Проєкт реалізується за підтримки Bertha Foundation.

Автор Любов Величко

Гуахіра – це північний регіон Колумбії, напівпустельний півострів на узбережжі Карибського моря, де проживають корінні народи, зокрема Вайю. Це один із найбідніших департаментів країни, попри те що саме тут зосереджені найбільші в Колумбії поклади вугілля.

У Гуахірі розташований гігантський відкритий вугільний комплекс Серрехон, який десятиліттями формує місцеву економіку й впливає на екологічну ситуацію. Видобуток вугілля став ключовим чинником конфліктів між державою, транснаціональними компаніями та громадами, які через це втратили свою землю, воду й традиційний спосіб життя.

В рамках проєкту Bertha Challenge, який реалізується за підтримки Bertha Foundation (некомерційний міжнародний фонд у сфері підтримки соціальної та економічної справедливості), Mind публікує репортаж спеціального кореспондента Любов Величко про протистояння в регіоні між громадами та вугільною компанією.

Дві сторони конфлікту

Не минуло і п'яти хвилин з моменту, як я почала фотографувати залізничні колії, якими возять вугілля на експорт у Європу, як примчав велосипедист у чорній формі та масці. Він не представився, але строгим тоном повідомив, що працює у службі охорони залізниці. І попросив негайно залишити територію, пояснюючи, що тут часто влаштовують терористичні акти, і він дбає про безпеку. Також незнайомець заборонив робити фото. Мовляв, це приватна власність.

Ім'я власника залізниці – Glencore. Це одна з найбільших у світі ресурсно-сировинних компаній, зареєстрована у Швейцарії, яка, у тому числі, займається видобутком та торгівлею корисними копалинами. Glencore контролює один із найбільших вугільних кар'єрів у світі – Ель Серрехон на півночі Колумбії, звідки і ведеться репортаж.

За іронією долі, регіон, де щорічно видобувають мільйони тонн вугілля руками 11 тисяч робітників, – один із найбідніших та найменш розвинених регіонів Колумбії. Місцеві жителі кажуть, що ця кричуща несправедливість – результат змови корумпованого уряду та інтересів приватної компанії. Значна частина вугілля з регіону експортується до Європи. Компанія сплачує податки до бюджету, що, за словами місцевих активістів, пояснює послідовну підтримку Glencore з боку уряду.

Усе це відбувається супроводжується масштабною інформаційною кампанією у великих містах Колумбії, мета якої – показати, що проблеми не існує та сформувати позитивний образ Glencore в регіоні Гуахіра. У провідних медіа компанію подають як відповідального інвестора, що захищає довкілля та дбає про місцеве населення.

На противагу місцеві активісти створили свій інформаційний канал в соцмережах і веб-сайт. Але, на їх думку, цих кроків недостатньо, щоб широко донести громадськості свою позицію, яка повністю відрізняється від тої, що просуває Glencore.

Тому люди протестують – не лише онлайн, а й офлайн.

Власники вугільної компанії намагаються контролювати територію біля залізничних колій, бо місцеві громади регулярно влаштовують тут страйки і перекривають шлях вагонів із вугіллям. Люди обурені, бо брудна вода із вугільних шахт повертається у річку, воду з якої використовують місцеві жителі. Але, за словами активістів, з якими вдалось поспілкуватись, ні компанія, ні уряд не реагують на це.

У своїх звітах Glencore та її дочірня компанія Prodeco демонструють розгалужену систему самоконтролю: членство в ініціативі «Добровільні принципи безпеки і прав людини», регулярні тренінги для менеджменту, працівників і навіть приватних та державних охоронних структур.

Компанія заявляє про співпрацю з ООН, довгострокову політику збереження біорізноманіття, програми порятунку диких тварин, рекультивації земель, заліснення та управління водними ресурсами.

Уся ця діяльність супроводжується, за твердженням Prodeco, «постійним моніторингом» і коригувальними заходами, а також формальним наглядом з боку колумбійського екологічного регулятора. Водночас саме компанія самостійно збирає дані про екологічні наслідки своєї роботи і передає їх владі, без, як стверджують активісти, незалежної та публічної верифікації.

Наукові дослідження, які ініціювали самі громади, говорять про те, що вода забруднена хімією і тепер має високий вміст канцерогенів. Потенційно ця хімія може провокувати виникнення раку. А отже вживати воду із місцевих колодязів небезпечно. 

Третину сімейного бюджету люди витрачають на воду, яку раз на місяць привозять вантажівки. Ті ж, хто не міг собі дозволити купувати воду, і користувався забрудненою водою, почали хворіти на рак. І це триває вже 13 років.

Втім, Національне агентство, яке стежить за екологічними стандартами каже що все гаразд і негативного впливу на довкілля немає.

Держава обґрунтовувала виселення тим, що вугілля має «служити нації». Починаючи з 2016 року, за участі поліції з територій видобутку було примусово виселено щонайменше 20 громад. У середньому одна громада налічувала близько 300 осіб. Як свідчать активісти, людей виселяли з домівок без альтернативного житла – фактично викидали на вулицю.

39-річна Клер Карілло згадує, як ще у дитинстві її родину змусили за безцінь продати просторий будинок, садок площею два гектари та розпродати ферму із десяти свиней, сотні курей та двох корів.

«Компанія Glencore заблокувала всі дороги на під'їзді до села, щоб вчителі не могли піти в школу, – розповідає Клер. – Тому я пропустила один рік навчання. Потім компанія відрізала наш дім від електрики. А згодом почала погрожувати, що якщо ми не продамо будинок, то вони просто знесуть його».

Під час знесення будинків бульдозерами деякі люди залишалися всередині, намагаючись зупинити руйнування. Тому поліція виводила селян із їхніх хат силоміць.

У 2002 році мама Клер прийняла гроші від компанії як компенсацію за втрачену землю – п'ять тисяч доларів. Це була сума, неспівмірна із втратою. На ці гроші родина купила маленький старенький будинок в сусідньому місті – Антонуево. Але це був вимушений вибір: або піти без компенсації, або отримати хоч щось.

Судове протистояння

Так фермери втратили свою справу, і стали в'язнями міста. Як і багато інших потерпілих, Клер готує позов до суду з вимогою отримати повну компенсацію за втрачений будинок, сад і домашніх тварин. Але цей шлях вірогідно буде довгим і складним.

Ще у 2012 році мешканці подали судовий позов з вимогою виділити нові земельні ділянки, збудувати житло та забезпечити умови для відновлення життя громади. Суд став на бік позивачів: муніципалітет мав надати землю, а також – фінансування для будівництва нових будівель.

Попри рішення суду, ані місцева влада, ані компанія так і не виконали його в повному обсязі.

Матеріали та пресрелізи в західних медіа не часто згадують про ці події і роль Glencore у примусовому виселенні громад. Цей контекст системно випадає з міжнародного медіанаративу.

У 2001 році громада на території видобутку вугілля налічувала близько 400 родин корінного населення – Вайю. Але Glencore ініціювала експертний звіт (є у розпорядженні автора), у якому стверджувалося, що мешканці не належать до корінних або етнічних фермерських спільнот. Документ передали муніципальній владі як аргумент, що діяльність компанії не порушує прав корінних народів. І влада закрила очі на викривлення інформації.

У своїх офіційних звітах Prodeco подає переселення громад як зразковий процес, що нібито відповідає стандартам Міжнародної фінансової корпорації, Світового банку та Міжамериканського банку розвитку. Компанія заявляє про «повністю партисипативний підхід» і наголошує, що її головна мета — збереження засобів до існування громад. Мовляв, людей переселяють «відповідно до побажань самої громади».

Корупційний шлейф

30-річний голова громади Габріель Альмасо з семи до двадцяти чотирьох років жив у таборі для внутрішньо переміщених осіб: житло, зроблене із кактусів. Це сталося після того, як його бабусю змусили підписати документ про передачу землі компанії. За його словами, їй погрожували: якщо вона не погодиться, бульдозери знищать будинки разом із людьми.

Зараз Габріель намагається відстояти свої права у протистоянні з компанією Glencore та її дочірньою структурою Prodeco. За словами активіста, його предки – корінні жителі Вайю – жили тут щонайменше 500 років. Колись його родина утримувала кіз, коней та віслюків. Мули – гібриди коней і віслюків – були частиною господарства. Магазини не були потрібні: їжу вирощували самі. Зараз же у громади практично немає доступу навіть до питної води. 

Габріель згадує про те, як у 2002 році компанія вирішила ще більше розширити вугільний видобуток та провела консультації лише з тодішньою головою громади. За свідченням членів громади, колишня голова вводила людей в оману: вона пропонувала підписати документи нібито для отримання продовольчої допомоги. Насправді ж йшлось про згоду на передачу землі вугільній компанії. Більшість мешканців не вміли читати й ставили відбиток пальця, вважаючи це формальністю. 

Таким чином була підписана угода про передачу під контроль Glencore близько 1000 гектарів землі. На цій території згодом збудували залізницю – ключову інфраструктуру для транспортування вугілля від місця видобутку до портів.

Активісти стверджують, що ця жінка отримала від компанії хабар – еквівалент близько $18 тис.  

Але це було давно, колишня голова громади вже померла. Як розповідають мешканці, Glencore намагається залучити її сина, щоб він підтвердив легітимність угоди. Адже саме ці відбитки пальців компанія використовує як доказ того, що громада добровільно погодилася на передачу землі.

На цій підставі компанія наполягає на законності своїх дій у судових процесах щодо компенсації за близько 1000 гектарів землі. Саме на ній родина Габріель протягом поколінь вирощувала овочі та кавуни. Загальний розмір компенсації, на яку претендує громада, становить приблизно $235 тис.

За словами активістів, щоб домовитись з мешканцями компанія пропонує продовольчу допомогу (зокрема рис). Громада Габріеля принципово відмовляється приймати їжу на знак протесту.

«Директор Prodeco неодноразово пропонував хабар і мені, – розповідає Габріель. – $131 тис в обмін на припинення судового процесу. Дзвінки повторюються кожні два місяці. Але я щоразу відмовляюсь».

Натомість він вимагає системного рішення – зокрема будівництва заводу з переробки пластику на паливо.

«Моє щастя – це коли ми зможемо повернути наших предків на їхню землю, коли версія історії, яку розповідає компанія проти нас, буде спростована, і ми виграємо суд», – каже Габріель.

Я звернулась через корпоративний сайт з запитом до компанії Glencore про надання інформації про те, скільки корінних жителів отримали компенсації та на яку суму з моменту відселення.

На момент публікації статті відповіді від компанії не надійшло.

Спроби повернутись додому

Компанія Glencore вже розглядає можливість залишити регіон раніше запланованого терміну – до 2035 року - про це кажуть місцеві. екоактивісти. Вони побоюються, що компанія піде, не відновивши зруйновані території і не прибравши наслідки багаторічного видобутку. У такому разі відбудова житла ляже на плечі самих громад.

До речі, на свій страх та ризик поодинокі сміливці починають повертатися на землі, де колись стояли їхні домівки. 67-річний Томас Встате – один із них. За іронією долі, на місці, де було його село, видобуток вугілля так ніколи і не розпочався. Земля Томасу юридично більше не належить (її забрала вугледобувна компанія), але йому на це байдуже, бо це його батьківщина.

Будинок Томаса знесли у 2016 році. За його словами, йому не дозволили забрати жодної речі. Бульдозер зрівняв із землею все, що він мав. Коли бульдозер стояв біля будинку, Томас намагався переконати представників компанії не руйнувати майно. Він втратив і тварин: отару із п'яти сотень овець, свиней та корів.

За зруйнований будинок Томас отримав компенсацію – менш як 10 тисяч доларів. Цієї суми було недостатньо, щоб придбати нове житло з землею для ведення господарства. А жити в місті чоловік не зміг.

«Я не можу жити в місті – без тварин, без саду», – каже він. У так званому «новому селі» жити відмовився: будинки були неякісні, дахи протікали, у стінах були дірки. Але головне – там не було землі для фермерства.

Оскільки від дому Томаса залишився лише фундамент, він збудував нове житло з підручних матеріалів: дерев’яні жердини, бляхи, клейонки, профнастил. Громадські активісти допомогли йому вистояти проти тиску компанії, яка була проти такого повернення. Приблизно рік тому Glencore припинила спроби його виселити. З того часу Томаса не турбують.

Головне багатство чоловіка зараз – худоба: свині, близько 20 корів, кози та кури. Також у дворі живуть папуги й цуценята. Частину тварин Томас купив, частину – отримав у подарунок від друзів.

Сьогодні Томас каже, що щасливий. Але це щастя далося йому ціною багаторічної боротьби. Держава – мовчить. А людям доводиться відбудовувати своє життя з уламків – сам на сам із землею, яка колись була їхньою батьківщиною.