Синдром медіазалежності: як його бачать художники Савадов, Цаголов, Голосій і Тістол

20 листопада відкрилася масштабна виставка «Медіазалежність. Українська версія» мистецтвознавця і куратора Вікторії Бурлаки. На ній представлені роботи кращих українських художників – Арсена Савадова, Василя Цаголова, Олега Тістола, Олега Голосія, Олександра Гнилицького, Ігоря Гусєва. А також арт-молоді – Юлії Кисіль, Ольги Дрозд та ін.

На відкритті були присутні близько п'ятисот осіб, а сама експозиція зайняла весь простір Українського дому: декілька залів на двох поверхах. Вікторія Бурлака відмітила: «Для цієї виставки я збирала матеріал 10 років». У це відразу віриш: до відкриття приурочений вихід стильно оформленого 400-сторінкового фоліанта «Постмедійна оптика. Українська версія». За мотивами цієї збірки статей Бурлаки і її інтерв'ю з відомими художниками організована експозиція.

Mind побував на відкритті та розбирався в суті «медіаоптичного» погляду.

Що таке «медіазалежність»? Суть поняття автор уточнює на одному зі стендів: «Це реальність сучасної людини, яка бачить світ через екрани гаджетів».

Що таке «постмедійна оптика»? Цитуємо Вікторію: «Постмедійними» називають роботи, які живописними засобами імітують погляд через об'єктив, картини, написані в кіно- або фотостилістиці. Популярність визначення пов'язана з часткою «пост», що позначає прикордонний стан. Рубікон сенсу – кінець старої моделі бачення і початок нової. А «оптика» тут – поняття зі сфери естетики, а не фізики».

Однак тема експозиції ширше за це визначення, адже процес взаємний: з одного боку, живописці імітують фотостилістику, з іншого – фотографія імітує плани реальності, які живопис відкрив раніше.

Топові фотографи з усього світу наслідують живопис, як той самий німець Андреас Гурскі. Чому? Та тому що живопис нічим не обмежений, крім уяви художника. Він «обігнав» фотографію в прагненні показати різні плани свідомості: абстракціонізм, сюрреалізм, трансавангард. Гурскі надавав своїм знімкам схожість з абстрактними полотнами, але при цьому насичував їх безліччю деталей, пов'язаних з масовими скупченнями предметів і людей. Його фотомистецтво – метафора глобалізації, яка стосується всіх. Але і «постмедійний» живопис виграє від такого «обміну»: коли він імітує цифрові носії, то надає художнім фантазіям відтінку фотозвіту – і будь-який трип здається документально зафіксованим вояжем.

У цілому виставка справляє враження подорожі – причому як в звичайних земних координатах, так і метафізичних. Адже на «екрані» полотна ми власне бачимо все розмаїття світів, де художник виступає гідом. А гідом по загальній експозиції виступила сама Вікторія, провівши кураторську екскурсію.

Портал у «постмедійний» вимір. Почнемо з відео «Електронні вітри» Степана Рябченка, яке помітно з будь-якого кута Українського дому – це круглий екран, що висить під куполом, де закручуються у воронку кольорові вихори – портал у позамежне, через який глядачі проникають у художні світи.

Ліворуч зал, де розташувалися два полотна Василя Цаголова «Критичний градус» (2014 року) і «Модель і художник» (2017–2018).

На картині «Критичний градус» величезна голова голеного, п'яного як чіп мужика, що лежить на тлі протистояння міліції та учасників протесту на Майдані. У правій частині полотна – гігантська пляшка горілки, відкрита консервна банка сайри – ця радянська «анестезія» тільки тимчасово допомагає персонажу «закритися» від того, що відбувається. «Я чотири роки не виставлявся», – зізнається Цаголов. Дивлячись на це полотно, розумієш чому.

А ось на його картині «Художник і модель» ситуація психологічно вирівнюється. Тут вже гігантська голова самого Цаголова, але замість пляшки горілки – красива оголена дівчина з автоматом Калашникова. Така муза – більш надійний захист від агресивного навколишнього середовища, ніж горілка. Тут теж є пляшка спиртного, але вона натхненно парить.

Можна помітити, що крім «подорожі в позамежне», основна тема багатьох творців експозиції – «Шукайте жінку». Цаголов вже знайшов свою «легкоозброєну» музу. Герой сюрреалістичного полотна Юрія Сиверина «Теорія всього» – теж, але це якась муза науки. На полотні чоловік у чорному пальті та котелку (привіт Рене Магрітту) стоїть посеред замерзлого озера і дивиться в напрямку купола обсерваторії, де на самому верху і застигла пам'ятником з вітальним жестом жриця науки в туніці.

Для серії фотографій «Продавці ляльок» Юлія Кисіль знайшла своїх героїв на барахолці. Це знедолені люди, які торгують нічийними ляльками. Кинутим людям допомагають вижити кинуті ляльки.

Темі знедоленості присвячена і серія «Видалені» фотографа Олександра Чекменьова, який два роки поспіль знімав бездомних. Але на відміну від фотографа Бориса Михайлова, який сприймав їх тільки «як натуру» (серія «Історія хвороби», 1997), не цікавлячись долями бомжів, Чекменьов працює над цим проектом разом з благодійною організацією «Будинок милосердя», що допомагає людям без даху над головою: під кожним портретом є біографічна довідка.

У цьому проекті Чекменьов застосував «постмедійну оптику», оскільки портрети бездомних він оформив у стилі Рембрандта: підсвічені особи на чорному тлі. Це робить їх виразними і трагічними одночасно.

«Постмедійна оптика» яскраво виражена і на полотнах Ігоря Гусєва, які належать до ґлітч-арту – це імітація цифрових перешкод на мальовничих полотнах. У його картині «Шукачі пригод (2015) два джентльмена XIX століття чекають відплиття фрегата, але частина зображення «попливла», як на екрані телевізора.

Сни Савадова. Стан «суміжності» посилюється на другому поверсі, де ми бачимо потужні сюрреалістичні полотна Арсена Савадова, що залишається провідним художником України понад 30 років (із знакового полотна «Печаль Клеопатри» 1987 року). На експозиції три його полотна: «Сновидіння», «Готель« Елефант» і «Солдат» (2018). Усі вони – про природу творчості, де головний герой – художник.

У «Сновидінні» художник з ельфійськими крильцями намагається задушити Музу-Місяць – королеву несвідомого. Її примарному світлу протиставляється штучне світло ліхтарів. Ірраціональному початку – інтелект. Але чи далеко можна поплисти на тязі інтелекту, видно по човнярях, ​​у яких на голові шапочки-щогли з крихітними вітрилами.

У «Солдаті» на платформі з книг стоять два пажі, які тримають на голові горщики з карликовими древами пізнання, що втілюють можливості того ж інтелекту. Але титанічні зусилля – ніщо порівняно з ірраціональною силою факіра, який чарівним димом з рота розсовує хмари і стає видно просвіт – у несвідоме, де два ангели (райські створіння) і кажан (пекельне) тримають мішень. Однак солдат вважає цю ціль фіктивною, такою, що відволікає, і цілиться кудись у район Маяка, що світить з глибини...

У «Готелі «Елефант» художник – утікач з в'язниці буденності, який спускається з заґратованого вікна на простирадлах. Він мріє потрапити в готель у вигляді слона-гіганта, що приютив тих небагатьох, хто здатний туди дістатися, і жити в дорозі між небом і землею. Але як дістатися до «Елефанта»? Сходами? Є і кам'яна дорога, зроблена з тих же каменів, що і в'язниця, – занадто довгий шлях. Найризикованіший і найшвидший варіант – на повітряній кулі.

Вояж пеклом. Недалеко від картин Савадова розташувалися картини його колег по трансавангарду та сквоту (майстерні) імені Паризької комуни кінця 80 – початку 90-х минулого століття – художників Олега Голосія (1965–1993) і Олександра Гнилицького (1961–2009).

«Він зображує не нашу реальність», – справедливо зауважила про Голосія Вікторія Бурлака під час екскурсії. На полотні «Берег» (1993) зображений ніс корабля і далеко якийсь берег у похмурих синіх тонах: дійсно, виникає відчуття, що все це відбувається не в нашому вимірі. А в якому?

Поруч, немов підказка, полотно «Улісс» (2003) Олександра Гнилицького. Там якісь промислові вертикальні цистерни, що нагадують скелі в синьому диму, і глядач відчуває: ця місцевість – з тієї ж «метафізичної географії», що і «Берег» Голосія: щось на зразок Стикса, яким пливе Одіссей (він же Улісс) у царство Аїда.

Адже і аналоги пекла в нашій фізичній реальності можуть бути різні. «Шоколадна фабрика» (2009) Гнилицького, чи то пак будівля «Рошена», настільки похмуро виписана зі своєю червоною цеглою і трубою, що проштрикнула важке небо, що виглядає як замок Дракули. «Гнилицький явно щось знав уже тоді – у 2009-му», – іронічно зауважила куратор.

Той же heaven транслюють і телемедіа: у темних синьо-фіолетових тонах зображені кадри з телевізора: «Час новин» (2006) і «Новий канал» (2006) на полотнах Олега Тістола. «Олег знімав на фотоапарат телеекран, а потім змальовував. І у нього весь час виходили такі страшнуваті особи, що багато хто з ведучих ображався», – розповідає Бурлака. Проте Тістол взяв вірну інтонацію. Чому це пекло? Та тому що більшість новин мають різко негативний характер – вони і є «вісник пекла».

Вікторія Бурлака проводить екскурсію на тлі робіт Олега Тістола «Новий канал» і «Час новин» (2006)

Фото автора

Жіночі вибрики. Тему подорожей між світами продовжує Ольга Дрозд своїм відео «Дев'ять життів», де демонструється одночасно проїзд через дев'ять тунелів – з різних країн. І знову ми – в прикордонному просторі між світлом і темрявою, бо тунель і є втіленням «пограниччя».

Завершуємо нашу подорож на оптимістичній ноті – забавно-провокативним відео Юлії Кисіль і Ольги Баленсіага «Дід і мадам сиджу». У трамваї сексуальна брюнетка у вечірній  облягаючій сукні починає спокушати вусатого пенсіонера і навіть дає йому потриматися за свою розкішну «п'яту точку». Вона сідає поруч з дідусем, а його дебела дружина в смугастому вбранні злобно йде на вихід: з її пози зрозуміло, що, якщо чоловік зараз же не «відліпиться» від красуні – додому може не повертатися.

Зрозуміло, він схоплюється і вистрибує на зупинці, винувато наздоганяючи свою половину. Але його хитра фізіономія каже про те, що він залишився вкрай задоволений цією дорожньою пригодою.