Чому не можна забувати про Другу світову війну

Політика пам’яті про Другу світову війну в Україні останніми роками нагадує історію про лебедя, щуку та рака. Вона розривається між акцентом на українському вимірі війни та дискурсом «перемоги Колими над Бухенвальдом». У той час, як президент 8 травня проводить паралелі між злочинами Гітлера та путіна, урядовці зносять черговий меморіал тим, хто переміг нацистського фюрера. Українська дипломатія пишається статусом України як співзасновниці ООН у 1945 році, а висловлювання західних політиків про вирішальну роль росії в розгромі Третього Райху спричиняють щире обурення в нашому суспільстві.

З іншого боку, бажання позбутися радянських міфів і відгородитися від російського квазірелігійного культу «побєдобєсія» нерідко веде до повного заперечення потреби пам’яті про Другу світову. У 80-ту річницю капітуляції Третього Райху, Ігор Бігун, редактор Mind, поділився міркуваннями про те, чому Україна не має зрікатися пам’яті про найстрашнішу війну у світовій історії.  

2 вересня 1945 року на борту лінкора «Міссурі» генерал українського походження Кузьма Дерев’янко приймав від імені СРСР акт про капітуляцію Японії. Підпис українця позначив остаточне завершення Другої світової війни. Рівно за шість років до того українці були серед тих, хто приймав перший удар цієї війни. Близько 120 тисяч жовнірів-українців у лавах Війська польського стали до бою проти німецького вторгнення в Польщу в вересні 1939 року.

Українці брали участь у Другій світовій війні від її першого до останнього дня. Наші земляки воювали на Європейському, Північноафриканському та Тихоокеанському театрах. Абсолютна більшість уродженців України билися проти нацистів і їх союзників: понад 6 мільйонів солдатів у лавах Червоної армії та близько 350 тисяч в арміях інших країн Антигітлерівської коаліції та в національно-визвольному русі ОУН та УПА.

На 1944 рік частка українців у військах чотирьох Українських фронтів Червоної армії доходила до 60-80%. Понад половиною з-поміж усіх 15 радянських фронтів командували українці. А в загальній кількості особового складу збройних сил СРСР українців було 23-25%.

Ареною найважчих боїв була Східна Європа. З початком німецько-радянської війни 1941–1945 років фронт прокотився Україною двічі: спершу із заходу на схід, відтак зі сходу на захід. Відомий американський історик Тімоті Снайдер відніс Україну до «кривавих земель» – територій із найбільшими людськими жертвами в період 1930-х – 40-х років.

В українців не було підстав для великої любові до комуністичного режиму після ліквідації Української Народної Республіки, Голодомору 1932–1933 років, Великого терору, русифікації та інших злочинів. Однак німецьке вторгнення лише по другому колу змусило українців умитися кров'ю, як це було в минулі роки сталінізму. Нацисти лише примножили страждання і втрати, яких зазнала Україна до них, і пальцем об палець не вдарили, щоб допомогти нашій країні оговтатися від червоного пекла. Те, що не завершив Сталін почав надолужувати Гітлер з подвоєною швидкістю. Кожен зайвий день німецького панування на наших землях означав нові тисячі вбитих, заморених голодом, згноєних у концтаборах співвітчизників, нові тисячі тонн пограбованих багатств і нові спалені села й розбомблені міста.

«Завдяки» людожерській окупаційній політиці нацистів населення республіки скоротилося на 5,2 мільйона  цивільних людей. Плюс ще 3 мільйони загинули на фронті та в полоні. Прямі демографічні втрати України становили 19 % її довоєнного населення. У розрізі окремих країн у сучасних кордонах більше за Україну втратив тільки Китай (приблизно 15 мільйонів жителів).

Нацистські чиновники не бачили різниці між українцями та росіянами. Україну вони розглядали тільки в територіальному розумінні. Геополітична доктрина Берліна не передбачала створення незалежних держав у Східній Європі – української зокрема. Гітлера цікавили винятково землі та природні багатства. Відновлення Української державності з ініціативи ОУН Бандери в червні 1941 року нацисти не визнали та репресували націоналістів. «Німеччина прийшла не визволяти, а завойовувати», – такою була їхня позиція. 

Гітлерівський окупаційний режим примудрився настроїти проти себе не тільки ідейних комуністів, а українських націоналістів-бандерівців і мільйони позапартійних людей. В одному тільки Бабиному Яру в Києві поховано близько 100 тисяч розстріляних: євреїв червоноармійці, оунівці лежать одне поруч одного. Бо всі, хто не визнавав нацистської влади, вважалися ворогами, незалежно від їхнього походження та ставлення до комуністичного режиму.

У цьому контексті абсолютно сюрреалістично виглядає кампанія руйнування меморіалів учасникам Другої світової війни, яка триває останні кілька років в Україні. Різноманітні «активісти» прикривають знесення пам’ятників і перейменування вулиць політикою декомунізації та деколонізації.

Проте українське законодавство в цьому питанні однозначне: закон про засудження комуністичного та нацистського режимів не відносить учасників боротьби проти нацистських загарбників на території України до комуністичної символіки. Відповідно, не містить вимоги змінювати ці топоніми та меморіали. Ба більше, закон про вшанування перемоги над нацизмом прямо покладає на державу обов’язок берегти пам’ять про Другу світову війну, зокрема шляхом меморіалізації та протидії перекрученням цієї сторінки історії.

Напевно, саме тому нерідко самозвані «декомунізатори» вдаються до маніпуляцій і прямих фальсифікацій історичних даних, щоб проштовхнути те чи те перейменування чи демонтаж.

Якщо так триватиме далі, скоро можемо опинитися в ситуації, коли в США буде більше меморіалів на тему Другої світової, ніж в Україні. При тому, що Штати ні дня не були окуповані, а їхні втрати не йдуть ні в яке порівняння з українськими. Однак це не заважає американському президентові щороку 8 травня покладати вінок до меморіалу в Вашингтоні.

До того ж, російське вторгнення в Україну має багато подібностей до вторгнення Німеччини та її сателітів у Польщу, Францію чи СРСР. Звірства росіян у Бучі, Лимані, Ягідному, Маріуполі стали такими ж зловісними символами російської окупації, як Бабин Яр, Орадур, Варшавське гетто чи Корюківка – нацистської. Гітлерівці мордували людей у Бухенвальді, Аушвіці, Дахау – тепер це роблять росіяни в «Ізоляції», Оленівці, «на підвалах» псевдореспублік і в безлічі тюрем рф. З українських військовополонених знущаються в найгірших традиціях нацистських шталагів. Ракетний терор Кремля до болю схожий на обстріли Великої Британії ракетами Фау-1 та Фау-2.

Росіяни вже відкритим текстом говорять про знищення української ідентичності й асиміляцію українців, ледь не дослівно відтворюючи шовіністично-расистську риторику ідеологів НСДАП. А союзники в боротьбі проти нацизму США, Велика Британія, Франція тепер є партнерами України у війні проти рашизму.

Відмовлятися від української пам’яті про Другу світову війну значить віддати її росії. Москва із задоволенням привласнить історію мільйонів червоноармійців українського походження та всіляко рекламуватиме їх як «правильних» українців, які завжди воюють на боці імперської росії. А себе проголошуватиме одноосібним рятівником світу від нацистської тиранії.