Чому не варто занадто захоплюватися засудженням «ухилянтів»: думка військового

Тема ухилення від військової служби – сьогодні одна з найбільш обговорюваних і найболючіших для українського суспільства. Якщо ділити світ на чорне і біле, то «ухилянтство» явно є чорним. Але реальність складніша, а надмірний осуд часто дає протилежний ефект: деморалізує, роз’єднує й відволікає від рішень, які справді підсилюють армію та країну.

Почнімо з того, що «ухилянтство» – не одне явище, а парасолька. Тут і втеча за кордон, і реальне СЗЧ, і «ментальне СЗЧ» (коли людина формально у лавах ЗСУ, але фактично не воює і не працює), і «порішав». І ті, хто боїться, і ті, хто не витримав, і ті, хто шукає лазівки. Мотиви, умови й відповідальність у цих випадках різні. Тож це не чорне і не біле, а швидше широкий спектр сірого.

Чому осуд і тотальна критика «ухилянтів» насправді не несуть користі українському суспільству та армії в стратегічній перспективі? На це запитання спеціально для Mind відповів Вадим Зукін, військовослужбовець Сил оборони України, розклавши це явище на кілька різних площин і проаналізувавши його з різних точок зору.

Історія й інформаційне поле: коли з’являються «ухилянти»

Цей феномен існував у різні часи й у різних країнах. Наприклад, у Стародавньому Римі чоловіки відрізували собі великі пальці, щоб не служити в армії.

Також можна помітити таку закономірність: що більше впевненості в перемозі, то менше ухилянтства. Що непевнішими здаються перспективи, то менше охочих йти в армію.

Осуд «ухилянтів» у такому середовищі стає ще одним способом зняти напруженість – знайти винного, щоб не зустрічатися з реальністю: війна довга, ресурси обмежені, рішень мало, і вони непопулярні.

Геополітика: ухиляються не лише люди

У суспільній дискусії «ухилянт» – це зазвичай конкретний чоловік призовного віку. Але, якщо розширити рамку, постає незручне запитання: хто ще ухиляється від відповідальності?

Україна десятиліттями жила в архітектурі безпеки, де великі країни гарантували стабільність, а право сильного – нібито не норма. Сьогодні країни Заходу складно активно засуджувати, адже вони дають Україні можливість боротися.

Наприклад, президент США Дональд Трамп постійно нагадує, що майже за чотири роки війни Україні допомогли більш як на $350 млрд. При цьому, для прикладу, у 2025 році бюджет США на оборону / війну становив близько $950 млрд. Виходить, що за чотири роки, США витратили до 10% оборонного бюджету мирного періоду на допомогу Україні. При цьому значна частина цих коштів пішла на закупівлю американської зброї та компонентів, а їхні інструктори й виробники набули унікального досвіду.

У такій системі надто зручно відвести весь гнів на «ухилянтів» усередині країни й не помічати, що вагання й обережність зовнішніх гравців теж мають свою ціну.

Економіка: фронт без тилу не воює

Уявімо державу як систему з двох критичних контурів: фронт і тил. Фронт без тилу не воює – бо гроші, виробництво, ремонт, логістика, закупівлі, податки йдуть із тилу. Тил без фронту теж не має сенсу – бо саме фронт зупиняє ворога.

Більшість оборонних витрат Україна покриває з власного бюджету. Бюджет – це податки, які з'являються, коли хтось працює, виробляє та продає. Але із цієї «компанії» вже пішли мільйони: хтось за кордон, хтось служить, хтось переховується.

Тому кожне мобілізаційне рішення має подвійний ефект. З одного боку, це посилення армії. З іншого – удар по економічній базі, яка цю армію утримує. У бізнесі це назвали б рішенням, яке одночасно зменшує виторг і підвищує собівартість: менше людей створює додану вартість – більше людей треба забезпечувати.

Не забуваймо особливості українського менталітету. Коли в нас достатньо ресурсу, ми мало думаємо про оптимальне використання. І лише коли його починає катастрофічно не вистачати – придумуємо геніальні технологічні рішення. Тому тримати армію в легкому дефіциті людей – правильно. Бо ключове питання таки не суто в кількості, а в тому, як зробити систему ефективнішою: якісна підготовка, правильний розподіл, ротації, прозорі правила, мотивація, справедливість і довіра до процедур.

Психологія: осуд – це самознищення в розстрочку

Є ситуація, знайома багатьом сім’ям військових. Людина служить, місяцями не бачить рідних. Дружина живе між тривогами й короткими повідомленнями «Я на зв’язку». І раптом вона бачить у соцмережах чиєсь «нормальне» життя: море, усмішки, коктейлі. Перша реакція – гнів, образа, бажання написати коментар, засудити та присоромити.

Цю емоцію легко зрозуміти. Але розкладемо її на кілька складових.

Перше – здоровий глузд. Людина, яка свідомо обрала інший життєвий шлях, не змінить свого рішення через якийсь коментар у соцмережі. Українське суспільство загалом погано вміє вести діалог і ще гірше – визнавати іншу позицію. Це помітно і в бізнесі, і в публічних дискусіях: згода з опонентом часто сприймається як слабкість, а зміна думки – як поразка.

Друге – нераціональне використання часу й енергії. На обговорення, осуд і внутрішні діалоги з «винними» люди витрачають значно більше ресурсів, ніж на відновлення себе, розвиток або підтримку близьких. Ці дії не змінюють реальність, але забирають сили.

Третє – самоотруєння. Осуд не приносить жодного практичного результату: пара на морі продовжує жити своїм життям, військовослужбовець залишається в армії, а страждає по факту – та сама дружина військового. До й без того складної емоційної ситуації додається ще один шар злості, роздратування та виснаження. Часто це виливається в побутові конфлікти, зриви на дітях або випадкові сварки з незнайомими людьми. Загалом же з кожним таким епізодом запускається каскад негативу, який не наближає перемогу, але поступово руйнує суспільство зсередини.

Демографія: довга війна має довгий «хвіст»

Є ще одна площина, про яку не згадують, обговорюючи «ухилянтів», – це демографія. Довга війна неминуче створює провали: менше народжень, більше втрат, більше міграції.

Надмірна мобілізація здорових чоловіків репродуктивного віку за затяжної війни веде до демографічної кризи. І, якщо в цій площині немає розумного управління, країна отримує проблеми на десятиліття вперед – у системі освіти, медицини, ринку праці, пенсійній моделі.

В Україні зараз народжуваність близько 200 тис. дітей на рік – удвічі менше за минулі роки. Демографічна яма вже утворюється. Це означає, що ми маємо говорити про баланс і про планування. Бо істерика не забезпечить нам ні перемоги, ні майбутнього.

Історичний шанс: зараз або ніколи

За всю історію Україна ніколи у війні не здобувала незалежність. Сильна Київська Русь поступово занепала через внутрішні сварки. Галицько-Волинська держава – знову конфлікти, у результаті «віддалися» Литві без спротиву. Після смерті Богдана Хмельницького – Руїна й боротьба за владу. Ще один шанс був після Першої світової, але протягом 1917–1921 років влада змінювалася багато разів, і Червона армія зрештою виявилася сильнішою.

У 1991 році Україна нарешті здобула незалежність, фактично без боротьби. І то не змогла її нормально використати.
В українців немає досвіду вдалого об'єднання для спільної перемоги. І саме зараз, після 2022 року, ми маємо шанс здобути цей досвід. Поставити крапку в питанні незалежності раз і назавжди.

Суспільство делегувало державі право ухвалювати складні рішення – мобілізацію, відповідальність, покарання. Так, у війні держава помиляється. Так, багато процесів болючі й криві. Але додатковий «самосуд» у соцмережах не робить їх кращими, а лише розриває тканину довіри, без якої країна не витримає довго.

Замість полювання на «ухилянтів» українському суспільству варто зосередитися на головному – виборювати незалежність кожному на своєму місці та доступним кожному способом.