Чому кампанія Зеленського – це реалізований міф боротьби Добра зі Злом

Результат, з яким новачок в політиці Володимир Зеленський переміг на виборах президента, став безпрецедентно високим за всі роки незалежності України: 73,2%. Лише невелика його частина обумовлена ​​безпосередньо самою особистістю шоумена. Протистояння запеклого, наділеного владою політика і наївного вихідця з народу сприймалося в суспільстві як реалізація класичного міфу боротьби Добра зі Злом – і в цьому протистоянні виборці інтуїтивно хотіли бути на стороні Добра, як воно бачилося їм. Чому так сталося, спеціально для Mind пояснює Андрій Єрмолаєв, президент Центру соціальних досліджень «Софія», директор Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна».

Президентські вибори, що минули, не були повною мірою політичними. Суспільство в умовах війни, депресії та медіазалежності поводилося так, як ми не звикли. Люди прагнули до змін, але змін, які відповідали б канону певного зрозумілого їм сюжету – перемоги Добра над Злом.

У кожному такому сюжеті обов'язково є наївний герой – Іван-дурник або Кандид (головний персонаж повісті Вольтера «Кандид, або Оптімізім». – Mind), як завгодно, – і Зло, часто абсолютне. Тому міркувати про те, що вдалося Порошенку або Зеленському, не має сенсу, бо люди в цьому сенсі їх не слухали, занурившись у постмодерністське середньовіччя.

Хіба погано виступав Порошенко або не було йому що сказати про п'ять років роботи? І виступав добре, і було що сказати. Але це було безглуздо з точки зору того, як поводилися в масі своїй нові постмодерністські виборці.

Зеленський взагалі майже не говорив – і цього виявилося досить, аби перемогти таке говорюче потужне сюжетне Зло.

Тепер про Добро.

Зараз багато говориться про застосовану технологію. Розчарую вас – не працювали ніякі технології. Точніше, вони були підмогою, інструментом, але тільки та частина інструментів супроводу – рекламних, інформаційних, які збігалися з міфосюжетом, була помічена і знайшла відгук. А те, що йому не відповідало, залишилося дорогою бездарністю, наприклад, як форуми Тимошенко. Так, ми всі їх з цікавістю дивилися, слухали виступи – і що? Подивіться на приголомшливу декапіталізації образу і реальний результат, наче й не було цих п'яти років.

Наївного простака, якій перемагає верховне Зло, не дарма ще називають «антикороль». Володимир Зеленський ідеально потрапив у цей образ. Зверніть увагу, він абсолютно спокійно йшов на вибори, не соромлячись того, чим він займається і ким він є. Він же не став після реєстрації кандидатом в президенти називати себе політиком, не перестав жартувати і посміхатися, не перейшов на мову політичних канонів.

Його основна виборча кампанія – найбільша і за тривалістю, і за активністю – це кампанія «95 кварталу». Хоч його команда і називала це сором'язливо гастролями, але це була кампанія, вона йшла паралельно мітингам, відеороликам і ток-шоу. І йшла в тій формі, в якій і сприймався наш герой.

Аби зрозуміти, що це не технологія, спробуйте застосувати все це, наприклад, до Віктора Медведчука – у вас нічого не вийде. У нього інша іпостась, навіть якщо він піде зі своїм умовним кварталом до палацу «Україна» і зіграє якусь п'єсу.

Але, звичайно, у будь-якому міфі є реальне соціальне життя. Люди втомилися від казок з поганим кінцем, а останніми роками в Україні лише такі й були. Суспільство об'єдналося незалежно від того, за кого голосувало ще 3–5 років тому, навколо героя, який повинен перемогти абсолютне Зло. Тому і така дивна структура виборців: тут є і прихильники, і противники НАТО, з різними позиціями щодо мовного питання і т. д.

Ще одна складова – запит на якісне оновлення. Людина виступила 2–4 рази по телевізору як представник «Зе!команди» – і з нуля він сприймається як цілком припустимий кандидат на пост, наприклад, прем'єр-міністра. Тут спрацьовує не запрошення професіоналів з досвідом роботи або відомого політика, здатного зібрати більшість, як це було прийнято останні роки. Ось у чому парадокс.

Ця готовність сприймати новачків навіть на найвищих постах трансформується в різні повороти політичних героїв на найближчих парламентських виборах.

У цілому ми вступили в період нової української відлиги. Від курсу на Захід ніхто не відмовляється, усі визнають актуальність реформ і необхідність завершити війну перемогою – але все це вже з людським обличчям. Це прагнення ще поки несвідомо, але воно відкриває можливість для дискусії.