Клонувати чи не клонувати: як «Мікі 17» зриває дах нашому уявленню про майбутнє

В українських кінотеатрах зараз триває показ американсько-південнокорейської стрічки  «Мікі 17». На перший погляд, це ніби проста історія про героїчну космічну експедицію на крижану планету Ніфльгейм, але режисер (відомий сатиричними хітами «Паразити» та «Крізь сніг»), знову створює видовище, яке одночасно смішить, жахає і змушує зазирнути в темні закутки сучасних суспільних механізмів. Детальніше – в рецензії від Mind.

Космічний фарс із дотиком до реальності

Сюжет обертається навколо Мікі Барнса, «витратного працівника» (expendable) на космічному кораблі.

Пон Джунхо не приховує: його насамперед зацікавив конфлікт між системою, що поводиться з людським життям як із дешево виробленим ресурсом, та особистим болем витратної істоти, вимушеної жити в нескінченному циклі загибелі й відтворення. У книжковій основі, романі «Мікі 7» Едварда Ештона, клонування зображене як радикальне продовження капіталізму: якщо людина стає розхідним матеріалом, то значить, її можна розтиражувати й безкінечно експлуатувати. Пон Джунхо пішов іще далі: у фільмі гинуть понад десяток версій Мікі (звідси «Мікі 17»), а ситуація загострюється, коли одна з них усе ж виживає всупереч прогнозам. Настає момент, коли у космічній колонії співіснують одразу двоє Мікі, що за логікою системи заборонено і загрожує їм обом остаточним знищенням.

У «Мікі 17» процес перезапуску головного героя базується на трьох ключових моментах. Спочатку у лабораторії зчитується цифрова копія мозку та генетичного коду людини. Потім із біомаси у 3D-принтері синтезують нове тіло, додаючи шар за шаром надруковані тканини. Після цього у свіжостворену оболонку вбудовують усі спогади та особистісні патерни героя, відновлені з цифрового архіву. Виходить клон, який пам’ятає минуле й ідентифікує себе як справжню особу,  – та саме цей момент у фільмі породжує моральні та психологічні дилеми про межі «я» та про те, що відбувається з людиною, коли смерть припиняє бути незворотною.

Водночас Пон Джунхо ретельно показує, як шалене безсмертя може зруйнувати емпатію. Якщо світ пропонує нескінченні копії тіла, чи не втрачає людина сенс боятися смерті? І, відповідно, чи не розучуємось ми цінувати життя у всіх його проявах?

Найвиразніше це відчутно в сценах, коли Мікі після кожної загибелі перезапускають у спокійних техногенних декораціях. Оператор Даріус Хонджі створює холодну, ледь не стерильну атмосферу, що контрастує з грубими крижаними ландшафтами Ніфльгейму. Шляхи нової колонії теж мають свій льодовий відтінок: коридори, освітлені неоном, здаються пасткою, де постійно можна натрапити то на власну копію, то на підступних господарів життя, то на корінних мешканців планети – величезних комахоподібних істот (явний зв’язок з «Окчею» Пона Джунхо).

Нова класика антиутопії чи абсурдне криве дзеркало?

Під кількома шарами жартів і гротеску ховаються дуже влучні алюзії на політику та медіа. Колонія на Ніфльгеймі – це наче макет наших суспільств, де завжди знайдуться «верхи», що вирішують долі «низів», прикриваючи це благородними гаслами.

Вибір назви планети не випадковий: у скандинавській міфології Ніфльгейм – це холодний і туманний світ мертвих, одна з прадавніх дев’яти земель, сповнена кригою й темрявою. У фільмі міфологічний символ використано для створення похмурої атмосфери та відчуття віддаленої, суворої реальності, де людські закони стираються, а будь-які земні норми губляться у нескінченних льодах.

Бекграунд. Руффало говорить про свого персонажа як про мікс популіста й духовного лідера, від якого в реальному житті ніхто не застрахований. І глядач помічає дивовижний парадокс: сучасна експедиція опинилась у космосі, проте привезла туди найгірші звички з Землі. Звісно, насмішки над тим, як легко маніпулювати цілими масами людей через страх перед «ворогами ззовні», звучать особливо гостро. Тож і страшні аборигени планети зрештою видаються не такими вже й страшними, порівняно з амбіціями людської верхівки.

Важливі тут і візуальні деталі. У сценах з’являється своєрідна кабінетна розкіш, якою хизується Маршалл, – мовляв, він, як «боєць за величну ідею», заслуговує на пишність. Тут Пон Джунхо повторює прийоми з «Паразитів», коли найбагатші мешкають у дизайнерських апартаментах, протиставляючи їх скромним куткам тих, хто не має жодної влади. Та в «Мікі 17» це ще більше змушує замислитися над точкою неповернення: коли політик готовий топтати чиїсь людські права тільки тому, що тиражування клонів здається дешевим і зручним, відбувається не просто ерозія моралі, а повний її крах.

Фільм насичений як динамічними епізодами, так і пронизливими паузами. Третій акт розвивається хаотично й збиває темп; дійсно, подекуди видно, як режисер різко перестрибує від комедійних фрагментів до квазіфілософських монологів. Утім, якщо ви любите непередбачувані гойдалки, «Мікі 17» винагороджує вас яскравою сумішшю космічного епіку, сатири, абсурду і щемної особистої історії. Це той випадок, коли різкий поворот чи надмірне притиснення педалі гумору схожі на ручний почерк режисера.

Вам сподобається, якщо: ви не боїтеся багатошарових змістових паралелей і готові за абсурдно-фантастичним сюжетом побачити справжню драму сучасного людства. «Мікі 17» стає свого роду гучною декларацією: Пон Джунхо не боїться змішувати жанри, висміювати й моду на безкінечні технологічні прориви, і нашу любов до месій. Особливо зачіпають сцени діалогу між двома Мікі. Роберт Паттінсон втілює в них дивовижну ансамблеву гру з самим собою: одна частина його героя приймає долю витратного матеріалу, інша – бунтує, хоч і трохи по-дурному.

Вам не сподобається, якщо: ви очікуєте рівну, «стерильну» космічну пригоду без різких жанрових стрибків, вас дратує суміш чорного гумору з гострою сатирою та моральними дилемами, а також якщо ви шукаєте лише видовища без нагоди замислитися над політичними чи філософськими підтекстами.

Чому варто подивитися: це фільм про те, як легко перекреслити межу між «діяти заради майбутнього» та «тиражувати нестерпні помилки» під соусом прогресу. Якщо «Паразити» відкривали тіньові схеми сучасного міста, тут межі ще ширші: космічний простір, незвідана крига, а всередині ті ж людські пороки.