СЕО Superhumans Center: «Такої кількості молодих користувачів протезів світ ще не знав»
Ольга Руднєва – про нові стандарти протезування, фандрайзинг, Баффета і потребу в реабілітації 2 млн військових ЗСУ
Superhumans Center – це ультрасучасний центр для українців, що постраждали від війни. Superhumans безкоштовно надає медичні послуги із протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки.
Ідея створення належить українському підприємцю Андрію Ставніцеру. Центр було офіційно відкрито 14 квітня 2023 року у Львові за участі першої леді України Олени Зеленської та міністра охорони здоров'я Віктора Ляшка. Його побудували за три місяці на базі шпиталю.
Mind поспілкувався із СЕО Superhumans Center Ольгою Руднєвою про нові стандарти протезування та реабілітації людей, які втратили кінцівки внаслідок війни.
Ольга розповіла про пошук інструменту того, якою хочеться бачити Україну після війни, створення рольових моделей людей, які не просто отримали нові кінцівки, а можуть стати прикладом того, що все можливо, про вартість, підбір і техпідтримку протезів, фандрайзинг і пошук донорів, досвід України у протезуванні та роль закордонних лікарів, про те, як спілкуватися з людьми, які вчаться жити з протезами, про рівень готовності українців до нової реальності, а також про те, як поставити все життя на паузу і жити заради ідеї.
– В одному з інтерв’ю ви говорили, що 23 лютого поїхали в заплановану подорож і мали повернутися за кілька днів в Україну. Згодом ви побачили допис Андрія Ставніцера про створення логістичного хабу в Європі Help Ukraine Center у партнерстві з Нова Пошта, Rozetka й TIS terminal, і сказали, що готові включитися в роботу, якщо треба, і врешті стали координаторкою проєкту. Розкажіть більше про цей період, про ваш емоційний стан і набутий досвід.
– Я з тих людей, які були абсолютно впевнені, що війни не буде. Мені здавалося: 2022 рік – яка війна? Економічна, можливо. А так, щоб танки на вулиці, – я в те не дуже вірила. 23 лютого поїхала з мамою на Мадейру і прокинулась 24-го, коли в Україні почалася війна. Моїм першим бажанням було повернутися. Я маю навички парамедика. Ми колись навчали парамедиків, і я думала, що повернусь до цього.
Усі рейси були скасовані. Українці, які там перебували, застрягли. Я лишила маму на Мадейрі. Це було свідоме рішення, що вона не повертається. Ми забрали племінника, його доволі швидко вдалося вивезти.
Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук, ми скуповували турнікети, каски. Усе, що можна було. Та мене непокоїло, що це неструктурована активність. Ми щось кудись надсилали, незрозуміло, для кого і для чого. Усі робили те саме. Загалом ми бігали за одними й тими самими вантажами та перекуповували їх одне в одного. Я розуміла, якщо ми це не придбаємо, то придбає хтось інший і все одно завезе в ту саму точку.
У мене була найбільша мета – повернутися до України і робити щось тут. Я не змогла перебувати на спокійній Мадейрі, де не всі люди тоді були в контексті війни в Україні. Потім я побачила допис Андрія Ставніцера і написала: «Якщо я тобі потрібна, я приїду». Він одразу додав мене в усі чати. За тиждень я була в Польщі.
Мамі пообіцяла повернутися за два тижні, бо мала відчуття, що вибудую процеси за короткий період. Загалом не відчувала, що ця війна надовго. Друзі, які пережили досвід війни, казали, що буде як у всьому світі: кілька тижнів, і війна вийде на якусь зрозумілу точку.
Я була шокована, коли приїхала до Хелма, у прикордонне місто, через яке їхали українці. Там взагалі не було умов. Ми з командою Help Ukraine Center всі жили в одному готельному номері та працювали на складі. Були лише жінки. До нас долучалися жінки, які їхали через Польщу, або мої друзі приїжджали. З Лондона, наприклад. Це була складна фізична робота.
У нас зібралася класна команда: Нова Пошта, Розетка, Укрпошта, Сільпо – люди, які розумілися на логістиці. На відміну від мене.
Свої справи в Help Ukraine Center я закрила у серпні 2022 року. З травня до серпня я їздила між Україною та Польщею. І ще поєднувала це з моєю попередньою роботою у Фонді Олени Пінчук, допоки не звільнилась у серпні. І потім ми почали будувати під Львовом Superhumans Center.
– Як і коли з’явилася ідея Superhumans Center?
– Це ідея Андрія Ставніцера, який сказав, що ми маємо робити щось не сьогодні на сьогодні, а сьогодні на завтра, і що скоріше за все в Україні буде велика кількість людей з ампутаціями. Й ми маємо подбати про це, подумати, яку роль можемо відіграти. Тому з’явилася ідея створення центру протезування людей, які втратили кінцівки внаслідок війни.
Ми йшли скоріше з широкою візією: як ми можемо допомогти Україні та якою ми її бачимо після війни. Яка буде картинка людей на вулиці і як ми можемо її змінити?
Тож Superhumans став рішенням. Почали про це говорити у квітні 2022 року. Було рішення будувати центр у Львові, бо це найближча найбезпечніша точка, найближча до кордону. І ми розуміли, що будемо покладатися на експертизу закордонних лікарів, і що вони далі Львова не поїдуть. Але для багатьох наших партнерів і тих, кому ми презентували проєкт, навіть сам Львів здавався дуже небезпечним місцем.
Нам постійно казали, що ви божевільні щось будувати в Україні під час війни. Постійно. І нам досі це кажуть.
І коли ми зараз говоримо, що йдемо ближче до прифронтових територій, нас взагалі ніхто не розуміє. Ми почали вже у квітні шукати місце, де ми зможемо зробити Superhumans. Почали їздити по західній Україні, шукати різні локації. І десь у кінці червня ми знайшли шпиталь ветеранів. У нас вже тоді були класні партнери і підтримка Львівської обласної військової адміністрації.
– Як зазвичай проходить ваш робочий день?
– Зазвичай день починається, якщо я у Львові, з того, що я заходжу в Superhumans. За день я намотую п’ять-шість кіл. Кожну годину я дивлюся, що відбувається, чи задоволені пацієнти, розмовляю, зустрічаюсь з новими, запитую про їхні історії. Я обожнюю бачити, як люди роблять свої перші кроки.
Коли ти вперше бачиш, як людина бере склянку або робить перші кроки, а поряд стоїть дружина – це неймовірні відчуття. Мене це дуже заряджає.
А решта часу – це дзвінки, зустрічі, наради, екскурсії по центру. І велика кількість спілкування з пацієнтами.
– Як з’явилася назва Superhumans?
– Андрій сказав, що це має бути Superhumans, бо має бути якась позитивна конотація до людей, які втратили можливості або мають інвалідність.
Ми хочемо створювати рольові моделі людей, які надихають інших. Не просто отримали нові кінцівки, а можуть стати прикладом того, що все можливо.
За рахунок назви до нас приходять ті, хто ідентифікують себе як суперлюди. Навіть не маючи ніг чи рук, вони вже йдуть, бо так себе відчувають і готові багато працювати.
– Враховуючи, що фандрайзинг – ваша основна експертиза, чи можна сказати, що саме в Superhumans ви вийшли на новий рівень і здобули нові знання?
– Я про протезування півтора роки тому не знала нічого. Для мене це було великим викликом – зануритися в цю тему, розбиратися. Я проїхала десятки центрів протезування, дивилася, занурювалася.
– Що ви порадите тим, хто починає свій шлях у фандрайзингу?
– Починати треба з того, що ти хочеш вирішити конкретну проблему.
Дуже багато людей до мене приходять і кажуть: «Я хочу зробити реабілітаційний центр». Я питаю: «Для кого, для чого, щоб вирішити яку проблему?» – «Я не знаю, просто реабілітаційний центр». Так не буває.
У вас має боліти за конкретну проблему. Що я хочу змінити? Далі зрозуміти, для кого ви її вирішуєте. А потім – як і з ким. І це все має бути дуже чітко викладено. Що я вирішую, хто моя команда, для кого і як я це роблю? А далі ви рахуєте, скільки вам на це потрібно грошей, а також технічних і людських ресурсів.
І коли ви вже маєте чітку фінансову модель, тоді можна йти до донорів. А якщо ви просто хочете центр реабілітації, просто хочете на нього 50 мільйонів – сорян, нічого не вийде.
Якщо вам не болить, і ви не прокидаєтесь кожного ранку з бажанням щось змінити, то нічого не вийде. І донор вас не почує. А коли ви живете цим, коли це є вашим життям, коли ви не можете нормально дихати, допоки ви не вирішите це – от тоді у вас будуть народжуватися класні ідеї, суперформати. І тоді ви зможете це описати і запропонувати комусь. Але треба мати бачення. І для цього ви маєте поставити все своє життя на паузу і жити заради цього.
– Який бюджет потрібен був для запуску Superhumans Center?
– На старт ми шукали 50 мільйонів доларів. Але для того, щоб запустити наш блок E, треба було хоча б 5 мільйонів доларів. Бо реконструкція коштувала разом з обладнанням приблизно три мільйони доларів. Плюс операційні витрати.
Для нас 50 пацієнтів на місяць з протезами – це мільйон доларів лише в компонентах. Зараз ми випускаємо більше ніж 60 пацієнтів на місяць, тобто це доволі високі суми з точки зору операційних витрат на придбання компонентів, на реабілітацію.
Тому орієнтовні витрати щомісяця – це 1,5 мільйони доларів. Це без будівництва, а тільки на існування центру протезування, реабілітації, психологічної підтримки і реінтеграції.
– На що витрачається найбільше коштів?
– На компоненти для протезів, бо в середньому протез коштує 20 тисяч доларів. Якщо це проста ампутація нижче коліна, то це може бути приблизно 4-5 тисяч доларів. Але якщо це рука вище плеча, то там ціна на компоненти і сам протез може бути вище, ніж 100 тисяч доларів. Бо це дуже функціональна частина – руки, пальці. Якщо це міоелектричний протез, може бути дуже дорого.
– Вашим найбільшим донором став Говард Баффет. Хто продовжує регулярно виділяти вам кошти?
– Говард Баффет був серед тих, хто нас підтримав на рівні ідеї. Він сказав, що закриє витрати на будівництво і обладнання. Це те, що всі донори не дуже люблять робити. Всі хочуть вкладатися в операційну діяльність, відновлювати можливості конкретних людей, бачити чудо: не було руки – стала рука. Але каналізаційні труби, вентиляцію чи опалення – це донори не дуже люблять.
Зараз у нас доволі багато підтримки і за кордоном, і в Україні. Нас підтримують як звичайні люди донатом 5 гривень, купуючи благодійну каву на Socar, так і якимись значними чеками, коли компанія хоче закрити протезування для 50 людей, наприклад.
– Яким є співвідношення українських та іноземних донорів?
– Ми більше таргетуємось на закордонних донорів, бо вважаємо, що українцям є на що донатити. Нам треба війну закінчувати. Українці відкритіші до того, щоб давати гроші на зброю чи дрони. Відповідно наше розуміння, що якщо українці донатять на військове, то за кордоном треба шукати гроші на гуманітарні проєкти.
– Яким є український досвід у протезуванні?
– В Україні гарний досвід у протезуванні. Не можна сказати, що ми прийшли на ринок, де нічого не відбувалося. У нас є дуже класні протезисти. Але проблема в тому, що вони не працювали з дорогими компонентами. Тільки зараз ми можемо ставити електронні коліна. Відповідно наших протезистів треба було довчати, і треба довчати щодня. І їх бракує. Особливо бракує протезистів верхніх кінцівок.
Що стосується реабілітації, то вона у нас завжди була дуже слабенька, бо не було потреби. Відповідно ми вчили наших фахівців у Чехії, в Ізраїлі, в Голландії. Вивозили для того, щоб навчити їх саме реабілітації до і після протезування.
І найголовнішим було вибудувати роботу мультидисциплінарної команди, коли ти можеш поєднати реабілітолога, протезиста, психолога та соціального працівника в одну команду, і щоб вони разом були поруч з пацієнтом, відслідковуючи його прогрес.
Ми використовуємо багато закордонних технологій, але вже перенесли їх в Україну, адаптували під український ринок і вже вчимо інших фахівців в Україні.
– Чи працюють у центрі зараз іноземні спеціалісти та які, або ж вони передають знання українським колегам? У медичній раді центру є спеціалісти з США, зокрема. Розкажіть про них докладніше. За якими критеріями відбиралися ці спеціалісти і чи перебувають вони у центрі?
– Коли ми шукали закордонний досвід, то конкретно там, де нам бракує експертизи чи фахівців. Наприклад, у протезуванні верхніх кінцівок. Всього 5 якісних на всю Україну.
Так само в реконструктивній хірургії. Коли ми йшли до міністра охорони здоров’я Франції, саме це ми й просили в нього. І нам у цьому також дуже допомагала перша леді, ми разом відправляли листи, де чітко вказували, які фахівці нам потрібні, в якій сфері і з яким рівнем досвіду. Такі фахівці у нас працюють з конкретними людьми і кейсами на основі місій, приїжджаючи в Україну на тиждень-два, знаючи історії заздалегідь.
Іноді вони доєднуються до онлайн-консиліумів, коли обговорюють складні випадки з нашими фахівцями.
Ми не хочемо везти пацієнтів за кордон. Ми робили це на початку, але зараз хочемо, щоб їхні фахівці приїжджали до нас і тут вчили наших спеціалістів.
– Скільки загалом у вас вже навчених українських спеціалістів таким чином? Наскільки покрита ця потреба?
– Вона не покрита.
Я думаю, що нам потрібна армія цих фахівців. Бо якщо зараз близько 2 мільйонів людей у ЗСУ, то всі вони будуть потребувати реабілітації у тій чи іншій мірі, бо погано харчуються, сплять в окопах, тягають на собі 30+ кілограмів, і переважна більшість бійців мають одну або більше контузій.
А тепер давайте цю армію людей спробуємо розкидати по українських лікарнях. І це ж не про стіни і не про ліжко-місця. Як раніше виглядала реабілітація: давайте покладемо людину, будемо водити його в ванни і гарно годувати. Але це про інтенсивні реабілітаційні заходи, коли людина іноді наново вчиться ходити, розмовляти, рухати кінцівками, відновлює свої когнітивні функції.
Відповідно нам таких фахівців потрібно буде дуже-дуже багато. І їх за один день не навчиш. Зараз ми допомагаємо, довчаємо команди, які вже мають певний досвід.
– Скільки протезистів у вас працює?
– У нас працює шестеро протезистів доволі високого рівня. Ми довчили їх, і вони доотримали потрібні сертифікати. Також двоє наших реабілітологів вирішили перейти у протезисти. Зараз вони навчаються, будучи асистентами протезистів. І через рік вони зможуть самостійно робити якісь частини роботи, але не будуть фінально протезистами, бо це потребує тривалої підготовки.
Зараз у нас працює американська місія з верхніх кінцівок. Вони два тижні у центрі. Працюють з нашими протезистами, обмінюються досвідом. І вже американці кажуть, що навіть їм є чому повчитися в нас. Тобто це вже не просто навчання, а обмін досвідом і адаптація технологій для потреб і реалій України.
– А скільки медичних працівників загалом працюють?
– Зараз це 60 людей саме у медичній команді. А також 10-12 людей у відділі клієнтського досвіду. Це люди, які спілкуються з пацієнтом, допомагають йому вибудувати маршрут на етапі, коли він тільки втратив кінцівку. Там велика робота у спілкуванні. Наш пацієнт може погано чути, може забувати багато інформації. З ним та його родичами потрібно бути постійно на зв’язку.
Але оскільки ми у січні відкриваємо відділення реконструктивної хірургії, то в наступні два місяці наша команда подвоїться, бо ми вже маємо готувати медичних сестер, хірургів, анестезіологів для роботи хірургічного відділення.
– Скільки відділень зараз працює?
– Зараз у нас працюють відділення психологічної реабілітації, психологічного відновлення, протезування і реабілітації.
Ми додали ще одну послугу – це реінтеграція людей. Коли ми допомагаємо нашим пацієнтам знайти роботу, нові навички, хобі. Бо ти можеш дати людині золотий протез, найкращий у світі. Але якщо йому нема куди виходити, він буде сидіти вдома, а протез буде стояти десь у куточку. Відповідно ми маємо дати людям привід вдягати їхні протези.
Переважна більшість людей не хоче повертатися на роботу, яка в них була до повномасштабного вторгнення рф, бо вона вже не здається їм такою змістовною або вони фізично не можуть її виконувати. Відповідно ми обговорюємо з кожною людиною індивідуально, чого вона хоче. Можна займатися сільським господарством чи піти викладачем у школу. У нас є хлопець, який хоче бути викладачем історії у школі. Багато хто хоче йти в ІТ, бо є міф, що там гроші-гроші.
Дехто повертається до своєї роботи. Є скульптор, ветеринари, тренер з фізичної реабілітації.
– Скільки людей зараз проходить реабілітацію у центрі?
– Зазвичай у нас 60-67 людей, які постійно з нами. Переважна більшість – ті, хто отримав протез, але є одна-дві людини щотижня, які отримали протез за кордоном, але прийшли до нас на реабілітацію. Бо за кордоном не отримали її, або треба підкрутити протез або переробити, або адаптувати.
На жаль, ми бачили випадки, коли люди приїжджали з крутими протезами з-за кордону, але у кріслі колісному, бо їх там ніхто не навчив ходити. Ми їх забираємо до себе і робимо окремо курс реабілітації.
– Курс реабілітації також розроблявся з іноземними фахівцями?
– Так, але він індивідуальний для кожного пацієнта. І виходить з того обладнання, яке в нас є. Якісь навички ми отримали за кордоном, але потім це вже твоя комплектація.
У нас є відділення гідротерапії, це наш басейн, де ми можемо робити велику кількість цікавих інтервенцій з пацієнтом. Не всі закордонні центри мають відділення гідротерапії. І вони навіть іноді жартують над нами: «Ми не такі круті, як ви». А я кажу: «Ми теж не будемо в усіх регіонах мати басейн, але тут у нас була така можливість».
– Скільки зазвичай триває процес реабілітації і як довго ви тримаєте зв’язок з пацієнтом після того, як відпускаєте його?
– Зазвичай реабілітація залежить від травми. Якщо це проста травма, наскільки так можна сказати, – ампутація нижче коліна або нижче ліктя, то пацієнт вийде за два-три тижні від нас. А якщо це дуже складна ампутація, – подвійна, потрійна або дуже висока ампутація нижніх кінцівок, якщо людина має зайву вагу або вже у віці, то вона може бути з нами і два, і три місяці.
Після того ми виписуємо пацієнта, і за 19 днів він повертається до нас в Superhumans зі зворотним зв'язком про зовнішній світ. Що виходило, що не виходило. Бо в Superhumans все доступно, а він повернувся додому, піднімався сходами, ходив у магазин, переходив дорогу, ходив у недоступні кінотеатри. І каже, що у нього виходить, а що не виходить. І тоді ми дореабілітуємо людину.
Але є пацієнти, з якими ми не тримаємо зв’язок. У них все окей, ми спостерігаємо за ними в соцмережах, тож десь 10 % є доволі самостійними і не потребують нас. Але ж вони до нас прийдуть на підтримку, на зміну куксоприймача, тобто ми їх побачимо через три місяці у будь-якому випадку.
Колишніх суперлюдей не буває.
– Яким є процес техпідтримки протезів?
– Ми всі живі люди, можемо набирати чи скидати вагу. Відповідно якщо кукса – тобто те, що лишилося від вашої ноги – схудла (а вона буде худнути перший рік, коли ви активно почали користуватися протезом), то відповідно вона почне випадати з протеза. Вам треба прийти і замінити куксоприймач, зменшити. Або ви набрали вагу. Дівчата вагітніють, набирають вагу. Тоді треба його зробити більшим.
Хлопці приїжджають і кажуть: «У мене тут щось заклинило». Я відповідаю: «Руки наші біологічні, які нам природа дала, теж ламаються, машини ламаються, протези ламаються». Беремо це на підтримку. Також залежить від того, наскільки активно люди використовують протез.
Такої кількості молодих користувачів протезів світ ще не знав. Зазвичай типова людина з ампутацією – це людина 60+ років, яка має цукровий діабет або серцево-судинні хвороби. І ці люди – доволі маломобільна група населення.
В Україні ж ми маємо велику кількість людей 25-30 років, яким проживати з цими протезами все життя. Вони дуже активні, хочуть вдягнути протез і вже бігати чи швидко ходити. Відповідно для виробників протезів це теж цікавий досвід активного використання їхніх допоміжних засобів. І вони теж до того не дуже були готові.
– Наскільки Superhumans Center покриває потребу українців у протезуванні?
– Ніколи не було мрією покрити всі потреби, створюючи Superhumans Center. Це неможливо. Ми би були неадекватні, якщо б ми думали, що одним центром вирішимо всі проблеми.
Задача була створити нові стандарти надання послуг, а також рольові моделі, випустити тих людей, які будуть надихати. Підготувати команду людей, які можуть вчити інших. Створити прецедент. Зробити щось правильне в одному місці і потім дати можливість повторити цей досвід і цю практику іншим центрам.
– Які ще хороші українські реабілітаційні центри з протезування можете назвати?
– Держава уже запроваджує мультидисциплінарні команди – повну послугу в багатьох регіонах.
Дуже гарний центр «Без обмежень», який існує близько 20 років на ринку України. Unbroken у Львові теж надає такі послуги. Protez Foundation, який зараз за кордоном протезує хлопців і дівчат, планує відкривати свій філіал в Україні.
Вибір сьогодні в пацієнта є.
В Україні є дуже гарні протезисти. Стеценко у Києві – просто гуру. Шкода тільки, що його клонувати не можна, бо він найкращий фахівець.
– Коли люди можуть почути від вас відмову?
– Якщо людина має залежність, ми не можемо взяти її у процес реабілітації. Не тому, що ми відмовляємо людям у залежності. А через те, що ми не зможемо привести його в ціль реабілітації.
Ми поки не працюємо з нарко-, алкозалежностями. Відповідно ми можемо відмовити пацієнту в реабілітації. Але насправді дуже мало відмов.
Ще буває таке, що людина приходить і каже: «Я хочу одразу мати електронне коліно на дві ноги». Ми цього робити не будемо, бо не знаємо, як пацієнт буде рухатися в реабілітації, чи він взагалі готовий до такої серйозної роботи. Спочатку має стати на механічні коліна, спробувати себе. Якщо він може, і реабілітологи та протезисти підтверджують, тоді переставимо на електронні коліна.
Але іноді люди не згодні, вони хочуть одразу космічний корабель і на Марс. А ми не можемо всіх одразу на Марс відправляти. Бо може не долетіти, а то буде наша відповідальність.
Ми не візьмемо людину, яка не хоче стати на ноги. Повірте мені, не всі хочуть стати на ноги. Це велика робота. Особливо для людей з подвійною ампутацією стати на дві залізні ноги і пройти 200 метрів – це капець як складно. І не всі до того готові.
Комусь може бути альтернативою крісло колісне. Це не погано і не добре. Просто щоб ходити на протезах, потрібно багато енергії. Людина може зрозуміти, що для неї це складно. І вирішити поки не йти до Superhumans. Отримати в іншому місці протези або взагалі далі пересуватися в кріслі колісному. Ми маємо поважати рішення людей.
Ми не візьмемо людину, якщо вона не готова дотримуватися графіку реабілітації. Якщо вона не дотримується рекомендацій дієтологів, не ходить до психолога. Це важливо. Якщо в тебе зайва вага, тобі важко ходити. Треба працювати з дієтологом.
Наш Петро скинув 40 кілограмів, щоб ходити на двох протезах без палички. І він ходить без милиць, без палички, але це шалений труд.
– Яким є алгоритм знаходження індивідуальних рішень?
– Спершу лікарська комісія. Коли пацієнт приїжджає на першу консультацію, з ним зустрічається реабілітолог, протезист, соціальний працівник і психолог. Йому розписують маршрут пацієнта, розповідають, що він може отримати у Superhumans Center, скільки це приблизно буде тривати, хто з ним буде працювати і що ми пропонуємо в якості протезного засобу.
Коли людина погодилась, що вона з нами, ми чекаємо, коли вона буде готова до протезування. Бо дуже часто до нас люди подаються на другий день після травми. Приїжджають на консультацію через місяць, хоча вони ще не готові до протезування. Кукса не готова або пацієнт потребує реампутації чи вилучення уламків з кінцівки. І через два-три місяці після травми ми готові забирати пацієнта.
З руками люди чекають набагато довше, на жаль. Бо протезистів бракує, тож людина, яка втратила верхні кінцівки, скоріше за все буде стояти в черзі десь пів року. Це реалії сьогоднішнього дня.
Для нас пріоритет – люди, які втратили дві кінцівки, дві руки. Бо в них мінімальна мобільність. Вони не можуть взяти каву в руки, вони в туалет ходять з дружинами. І нам пріоритетно надати їм можливість мати руки.
Якщо це ноги, буде набагато швидше. Людина іноді подала заявку і як тільки вона готова, ми забираємо її на протезування.
Ми радимо подаватись прям одразу після травми: поки ви готуєтесь до протезування і будете готові, ваша черга підійде.
– А щоб отримати психологічну допомогу, чи є черга?
– Усі пацієнти Superhumans Center мають прийти до психолога, пройти діагностику. І якщо потрібно, то вони будуть ходити до психолога. Вони або їхні родичі, якщо останнім потрібно.
Також ми пропонуємо купу позареабілітаційних активностей. У нас своя гольф-команда і команда по каякінгу, в нас на скелі люди забираються.
Щоб виписатися з Superhumans Center, треба піднятися на скеледромі на скелю і спуститися. Довести собі і всім, що ти можеш користуватися протезом.
До нас приїжджають фахівці з малювання. Вони малюють з нашими хлопцями і дівчатами. Вони грають у теніс, в ігри. Тобто в них купа активностей, які теж можуть відноситися до арттерапії, до рекреаційної реабілітології. І це теж є частиною психологічного відновлення.
– Як спілкуватися з людьми, які втратили кінцівки і вчаться жити з протезами?
– З людьми з будь-якою інвалідністю, у тому числі з людьми, які мають протез, треба спілкуватися як з такими самими людьми, як і інші. У когось залізна нога, у когось звичайна. Це не робить цю людину кращою, гіршою або інакшою. Просто ось ця людина має залізну ногу.
Якщо вам цікаво, підійдіть і коректно розпитайте. Скажіть: «У вас гарна хода, де ви протезувались?» Але тільки якщо вас це цікавить. Якщо вам пофіг, просто треба потриндіти – не треба, це відчувається. Щиро, не відводьте погляду, поговоріть з дитиною, скажіть, що це нормально. Велика кількість людей буде мати залізні кінцівки. Вони втратили ноги, руки внаслідок різних травм, у тому числі внаслідок війни.
Точно не треба казати людям «одужуйте», «все буде добре». Бо вони не хворі, в них нічого не болить, їм не треба одужувати.
«Все буде добре, тримайся, бережи себе» – це такі дивні побажання. Менше кальок, більше людяності.
Якщо цікаво, підійдіть, розпитайте, але якщо людина відкрита до цього спілкування. Наші суперлюди ніколи не відмовлять дитині показати якісь трюки з ногою, бо вона прикольна.
Не відводити погляд і не таращитись. Звісно, цікаво. Але чесно підійти сказати, якщо ви не бачили до того людину з протезом – «Ви знаєте, вперше бачу людину з протезом, мені дуже цікаво, може, щось розкажете? Якщо вам буде комфортно про це поговорити, мені цікаво». Все. Бути щирими.
– Як би ви оцінили рівень готовності українців до цієї нової реальності?
– Наші пацієнти розповідають, що з ними в ліфт не хочуть заходити, коли бачать, що вони з протезом, бо не знають, як реагувати.
Хтось мені написав: «Мені важко, бо я відчуваю провину за те, що в мене чотири кінцівки, а людина втратила одну». Я кажу: «Слухайте, єдина нація у світі, яка має відчувати провину за наші втрачені кінцівки, це росіянці. Це точно не ми».
Ми маємо просто нормально говорити з людьми про те, що з ними сталося. Про їхній досвід. Коли я знаходжуся у своїй інформаційній бульбашці, мені здається, що всі обізнані, вітаються з людьми з протезами і ні для кого це не дивно.
Та коли я виходжу за межі своєї бульбашки, то розумію, що це далеко не так. І нам треба ще багато вкладатися в те, щоб люди розуміли, що це наша нова норма. Будемо вкладатися. Вибору немає. Нам жити в цій реальності.
– Які є ризики при протезуванні?
– Це не хірургічне втручання. Найбільший, напевно, ризик – це очікування людей. Люди думають, що це такий кросівок. Ти прийшов, вдягнув і пішов. Але це не кросівок. Це зовсім інша механіка ходи. У нас для цього є тестовий протез. Ми всім даємо спробувати. І родичам, щоб люди розуміли, що це зовсім інша механіка ходи. І перша реакція багатьох людей – «Це так важко».
Так, це важко, це не твоя нога, це ніколи не буде твоєю ногою. Але це буде твоєю новою кінцівкою, яку ти зможеш полюбити, на якій ти зможеш бігати, танцювати, підніматися в гори. Але для цього треба багато працювати. І це теж усвідомлення, яке людина має пройти, перебуваючи в Superhumans Center разом зі своїми реабілітологами.
А загалом там нема чому приживатися. Ми не робимо остеоінтеграцію, коли є вживлення у кістку. Ми з такою методологією поки не працюємо, допоки в нас не відкриті наші операційні.
Які ризики? Людина може впасти. Якщо вона впаде – буде гематома, і відтерміновуються терміни реабілітації. У нас є пацієнт, який отримав протези, і все було супер, але в нього сотні уламків. Зараз на передовій уламки не дістаються з тіла. Вони його не турбували, а коли він став на протез, уламки пішли на вихід, бо були близько до шкіри. Тож відправили на операцію діставати уламки і знов до нас на протезування.
Люди іноді падають. Забувають, що в них нема ноги, встають і падають. Це травма і це погано.
– Як утримувати градус зацікавленості іноземців темою війни в Україні?
– Конфлікти будуть завжди. Так влаштований світ. Люди будуть, на жаль, воювати, вмирати. Будуть природні катастрофи, і ті, що ми самі створюємо.
Це наша задача – підтримувати градус зацікавленості, їздити, розповідати про наші потреби і залучати сюди додаткові гроші та увагу.
Нічого не зміниться. Світ такий був, просто нам раніше здавалося, що всі конфлікти десь там і нас не стосуються. Але землетруси і війни були. Просто далеко від нас. А тепер це наше життя.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
