Трансплантація від «А» до «Я»: правда і міфи про пересадження органів

Напередодні уряд ухвалив постанову Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині». Документ дозволяє лікарям використовувати донорську шкіру та біоімпланти. Що таке трансплантація, які задачи вона вирішує, а також яким міфам про цю процедуру не варто вірити, розповіла Mind засновниця ГО «Всеукраїнська платформа донорства iDonor» Ірина Заславець. 

17 нирок, чотири печінки та три серця – це трансплантаційні результати перших місяців 2021 року. І вони суттєво відрізняються від того, що Україна мала раніше. Якщо в попередні роки в нашій країні переважало родинне донорство – коли ниркою чи частиною печінки за життя ділиться родич, то нині більшість органів, а саме 15 із 24 – пересаджено посмертно. До кінця грудня таких операцій має бути 250.

Україна рухається до трансплантаційної незалежності – саме такий курс взяла держава. Це означає, що ми не хочемо більше відправляти своїх громадян до Індії чи Білорусі, як це було раніше, а плануємо трансплантувати всі органи в Україні. Наші лікарі уже успішно пересаджують серця, нирки, печінки, на черзі трансплантація легень та кінцівок.

Для пацієнтів такі операції безоплатні, усе відбувається коштом держави в межах пілотного проєкту Міністерства охорони здоров'я. Наразі у ньому беруть участь 39 закладів, які або уже виконують операції з трансплантації, або до цього посилено готуються. На ці хірургічні втручання в бюджеті передбачено рекордну суму – 502 мільйони гривень. 

Що таке трансплантація?

Закон говорить, що це спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту і спрямований на відновлення здоров'я людини.

Є два види донорства органів: родинне і посмертне. За першого варіанту за життя ниркою чи частиною печінки може поділитися родич. Це відбувається на умовах добровільності, безоплатності і офіційного підтвердження родинного зв'язку.

У випадку посмертного донорства органи пересаджують від чужої людини.

Хто такі потенційні донори та як серед них опиняються?

Потенційним донором вважають людину, мозок якої помер. Діагностику смерті мозку консиліум лікарів виконує за допомогою спеціального обладнання. Її застосовують до тих пацієнтів, які мають на те медичні покази.

Смерть мозку – це не кома, після якої можна прийти до тями, а безповоротній стан, який прирівнюється до біологічної смерті. Це означає, що життєдіяльність в людині підтримують лише апарати життєзабезпечення, і з кожною годиною стан організму лише погіршуватиметься. Інакше кажучи, якщо серце здорове, воно ще зможе битися якийсь час, але за добу-другу все одно «помре».

У такому разі, якщо людина не має протипоказань у вигляді, наприкладу, онкології чи ВІЛ/СНІДу, розмовляє про можливе донорство з її родичами трансплант-координатор. В Україні уже є і така спеціальність і така посада.

Людям пояснюють, що пацієнта уже не врятувати, але у випадку згоди на трансплантацію, його чи її органи продовжать життя іншим. Один донор може врятувати 5–7 людей, віддавши серце, легені, нирки, підшлункову, печінку.

Головним аргументом, чому рідні кажуть «так», зазвичай стає усвідомлення, що, хоча дорога людина й померла, її серце продовжить битися. Так, у інтернеті можна побачити відео, коли до вівтаря наречену веде чоловік, у грудях якого б’ється серце її тата. Хоча тато й помер, тієї найважливішої миті її життя він був поряд з нею.

Так само у Львові торік вагітна дружина погодилася, щоб її чоловік, який помер через інсульт, став донором. Сказала, що хоче, щоб їхня дитина жила з розумінням, що частинка тата продовжує жити. Орган отримав чоловік, який сам має двох дітей, зараз вони спілкуються телефоном із дружиною донора, а коли вона народить – це станеться за кілька тижнів – вони зустрінуться.

Тепер, за наказом МОЗ України, лише згода на донорство є підставою продовжити перебування людини зі смертю мозку на апаратах життєзабезпечення. Якщо такої згоди немає, лікарі зобов'язані «відключити» пацієнта. Це також стає додатковим аргументом на користь трансплантації. Адже рідним пояснюють, що шансів вижити точно немає, варіантів лише два: або серце зупиниться зараз, або врятує комусь життя.

Що відбувається після отримання згоди на донорство? 

Щойно отримана згода, лікарі починають ретельно обстежувати донора. Дані про його стан трансплант-координатор вносить в ЄДІСТ – Єдину державну інформаційну систему трансплантації. Та автоматично підбирає реципієнтів, тобто тих людей, кому дістануться органи.

Є певний набір критеріїв, за яким відбувається підбір: крім біологічних параметрів, враховується критичність стану реципієнта, а також відстань від «бази забору» до центру трансплантації. Тобто, констатуючи смерть мозку і отримуючи згоду, лікарі, які задіяні в цьому процесі, навіть не підозрюють, хто з людей отримає органи, а отже, умисел умисного доведення до такого стану є абсолютно нереалістичним.

Про міфи в трансплантології

Час від часу  можна почути таке формулювання, як «банк органів». Це абсолютна вигадка, адже такого не існує і не може існувати. Річ у тому, що органи поза межами людського тіла здатні «жити» дуже недовго. Це біологія.

Наприклад, серце «живе» не більше чотирьох годин. Це час, за який його не просто треба вкласти в груди реципієнта, а воно вже має почати битися. Якщо не встигнути, орган буде безповоротно пошкодженим і не здатний качати кров.

Саме тому лікарі Інституту серця іздили в Ковель, а зараз їздять у Львів – доправити в Київ вчасно орган нереально. Це вщент розбиває міф про те, що орган можна десь у когось вирізати, а потім заморозити і кудить перевезти.

Донорські серця, нирки й печінки – це не цигарки, які можна доправляти контрабандно. У Індії, до прикладу, швидкі, які перевозять донорські серця, супроводжують не лише поліцейські авта, а й військові, які стоять по периметру руху транспортного засобу. В одному такому перевезенні можуть бути залучені до півтисячі людей.

Як відбувається трансплантація? 

Коли ЄДІСТ визначив пари донор-реципієнт, «щасливчиків» викликають до лікарень. Це люди, які знали, що їм потрібна трансплантація, регулярно проходили обстеження і перебували в листі очікування.

Якщо говорити про хірургічний етап – у вилученні органів залучені кілька десятків медпрацівників, стільки ж потім і в пересадженнях. Кожен орган трансплантує окрема бригада лікарів, усе відбувається паралельно. Після цього розпочинається складний процес відновлення та реабілітації.

І ця кількість задіяних у процесі людей спростовує ще один міф щодо трансплантології – про те, що органи можна пересадити таємо. Адже хіба можна зберегти в таємниці те, про що знають більше ніж дві людини?

Що таке «чорна трансплантологія»? 

Що зазвичай у світі мають на увазі, коли говорять про «чорну трансплантологію»? Це продаж органів. Тобто, коли людина за життя намагається віддати нирку чи частину печінки за гроші. Наприклад, укладаючи фіктивний шлюб. Важливо розуміти, що це злочин, на який людина погоджується свідомо й абсолютно добровільно.

До Всеукраїнської платформи донорства iDonor ледь не щодня надходять пропозиції стати донором за гроші. Чому так відбувається?

Люди бачать в інтернеті цифри:

• нирка – 323 798 грн;
• серце – 609 366 грн;
• печінка – 929 125 грн.

Це тарифи, які встановила держава за виконання операцій із трансплантації. Гроші з бюджету сплачуються лікарням за кожне пересадження органу. Тариф складається з вартості витратних матеріалів, медикаментів і оплати праці медпрацівників. Однак ця сума не поширюється на орган – він віддається безоплатно, як в усьому світі, так і в Україні.

Хоча далеко не всі українці це розуміють і тому наполегливо намагаються знайти можливість стати донором за гроші. Кожному з них і лікарі, і представники громадськості, до яких вони звертаються, пояснюють, що продаж органів – це кримінальна відповідальність і не варто навіть думати про такий варіант.

Чи можна за життя засвідчити згоду на посмертне донорство?

В Україні на законодавчому рівні закріплена «презумпція незгоди». Це означає, що кожна людина за життя має право висловити свою згоду чи незгоду на донорство, а якщо цього не було зроблено, у разі її смерті лікарі мають право запитати дозволу рідних.

Механізму висловлення такої згоди поки держава не створила, однак розв'язати це питання нам обіцяють уже цьогоріч.

Що каже церква?

У Львові наприкінці року доноркою чотирьох органів стала мама майбутнього священика, семінариста на ім'я Любомир. Він погодився на донорство, бо сказав: «Якщо це можливо, нехай інші живуть».

Пізніше ректор Львівської духовної семінарії УГКЦ Ігор Бойко написав: «Наші органи після смерті більше не служать нам у небі, але вони можуть врятувати чиєсь життя на землі! Нехай цей приклад людської солідарності та християнського милосердя пані Наталі, мами нашого семінариста, стане для всіх нас поштовхом до поширення в українському суспільстві культури дарування органів. Це найвищий прояв любові, любові аж до кінця!».

В Іспанії, де трансплантологія розвинута найкраще в Європі, на церквах висять таблички з написами: «Богові потрібна лише душа, органи лишіть на землі». Та, власне, Адам віддав Єві ребро. Невже хтось може думати, що Бог проти трансплантації?

Останній аргумент, чому не варто боятися трансплантології?

Кожен із нас має значно менші шанси стати донором у разі смерті, аніж ризик за життя опинитися в переліку тих, хто потребує органа. Далеко не всі в листі очікування, як дехто може вважати, народилися з патологіями. Багатьом їхні серця з ладу вивели грип чи ангіна з ускладненнями, а мокрі від дощу ноги зіпсували нирки, гепатит, занесений під час переливання крові, знищив печінку.

За попередніми підрахунками, щороку 5000 українців потребують операції з трансплантації. Без такої щодня помирають 9 із них.

Середньоєвропейські показники, а саме – 23 трансплантації на 1 млн населення – кажуть: у рік ми в Україні маємо робити 966 трансплантацій нирки, 483 трансплантацій печінки, 201 – сердець і 214 – легень.

Якщо орієнтуватися на лідера – Іспанію, де рівень трансплантацій – 72 на мільйон населення, то українські лікарі мають щороку пересаджувати 3057 нирок, 1268 печінок, 445 сердець і 470 легень.

Поки результати минулого року – 9 трансплантацій серця, 20 – печінки, 94 – нирки та підшлункової залози.

Якщо я підтримую трансплантологію і згоден стати донором у разі смерті, що зараз можна зробити?

Поки держава лише розробляє алгоритм прижиттєвої згоди на донорство, кожен із нас може визначитися і проговорити це питання у своїй родині. Щоб у разі, якщо лікарі таки звернуться до них із питанням про донорство, ті знали, що відповісти.

Останнє, що важливо зрозуміти: донорство – це не про смерть, це про життя, яке дарують ті, кого неможливо врятувати. І поки я пишу ці рядки, у Ковель на Волинь з'їдуться трансплантологи й реципієнти. Цієї ночі там пересаджуватимуть серце та дві нирки, печінку літаком заберуть у Київ. Життя чотирьом людям врятує 44-річна жінка, яка померла через інсульт, а її донька із зятем ухвалили найважче з можливих рішень...