Прем’єра тижня: мюзикл «Аннетт» Леоса Каракса

Сюжет. Офіційний синопсис каже: Генрі – стендап-комік із запеклим почуттям гумору, а Енн – всесвітньо відома оперна співачка. У світлі прожекторів вони здаються міцною та гламурною парою. Їхні життя перевертає народження першої дитини – дівчинки Аннетт із незвичайним даром. 

Та не все так просто. Насправді у Генрі, якого грає Адам Драйвер – манія величі та дика ненависть до людей, навіть неповага до власної аудиторії. Але його популярність дозволяє йому під маскою блазня говорити «правду», за яку, за словами самого персонажа, його не вб'ють. Але ми пам'ятаємо, що у кожному жарті – лише частка жарту, решта – правда.

Головний конфлікт вибудовується навколо того, що Генрі чхати хотів на глядачів (чи то через власні комплекси, чи то через зарозумілість – він просто заробляє гроші на тому, що викриває людські вади та сміється над собою), а от його кохана Енн у виконанні Маріон Котіяр – особистість «високих матерій»: вона рятує життя людей, з її ж слів. Бо опера – високий жанр на противагу стендапу.

Творці фільму зробили акцент на тому, що Енн щоразу вмирає на сцені, і це додає трагізму та пафосу її героїні. Але водночас багато художніх прийомів це нівелюють, що виглядає як глузування як з пишномовного жанру мюзиклу, так і з самої історії взагалі. 

У ролях: Адам Драйвер («Патерсон», трилогія-сиквел «Зоряних воєн», «Шлюбна історія»), Маріон Котіяр (тетралогія «Таксі», «Життя у рожевому кольорі», «Ілюзія кохання»), Саймон Гелберґ («Теорія великого вибуху»). 

В українському прокаті: з 9 вересня 2021 року. 

Бекґраунд. Західні ЗМІ, як і кіномани-естети, розділилися на два табори у своїй прихильності чи ненависті до стрічки. Остання встигла, до речі, схопити у Каннах цьогоріч дві нагороди – за найкращу режисуру та за найкращий саундтрек. 

Композиції – взагалі центральна тема цього творіння. Музичний супровід до «Аннетт» створили легендарні Sparks. А ще вони написали сценарій. Цей американський поп-рок дует є культовим та вважається одним із найвпливовіших та новаторських колективів сучасної поп-музики.

Брати Рон та Рассел Мейл із 1970-х років пишуть складну у розумінні пересічного слухача музику, де не соромляться табуйованих тем. Промовистішим за будь-які загальні фрази може стати переклад кількох рядків з їхньої пісні Metaphor («Метафора»): «Метафора – чудова річ, діамантова каблучка, перший день літа. Метафора – ковток свіжого повітря, збудливий засіб, афродизіак. Використовуй їх мудро, використовуй вміло, і ніколи не відчуєш пекла самотності». 

Sparks люблять іронію в усьому, і мабуть тому стрічка починається із закадрового монологу про те, що «ви можете сміятися чи псувати повітря, але робіть це подумки». Ймовірно, творцям, як і головному герою їхньої історії, «начхати» на реакцію публіки. Бо вони зробили кіно таким, яким хотіли – не «за запитом» публіки.

Багато років тому брати вже створювали проєкт під назвою «Зваблення Інгмара Бергмана», – теж кіномюзикл з ролями для 13 акторів. Ідею не було втілено, тому вона трансформувалася в альбом, з яким майже неможливо гастролювати. Проживаючи цей досвід, вони обійшли будь-яку думку про те, що їхня наступна рок-опера, «Аннетт», стане фільмом, і звели її до чотирьох ключових персонажів, щоб вона легше працювала як концептуальний альбом та тур. І мюзикл реалізовано! 

Вісім років тому Рон та Рассел познайомилися з режисером Леосом Караксом. Режисер є прихильником їхньої творчості, тому послухав альбом, який Sparks писали у форматі радше радіовистави, ніж кіномюзиклу (як було і зі «Звабленням Інгмара Бергмана»). Цим автори і зумовлюють художній прийом використання анімованої ляльки замість справжньої дитини (яка з'явиться лише у фінальній сцені), бо планували свій проєкт більше театральним, ніж кінематографічним. Але залишилися враженими тим, як режисер використав цей прийом. 

Вам сподобається, якщо: ви неупереджені до жанру мюзиклу і тим більш до мюзиклу, де співають про побутові речі та про те, що може здаватися банальним на перший погляд; звісно, якщо ви – фанат гурту Sparks та їхнього специфічного гумору. 

Вам не сподобається, якщо: ви не розумієте, чому маєте витратити більше двох годин часу на дивну форму подачі історії про згасле кохання та дитину, як інструмент у руках батьків, – кіно, де до сценарію запитань більше, ніж хотілося б. 

Головна причина подивитися: побачити «інше» кіно, де незвичною мовою говорять про проблеми, з якими стикається чимало людей, що прагнуть дешевої та швидкої слави, звинувачуючи інших у власній нереалізованості.