять про війну, але де події вже відбулися, а не тривають іще. «Кіборги» були зняті на відтвореній і закінченій уже драмі та звитязі.
Є речі, яким ми не маємо зараз давати можливості створити ілюзію і відтворити це як декоративну тему.
Володимир Войтенко,
кінокритик, голова ГО «Спілка кінокритиків України»:
– Згадую другу половину 1980-х, час від часу до університету Карпенка-Карого приходили люди з кабінетів і розповідали, як бажано грати й що знімати, до чого підходити, а що не чіпати.
Так і з тим, як зараз знімати. Це залежить від людей, які беруться чи писати, чи знімати про це, від етичних, естетичних, смакових і світоглядних речей, що їм притаманні та ними рухають. І кожен має відчути, чи йому дійсно потрібно знімати в тій самій Бучі, чи вибудовувати за 100 км схожі декорації, які б відтворювали той чи той об’єм. За нас ніхто цього не вирішить.
Те, що ми як кінематографісти зробимо, говоритиме про нас, а не про ту історію, яку ми виводимо на екран. Світ, який ми створюємо, – що в ігровому, що в неігровому кіно – усе одно є вигадкою. Камера стояла чомусь у цьому місці, а не в тому, все одно був монтаж, навіть якщо це знято одним кадром. Ти вже готуєш світ для когось на екрані і все одно відповідаєш за це.
Теона Мітевська,
кінорежисерка, Північна Македонія:
– Я привезла сюди боснійський фільм, який називається «Найщасливіша людина світу». Це стрічка не про ту війну, що вирувала в Боснії, вона про життя Сараєво зараз. Навіть сьогодні, 25 років по тому, Сараєво живе у стані війни. Цього не можна просто так позбутися. Я виросла в Югославії, і моє дитинство минуло там. Через війну все те, що мені було обіцяно в моєму чудовому дитинстві, було вмить зруйновано. Усі обіцянки Тіто про солідарність, про єдність – зникли.
Але мені пощастило, я отримала можливість навчатися кінематографу в Нью-Йорку. Зняла кілька короткометражок про війну, вони були непогані, але я не могла дистанціюватися від війни. У мені вирував гнів: я не розуміла, на кого маю злоститися – на сербів чи на македонців, чи взагалі на війну, чи на своїх батьків. За 25 років я почала розуміти, як можна відрефлексувати та знімати кіно про війну інакше.
Наразі різниця між Югославією та Україною в тому, що ми, колишні югослави, лише зараз починаємо говорити так відсторонено про ту війну, яка відбулася 25–30 років тому.
Мені приємно чути міркування, що треба зрозуміти, як це структурувати, як усвідомити та відрефлексувати. Може, в українців буде можливість зробити це швидше – як тільки закінчиться війна.
Олександр Щур,
продюсер та автор фільму «Буча»:
– Є три причини, чому я вирішив зайнятися цим проєктом. Перша: я був свідком багатьох важливих подій, жив у Вишгороді. І коли почалася війна, прямо над нашим будинком летіли російські гвинтокрили штурмувати Гостомель, потім літаки, вибухи у Василькові… Далі евакуація до Чернівців, де я був волонтером на кордоні, потім Миколаїв, Слов’янськ. І як тільки я познайомився з Костянтином Гудаускасом і став пропрацьовувати цю історію – одразу з’їздив у Бучу, Ірпінь, Ворзель, де все відбувалося, коли ще навіть не були прибрані обстріляні автівки.
Друга причина: коли я побачив Костянтина в інтерв’ю, як сценарист із досвідом одразу зрозумів, що це дуже крута міжнародна історія. У нас історія не про зло, а про добро, про людину, яка рятувала людей. Литовський єврей, чиїх батьків вислали в Казахстан, який був правозахисником у Казахстані, його переслідували, він поїхав до України, став тут політичним біженцем. Ця людина рятувала українців від росіян, таке неможливо вигадати. Конкретно ця історія – уже завершена, за рік-два-три ми не додамо нічого нового.
Третя причина, особиста, але головна: три роки тому моя молодша донька Христина захворіла на невідому хворобу й за шість годин впала в кому. Потім два місяці лежала в реанімації, і ми як батьки робили все, аби її врятувати, але не змогли. Вона померла. Мені знадобилося десь пів року, щоб це пережити. Я не ходив до психіатра, а сам вирішував, для чого хочу жити. І коли бачив новини про вбитих дітей, розумів їхніх батьків. Пишучи сценарій, ти пропускаєш кожного персонажа через себе. Завдяки трагічному досвіду я зміг перетворити це в нашу історію. І для інших це може бути рефлексуванням їхніх травм.
У нашій історії є світла ідея, яка потрібна саме зараз і якнайшвидше. У кінці герой каже: «Мої батьки були вислані злом, я втік від зла в Казахстані, але зло мене дістало й в Україні». Я зрозумів, що від зла не можна втекти, з ним не можна домовлятися, від нього не можна відкупитися. Потрібно прийняти бій і битися. Ця думка важлива для України зараз, і важливо, щоб світ її почув.
Костянтин Гудаускас,
прототип головного героя фільму «Буча»:
– До цього я насолоджувався прекрасним життям у Бучі, займався бізнесом і не думав, що мені знову доведеться боротися. Бо в Україні, на щастя, з правами людини все добре. У мене був вибір: мій батько, на той момент іще живий, – громадянин Литви. І я мав можливість поїхати, як це зробило багато людей, зокрема, мої співвітчизники з Казахстану, які перебували тут під політичним захистом. Але я цього не зробив. Я бачив злочини на власні очі, десь мені вдавалося зафіксувати їх на телефон, який я щоразу під страхом смерті ховав у автівці.
Це все робилося лише з однією метою: щоб після того як відгримлять гармати на полі бою, були докази, щоб притягти до відповідальності всіх злочинців. Україна може судити кого завгодно, але повірте, росії від цього не холодно й не жарко. Якщо світ згуртується, як зараз вся Україна, і виступить проти не на словах і не промовами з великих трибун, тоді це зло закінчиться швидше.
Невдовзі я вперше виїду з України на територію Європи, щоб ушанувати пам’ять свого батька, який помер на Великдень. Він щодня телефоном проводжав мене в Бучу, ми говорили по відеозв’язку. А ввечері чекав, коли я повернуся звідти. Його серце одного разу не витримало. Я відчуваю і свою провину, але не шкодую про зроблене. І він мене благословляв. Зараз я хочу, щоб через цю трагедію світ подивився на Україну іншими очима.
Нателла Дубашидзе, медична психологиня, когнітивно-поведінкова терапевтка, віцепрезидентка Української асоціації нейропсихології:
– Із перших днів війни я спілкуюся з колегами з Ізраїлю та США. Десь за місяць-два вони сказали: ви будете робити свою психотерапію, тому що такого масштабу не було. Війни до цього були локальними. А в період Другої світової ще не було діагнозу ПТСР і не було такої психотерапії. Зараз є дані, що 30% людей матимуть ПТСР. Ці відсотки підраховували американці після В’єтнамської війни, іале це була інша війна.
Ми знаходимося на своїй території, відстоюємо свої ідеї та знаємо, за що боремося. Тому є прогнози, що опрацювання нашого травматичного досвіду буде швидшим і кращим. Окрім ПТСР, є термін «посттравматичне зростання». І сподіваємося, що саме в Україні ми будемо спостерігати більше посттравматичне зростання.
Треба пам’ятати, що кіно – це тонка річ, і що нашому мозку байдуже, сприймати це як реальність чи вигадану історію. Тут потрібно бути дуже акуратним, бо ви маєте в руках скальпель. І якщо цей скальпель потрапить до рук не нейрохірурга, а сімейного лікаря чи стоматолога, то він, може, і зробить якусь нейрохірургічну операцію, але буде не та якість.
У яких умовах буде робитися ця операція – також потрібно враховувати. Якщо говорити про знімання, то треба бути обережним, бо ретравматизація – це не тільки вибухи, не тільки відтворення подій. Ретравматизацію можуть спричинити візуальний ряд, запахи, звуки, спогади, які ще не зовсім опрацьовані нашим мозком.
Гайде Різаєва,
герой України, представниця української розвідки, консультантка фільму «Буча»:
– Я дійсно координувала евакуацію Костянтина Гудаускаса з Київської області. Так, я тримаю зв’язок із тими, кого вивіз Костянтин за моєї координації. Деякі люди не повернулися з місць евакуації, багато повернулося. Ми з Костянтином почали діяти безпосередньо вранці 24 лютого, він подзвонив мені і запитав, чим може бути корисним моєму народу. Були певні події в січні, де я допомагала казахському народу, щоб зберегти їхні життя.
Події, які відбулися у Київській області, вважаються завершеними де-факто, тобто це не потребує підтвердження. Ми маємо право їх висвітлювати, і це необхідно. Ми ніколи не достукаємося до свідомості й сердець та не напишемо правильну історію, якщо не будемо подавати це через кіно.
Я читала сценарій, бо розумію, що є воєнні моменти, які поки не можна оприлюднювати. Він цілком відповідає нормам, що можуть бути висвітлені у фільмі про війну.
Аліна Семерякова,
сценаристка, лауреатка премії «Телетріумф», жителька Бучі:
– Я тікала з Бучі в лютому, а моя мама тут залишилася, тому що хвилювалася за розсаду помідорів. І тепер вона не буде ніколи такою, як була. І всі люди, особливо похилого віку, не будуть такими, як були.
Дискусія не про те, чи треба знімати про вчинок Костянтина. Я сама коли побачила цю історію, як сценаристка подумала: яке кіно буде! Якби цей фільм називався «Костянтин», а не «Буча» – не було б дискусії. Це історія про героя, але ви додаєте градусу і робите її привабливою для американців, називаєте її найстрашнішим словом, на яке тепер перетворилося моє улюблене місто.
Історія потрібна. Єдине питання – чи змінете ви назву, коли знайдете гроші, тому що зараз, зокрема через цю назву, ви отримали дуже багато уваги.
Я тільки дуже вас прошу: не знімайте в Бучі, якщо можете. Я там живу зараз, я здригаюся від кожного звуку. Собаки реагують на військових, вони бояться – або тікають, або нападають. Люди починають тільки зараз осмислювати, що з ними сталося.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
