Боєць батальйону «Вовки Да Вінчі»: «Найбільший страх – коли по тобі стріляє танк»

38-річний Василь Креденцар, з позивним «Цар» – боєць 108-го батальйону «Вовки Да Вінчі» 59-ї ОШБр БПС. В інтерв’ю Mind він розповів про потрапляння до війська, свої зміни під час війни, як разом з двома побратимами втримав позицію, на яку зазіхали 30 солдатів противника, що допомогло стати лідером на війні, чим пишається і на що піде заради свого сина.

- Розкажіть, як Ви потрапили до війська?

- 2023-го прийшла повістка. Прийшов до ТЦК, звідти – на Житомирський полігон. 24 дні там провів, трохи поганяли, а далі – на позиції. Лиманський напрямок, Терни. Тоді точилися жорстокі бої, але практично без залучення дронів. У цьому відмінність з тим станом речей, який є зараз.

Стояли тоді в обороні. Працювали по нам – танки, міномети. Але навіть жодного «трьохсотого» не було. Це пояснюється гарним вишколом під час проходження навчання. Пояснили як правильно маскуватися, розрізняти людські силуети.

- Як під час російсько-української війни зміниться характер бойових дій?

- 2023-й – це бої за участі солдатів, мінометів. Тоді ти не боявся вийти з бліндажу, перебігти з однієї позиції на іншу. Тепер страх є, бо над нами цілодобово висять дрони. Тож далі все буде йти шляхом розвитку технологій. Коли був на позиції, то «прилітав» уже дрон з мікрофоном. Тобто –  можу сховатися в хаті і мене ворог не буде бачити. Зате чутиме.

- Як Вас змінила війна?

- Змужнів. Знаю хлопців, які тікали з позицій, йшли в СЗЧ (самовільне залишення частини). Зловили «ступор» і нічим цьому не зарадиш. Сам уникав цього, бо розумів, для чого тут і що за мною стоїть Україна.

Далі, я став більш жорстким. Приклад: йде бій, сидиш в окопі, а побратим ходить як ведмідь. Флегматичний, ніщо його не зачіпає і не має розуміння того, що «підставляє» своїх. Тоді доводиться приводити до тями – застосовувати фізичну силу.

Розумію – не дай Боже, «затрьохсотиться», тобто – поранять, і його ж тягти доведеться.

Думаєш тільки про те, як швидше з ним вийти, аби самому не лягти поруч. Крім того, в тебе з’являється адреналін. Додає просто космічних сил.

У нас був медик. 190 см зросту, вага – під 150. Разом з побратимом взяли його «під бронь» . Метрів 300 з ним «пролетіли», а потім уже йти почали. Не уявляю, як впоралися.

- Що ви – досвідчений боєць – говорите новачкам?

- Постійно пам’ятати: ти не один. Поруч – побратими, які підтримають. І ти не маєш права їх підвести.

Лежав у шпиталі і почув історію від воїна. Троє його побратимів втекли з позиції. Лишився сам. Не було патронів. Жодного. Якби мав – застрелився б, каже. Відчай. Пробув так день. Увечері дивним чином запрацювала рація. Його дроном провели на іншу позицію. Стояв там 26 днів.

- А який у вас рекорд?

- 25 днів. Скажу парадоксальну річ: коли вдома чи в лікарні – не можу заснути. А от на позиції – провалюєшся в сон і годину-півтори тобі вистачає. Це все дія адреналіну.

- Розкажіть про бій, коли ви з двома побратимами втримали позицію, на яку зазіхали 30 ворожих солдатів.

- Не згадаю назву населеного пункту. Засіли в хаті. Один з моїх бійців – у ступорі. Не стріляти не міг, нічого. Добре, що магазини заряджав.

Є лінія прострілу. Завдання – зробити так, щоб ворог не опинився за нею. Нам допомагали дрони. Бо один з росіян засів так, що він стріляє, а я його не бачу.

Що дивувало: на росіянах не було броні, тільки плитоноски. За шість діб вони нас так і не виявили. Було тільки пару «скидів».

Мотивував своїх хлопців. Казав: «Все буде добре. Якщо втомився, сядь перекури. Я почергую».

Один з моїх – «флегмат». Його нічого не хвилює. Якось були вибухи, то він прокинувся тільки після третього.

В Бога віриш, запитую. Вірю, – відповідає. Діти є?, цікавлюся. Так, двоє.

Виявляється, що їм розповіли, мовляв, українці масово здають території і тікають. Насправді картина виявилася іншою.

Провели з ним два дні. Зв’язався з нашими по рації і передали куди слід.

Позицію ту тримали шість діб. Ворог атакував невеликими групами: 3-4 чоловіки. Ми відбивалися гранатами. Чоловік 15 росіян ми «прибрали» точно. А з fpv-дронами – усі 30.

Дивує, що росіяни взагалі не тримають дистанцію. Ходять як на дискотеку. Враження, що не хочуть жити чи розуміють – їх кидають на убій.

На сьомий день нас вивели з позиції. Згодом дізнався, що в ту хату «прилетіло», трьох наших бійців поранило.

- У мирному житті ви займалися важкою атлетикою. Як це допомагає на війні?

- Приміром, комфортно почуваюся у бронежилеті. Немає особливих проблем з тим, щоб пересуватися в ньому і виконувати бойові завдання.

- Ви не мали досвіду строкової служби. Але коли потрапили до війська, показали себе лідером – маскування, облаштування позицій, вибір вогневої точки. Як вдалося швидко опанувати нові для себе речі?

- Мотивація. Під час навчання повністю присвятив себе засвоєнню військової науки. Навіть у неділю не відволікався на побут. Коли приходив інструктор-розвідник, пропонував прогулятися в лісок, щоб допрацювати деякі моменти. Ніколи не відмовлявся – брав усе, що пропонують.

- Що характеризує батальйон «Вовки Да Вінчі»?

- Туди не потрапляють випадкові люди. Винятково рівне ставлення до бійців. Увага до деталей. Усвідомлення, що ми всі робимо важливу роботу, необхідну для країни.

- Який ваш найбільший страх?

- Коли веде обстріл танк. Його не чути. Тобі «прилітає», а ти не знаєш де він і не можеш доповісти, звідки ведеться вогонь.

- Що у вас викликає гордість?

- Український солдат. Він четвертий рік стримує ворога, який кинув на поневолення нашої держави усі сили. Я захищаю свої сім’ю, сина, заради якого я кладу здоров’я. Готовий віддати за нього все.