«Бонд із підвалу»: чим може здивувати шпигунський трилер із Рамі Малеком

Кажуть, помста – це страва, яку подають холодною. У новому шпигунському трилері «Аматор» ця страва подається ще й напівсирою: ідея палає на папері, але на екрані полум’я ледь жевріє. Режисер Джеймс Гоувз зібрав вражаючий акторський склад і поставив лауреата «Оскара» Рамі Малека в центр історії про шифрувальника ЦРУ, який після загибелі дружини береться за зброю. Сюжет звучить як мрія фаната жанру – ніби Q із фільмів про Бонда раптом сам стає 007 (іронічно, адже Малек і справді грав лиходія в бондіані). Однак між концепцією та виконанням пролягла прірва, заповнена похмурими тонами, клішованими ходами й нерівним ритмом. Докладніше – у рецензії від Mind.

Код помсти

Сюжет і бекграунд. «Аматор» заснований на однойменному романі Роберта Літтелла 1981 року, тож творці мали міцний фундамент жанрового трилера часів холодної війни. У центрі сюжету – Чарльз Геллер (Малек), блискучий, хоч і соціально незграбний, аналітик, чия дружина (Рейчел Броснаген) гине під час теракту в Лондоні.

Розчарований бездіяльністю керівництва та підозрюючи змову, Геллер шантажує начальство, аби йому надали підготовку й повноваження вирушити на особисту місію помсти. Його ментором мимоволі стає ветеран ЦРУ Гендерсон (Лоренс Фішберн), якому доручено зробити з «ботана» вбивцю. Стартова інтрига обіцяє захопливий мікс інтелектуального шпигунства та кривавої відплати. Фільм навіть пропонує кілька оригінальних сцен: в одному епізоді Геллер посеред операції відкриває ютуб-відео з порадами, як зламати замок – кумедний штрих, що підкреслює його статус дилетанта. Є й великий сетпіс на даху хмарочоса з басейном між будівлями – момент, який натякає на амбіції творців щодо масштабного екшену.

Попри ці спалахи креативності, «Аматор» дивує тим, наскільки обережним і прісним виявився кінцевий результат. Як на історію про звичайну людину, що перетворюється на безжального убивцю, фільму бракує пульсу – картина майже весь час потопає в темряві та сірих тонах (колористика тут буквально похмура).

Така блякла візуальна подача лише наголошує на слабкостях сценарію: діалоги подекуди наївні, політичне підґрунтя спрощене, а поведінка персонажів непослідовна. Варто почати аналізувати перипетії героїв, як розумієш – логіка подій тримається на чесному слові, вимагаючи від публіки великого авансу довіри​. В одній сцені розпочинається видовищна погоня, але вона обривається настільки раптово, що залишається тільки розсміятися.

Шлях дилетанта: коли інтелект важливіший за кулаки

Малек, втім, робить усе можливе, щоб витягнути на собі цю історію. Його Чарльз Геллер – нетиповий герой бойовика, і це головний козир фільму. Актор наділяє персонажа інтелектуальною зосередженістю й тихим відчаєм. Моментами Малек дійсно змушує вірити в горе Геллера – цей чоловік «буквально дихає стражданням».

У найсильніших сценах, коли герой холодно й точно прораховує до дрібниць загибель лиходія, Малек переконливо передає надломлену психіку, що ховається за тихим, стриманим голосом. Проблема в тому, що холодна інтелектуальність Малека місцями переходить у відстороненість. Там, де б хотілося вибуху емоцій, актор залишається стриманим і трохи дивакуватим. Зауважмо, що в кульмінаційні моменти його біль не пробивається крізь екран повною мірою, тож глядачеві важко відчути катарсис разом із героєм. Малек ніби весь час у своїй голові – і глядачів туди до кінця не впускає.

Так само цікаво спостерігати за перепалками між героями Холта Маккалані та Джуліанни Ніколсон, які грають начальників Геллера в ЦРУ. Вони влаштовують тиху війну в кабінетах, з’ясовуючи, що робити з некерованим підлеглим – ці сцени додають непоганий підтекст бюрократичних ігор, майже як у серіалі «Homeland».

Приємно вражає й Катріна Балф: її героїня – єдина, хто по-справжньому співчуває Геллеру під час його кривавої одіссеї, адже сама пережила трагедію. Балф вдається в коротких епізодах передати і скорботу, і рішучість – її персонаж стає емоційним якорем історії, якого тій дуже потрібно.

Натомість не всім пощастило однаково. Рейчел Броснаген отримала роль, яку в Голлівуді влучно охрестили «дружина в холодильнику» – її Сара існує майже виключно для того, щоб загинути та мотивувати героя. Подібна шаблонність розчаровує, особливо зважаючи на талант Броснаген. А Джон Бернтал, заявлений у промо, з’являється на кілька хвилин у ролі крутого агента й зникає, так і не розкривши свого потенціалу. Відчуття ніби нас дражнять присутністю зірок, але не дають ними насолодитися – наче запросили на банкет, де страви можна лише понюхати.

Межа між рефлексією та нудьгою

Стилістично «Аматор» намагається бути старомодним серйозним трилером про шпигунів. Режисер Джеймс Гоувз явно надихається «Ідентифікацією Борна» та іншими зразками жанру початку 2000-х, тож знімає без надмірного експерименту. Єдина його помітна витівка – це вже згадана приглушена кольорова гама, яка, втім, радше шкодить, ніж допомагає.

Та якщо перша половина стрічки ще інтригує, поступово «Аматор» збавляє оберти. Кульмінація, де Геллер нарешті доходить до замовників убивства його дружини, на жаль, позбавлена емоційного заряду. Герой хоче зберегти моральну перевагу, лиходій мляво апелює до подвійних стандартів ЦРУ – і ця фінальна дискусія радше заплутує, ніж прояснює мораль історії. Фільм ніби боїться зробити героя по-справжньому безжальним, аби не втратити нашу симпатію, але й не пропонує іншого задовільного розв’язання дилеми.

У результаті розплата настає, та не відчувається катарсисом. Після двох годин підготовки хочеться більшого викиду адреналіну чи хоча б сюрпризу, але «Аматор» обирає максимально безпечний шлях до фінішу.

Варто, однак, відзначити операторську роботу Мартіна Руе. Він майстерно працює з вузькими просторами, підкреслюючи психологічну клаустрофобію героя, і змінює фокус не лише у фізичному, а й у символічному сенсі – з великої політики на внутрішню драму. Деякі сцени, зокрема погоні в тісних європейських вуличках і нічні кадри з підсвіченим обличчям Малека, є візуально точними, хоч і стриманими. Навіть у темних тонах, де картина ризикує стати одноманітною, оператор знаходить текстуру – світло працює як натяк, а не як відповідь.

Вам сподобається, якщо: ви ностальгуєте за напруженими шпигунськими трилерами 1980–90-х років і цінуєте олдскульний підхід без надміру комп’ютерних ефектів. Вам цікаво побачити Рамі Малека в незвичному амплуа мовчазного месника, а не тільки в ролях хакерів або співаків. Полюбляєте історії, де герой не всесильний: тут протагоніст вчиться бути агентом просто на ваших очах, роблячи помилки й покладаючись більше на кмітливість, аніж на м’язи.

Вам не сподобається, якщо: ви очікуєте від фільму рівня адреналіну та хореографії боїв як у «Джоні Віку» чи «Місії нездійсненній», проте «Аматор» значно стриманіший у дії. Якщо кліше «вбитої дружини як мотивації героя» або передбачувані шпигунські повороти викликають у вас позіхання, цей фільм навряд чи здивує.

Чому варто подивитися: головний персонаж – не типова кремезна машина для вбивств, а розумник з аналітичним складом розуму. Такий «Бонд із підвалу» змушує повірити, що кмітливість може конкурувати з кулаками. Фільм нагадує про класику жанру, поєднуючи параною холодної війни з реаліями пост-9/11. Для фанатів старих шпигунських романів тут знайдеться свій шарм – від загадкових змов до технічних гаджетів і кодів.