Від Мюнхену до Мюнхену через пів покоління: чому стала можливою війна в Україні
Як світ правил і принципів не помітив ворога, який і не ховався
16 років тому в Мюнхені російський президент путін показово завершив своє сходження на олімп світової політики. Його промова на конференції з безпеки фактично означала початок нової холодної війни із Заходом, у якій росія всерйоз претендує на частку неподільного впливу на світ і готова вигризати це право. Іронічний факт – на міжнародному форумі, присвяченому безпеці, спікер відверто погрожував небезпекою. Історія не знає умовного способу, але й неповага до неї також обходиться дорого. Чому так відбувається, які «плоди» тепер пожинають світ та Україна і які висновки доведеться зробити на майбутнє, на прикладі результатів Мюнхенської конференції з безпеки – 2023 спеціально для Mind розмірковує Іван Валюшко, експерт Національного інституту стратегічних досліджень.
Що міжнародна спільнота проґавила 16 років тому? У 2007 році слова путіна були сприйняті уважно, але інтерпретовані як пафос і непідкріплена силою бравада. Уже наступного року кремль довів, що не жартує, напавши на Грузію і таки відгризши частину її території. Світ подумав, що то тимчасовий і скороминучий напад «сказу», тому відреагував політикою замирення замість приспання.
Можливість було втрачено, що пізніше призвело до анексії українського Криму та початку гібридної війни на Донбасі. Світ знову вирішив, що монстр насититься і зупиниться сам. Можливо, так би й сталося, але 2022 року вималювалися вкрай захмарні запити для досягнення стану ситості та способи його досягнення. У підсумку замість ізоляції було виведено монстра «цілковито задоволеного» як у братів Стругацьких. Цей епізодичний персонаж повісті «Понеділок починається в суботу» всотував у себе матеріальні цінності навколишнього світу, поводився як катаклізм, тому був знищений, щоб порятувати цивілізацію.
Які сигнали надходять тепер? Судячи з Мюнхену-2023 такий кінцевий варіант для російського кадавра цілком реалістичний. Принаймні голоси про необхідність сісти й поговорити з путіним звучать не так впевнено й голосно, як раніше. Минулого року Мюнхенський індекс безпеки та Мюнхенський звіт виглядали не дуже цікаво з українського погляду – ми там особливо не виділялися на тлі десятків інших держав. Ну хіба сусідством зі скаженим маніяком, який уже починав бризкати слиною, і світ просто ставив собі запитання: нападе рф чи лише блефує, піднімаючи ставки? Напала.
Тому Україна вже у фокусі цьогорічного документу – їй присвячено окремий розділ, який починається зі здивування: лише 6% українців відчувають себе неготовими протистояти вторгненню росії, і навіть під час зими з відключеннями електроенергії та дефіцитом вони почуваються більш готовими до ризику зриву енергопостачання, ніж будь-яка громадськість G7.
Чим відзначилася Мюнхенська конференція з безпеки – 2023? Вона почалася під знаком України. Якщо коротко та лірично, то «про Україну, з Україною, для України». При чому організатори вперше не запросили на захід жодного представника російської влади. Окрім символічного боку, який підкреслював ізоляцію росії, це означало й розуміння неможливості будувати світову безпеку за участі кремля.
Після перших промов європейських лідерів оглядачі почали говорити про початок творення нового порядку, в якому росія буде не одним із «підрядників», а джерелом загрози. З огляду на попередні 15 років misunderestimating (один із бушизмів – кумедних висловів президента США Джорджа Буша – молодшого, який можна перекласти як «перенедооцінка») це можна назвати справжнім проривом у політиці Заходу щодо путінського режиму.
Утім таке будівництво не може бути швидким, робота забере роки. У такій серйозній справі поспіх неможливий, заявлене десятиліття змін – справедливий строк. Проте так само правильно буде сказати, що попри весь далекосяжний позитив Мюнхену в питаннях безпеки, західний світ продовжує діяти в межах реакції на дії росії. Реакції, яка запізнилася на роки й тільки недавно почала скорочувати відставання. Тим часом російська сваволя на порозі Європи триває і ніщо не вказує на наміри кремля поступитися за власною ініціативою.
Які історичні паралелі проглядаються? У цьому контексті згадка про Мюнхенську конференцію невипадкова.
У 2007 році путін, виступаючи на ній, прямим текстом викладав свої погляди та наміри:
- розширення НАТО на Схід називав провокацією, фактором знищення рівня взаємної довіри, загрозою безпеці в Європі – подальша агресія проти Грузії та України стала «вимушеною» реакцією росії на наближення Альянсу до її кордонів (про розташування Калінінградської області всередині простору НАТО не згадували тоді й мовчать тепер);
- критикував систему міжнародних договорів і міжнародне право, за яким «ніхто не може відчувати себе в безпеці» – подальші події свідчать, що в такий спосіб він не скаржився, а погрожував;
- просто не розпізнали; наполягав на привілеї росії вести незалежну зовнішню політику, яка спирається на тисячолітнє минуле – фінальний перехід від привласнення історії до зазіхання на території забрав небагато часу.
У випадку нападу на Україну ці тези перетворилися в маніфест маніпуляції і виправдання агресії всупереч теорії міжнародного права та його практиці, яка була засвідчена підписами російських президентів. Виступ усередині самої росії досі називається програмним у галузі зовнішньої політики й безпеки. Ефект від нього міг бути перевершеним тільки чимось іще значнішим або промовистішим. Наприклад, визнанням європейських держав і США права росії бажати й отримувати – гарантій безпеки (суто формально, бо фактично кремль вимагав від західних держав індульгенції для закріплення свого впливу на теренах колишнього СРСР як мінімум), підтверджених на словах і зафіксованих письмово, які він намагався просувати наприкінці 2021 року.
Не вдалося. Тому 2022 року рф відмовилася долучитися до конференції в Мюнхені, хоча була запрошена. Нібито тому, що МКБ, залишаючись актуальною і цікавою для багатьох, втратила свою затребуваність для росії, і кремль засумнівався в її об’єктивності. Теж суто формальний привід, озвучений путінським прессекретарем пєсковим. Насправді росія вирішила, що досить вимагати – треба брати самим. 24 лютого світ мюнхенських безпековців розвалився, але частина з них усе одно продовжувала стукати в двері путіна. Якийсь час, доки не зрозуміла марність цієї справи. Само собою до цього усвідомлення добряче доклалися Збройні Сили України, розвінчуючи міф про «другу армію світу».
Чи готовий світ засвоїти надані уроки? У 2023 році антиросійська риторика західних держав у Мюнхені стає все більш непримиренною. Один із найбільших «додзвонювачів» путіну, президент Франції Емманюель Макрон, заявив, що поразка росії у війні не повинна обмежуватися суто воєнним програшем. Ця еволюція поглядів яскраво ілюструє загальне утвердження європейських лідерів на правильному боці лінії фронту – не тільки з оплесками, а й зі складами та обозами.
У Мюнхені пройшли переговори про мирне врегулювання між Азербайджаном та Вірменією за посередництвом США – без росії і всупереч росії. Швейцарія та Австрія починають говорити про перегляд політики нейтралітету чи пояснювати, що їхній нейтралітет незмінний, але не всеохопний. У тиші та тіні щось відбувається з позицією невтручання Ізраїлю. Можна говорити, що вплив путін в умовному клубі пасивного споглядання згасає, але майже синхронно прозвучали й заклики про мир, дружбу, жвачку, переговори від представників Угорщини, білорусі та Ірану.
Тобто в цій ємності з медом є невстановлена кількість дьогтю. Якщо не образно, а прямолінійно, то поза видимим позитивом не можна не помітити окремі дивні речі. Курс на повну підтримку України реалізується паралельно зі збереженням побоювань перед ескалацією і неконтрольованим розпадом рф. До власної інавгурації новообраний президент Чехії Петер Павел дозволяє собі бути контраверсійним: спочатку висловив песимізм стосовно перемоги України 2023 року, потім застеріг від такої перемоги, при якій розвалиться росія, а тоді нахапався критики і заговорив про потребу в нарощенні постачання озброєнь і фінансової підтримки для України.
Павел – новачок у політиці найвищого дивізіону, тому міг просто невдало висловитися, чи хотів показати свою об’єктивність як колишній керівник Військового комітету НАТО, або озвучив думку, яка неофіційно має більше мовчазних прихильників. Усе впирається в надію на добровільне «розкаяння» кремля, яка ще жевріє в Європі. Що ж.
- З погляду Заходу розсудливо – не лізти на рожен, коли перед тобою неврівноважений терорист з ядерною бомбою.
- З погляду Заходу цілком прагматично – сподіватися, що доведеться вести справи з одним кремлем замість десятків кремлів.
- З погляду Заходу вкрай наївно – сприймати кремль за партнера взагалі.
Які уроки ще слід засвоїти Україні? Усі українські претензії до світу, висловлені протягом 2022 року, можуть виглядати маніпулятивно. Україна сама не дуже дбала про власне убезпечення від нападу, але розслаблення м’язів, з яким європейська оборонна промисловість і політика безпеки зустріли пряму агресію в Європі, трохи нейтралізує фактор «чиє б нявчало, а твоє б мовчало».
Крім того, Мюнхенська конференція безпеки у 2020 році була причетна до розробки документа під народною назвою «12 пунктів капітуляції України». І в попередні роки була майданчиком, на якому кремль раз у раз просував свій наратив.
Найбільша біда в тому, що росія перейшла від слів до справи за півтора року, а Європі для більш-менш ефективної відповіді знадобилося 15. Нині Європа повільно, але впевнено засвоює черговий урок: заспокійливий лічильник щодо мети десятиліття без війни на субконтиненті давно обнулився. Країнам, об’єднаним демократією, цілком під силу припинити її і в часі, і в просторі.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
