Чому попри велику кількість платформ цифрова демократія в Україні не працює?
Від чого залежить успіх електронної демократії та як його досягти
Україна не має дефіциту цифрових інструментів участі. Електронні петиції, громадські бюджети, онлайн-консультації, сервіси повідомлень про проблеми, відкриті дані – це далеко не повний перелік доступних інструментів. Проте кількість можливостей не означає, що громадяни стали більше впливати на рішення влади.
У цьому полягає суттєвий виклик розвитку електронної демократії. Ми навчилися цифровізувати взаємодію між державою та громадянами, але поки що не створили єдиної інституційної системи, яка гарантує, що ця взаємодія впливатиме на державну політику та рішення органів місцевого самоврядування.
Міжнародний досвід свідчить: наступний етап цифрової трансформації має стосуватися не технологій, а правил, і це має стати пріоритетом для нашої держави. Докладніше про те, чого Україні бракує для успішної роботи інструментів електронної демократії та які кроки потрібно здійснити, щоб вони запрацювали, Mind розповіли представники Центру розвитку інновацій – директор з ІТ та аналітики Михайло Лейченко і стажерка-аналітикиня Аліса Джугостран.
Чому проблема не в платформах?
Ще 2015 року Україна стала однією з країн, які активно впроваджували інструменти електронної демократії. Команда Центру розвитку інновацій була серед тих, хто працював над запуском електронних петицій і громадського бюджету, допомагаючи громадам будувати нові формати взаємодії з мешканцями.
За цей час цифрові рішення стали звичною частиною роботи багатьох органів влади. Але разом із поширенням сервісів виникла інша проблема – відсутність єдиних правил їх використання.
Одна громада може оперативно розглядати електронні петиції та публічно звітувати про їхнє виконання, а інша – обмежитися формальною відповіддю без подальших дій. В одній громаді результати консультацій стають частиною стратегічного планування, в іншій – залишаються лише статистикою на сайті, якою незрозуміло як оперувати.
Для громадянина це виглядає так, що він витратив свій час, залишив пропозицію, але не розуміє, що відбувається далі. Хто її аналізує? За якими критеріями ухвалюється рішення? Чому одна ініціатива підтримана, а інша – ні? Чи можна простежити її виконання?
Ці питання визначають довіру до електронної демократії значно більше, ніж функціональність будь-якої платформи.
Про що свідчить закордонний досвід цифрової демократії?
Під час глибокого аналізу практик електронної демократії у країнах Європи, Північної Америки та Азії ми звернули увагу на таку закономірність. Країни, які сьогодні вважаються лідерами цифрової демократії, досягли цього не завдяки окремим цифровим сервісам.
Іспанська платформа Decidim стала успішною тому, що є частиною офіційного процесу ухвалення рішень. Кожна пропозиція громадян має зрозумілий маршрут: від реєстрації до розгляду, ухвалення рішення та звіту про його виконання.
У Великій Британії сервіс FixMyStreet користується довірою не через зручний інтерфейс. Кожне повідомлення автоматично потрапляє до відповідального органу, має визначені строки реагування та відкритий статус виконання.
Естонія, яку часто називають прикладом цифрової держави, будувала успіх не навколо електронного голосування. Основою стали єдині стандарти роботи державних органів, спільна цифрова інфраструктура та зрозумілі процедури взаємодії між державою і громадянами.
У всіх наведених випадках цифрові інструменти стали завершальним елементом реформи, а не її початком.
Чому Україна буксує попри велику кількість сервісів?
Проблема полягає не у відсутності політичної волі чи технологічних можливостей. А в тому, що Україна досі розвиває електронну демократію як сукупність окремих проєктів.
Кожен інструмент має власного розробника, власні правила, власні показники успішності та часто навіть власну логіку взаємодії з органами влади. Електронні петиції існують окремо від консультацій, консультації – окремо від стратегічного планування, громадські бюджети – окремо від бюджетного процесу.
У нашій країні створено набір якісних цифрових сервісів, але не сформовано єдину екосистему участі. Причина досить проста. Протягом останніх років основна увага держави була зосереджена на розвитку цифрових сервісів, тоді як питання процедур, стандартів і відповідальності залишалися переважно на рівні окремих громад або донорських проєктів.
Кожен орган місцевого самоврядування змушений фактично винаходити власну модель роботи. У результаті однакові інструменти працюють по-різному, а громадяни мають різний рівень впливу залежно від місця проживання.
Що потрібно змінити?
Наступний етап розвитку електронної демократії має розпочатися не зі створення нової цифрової платформи, а з формування цілісної державної політики у сфері участі громадян. Адже будь-який інструмент є лише засобом. Його ефективність залежить від чітких правил, стандартів і спільного бачення того, як держава забезпечує право громадян впливати на ухвалення рішень.
Така політика повинна спиратися на конституційні засади народовладдя. Так, статтею 1 Конституція України визначає нашу державу як демократичну, а стаття 5 Основного закону закріплює фундаментальний принцип, за яким носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Стаття 38 гарантує громадянам право брати участь в управлінні державними справами, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, а також вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування.
Водночас стаття 69 визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Доповнює цю систему стаття 3, яка проголошує людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю та встановлює відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.
Саме конституційні положення, на нашу думку, мають стати основою сучасної політики розвитку демократії участі.
Як сформувати єдину екосистему участі: три кроки
1. Розроблення єдиних державних стандартів функціонування інструментів живої та електронної демократії
Вони повинні визначати не лише технічні вимоги до платформ, а і єдині принципи організації процесів участі, забезпечення прозорості, доступності, інклюзивності та підзвітності органів влади перед громадянами.
Йдеться не про уніфікацію програмного забезпечення. А про єдині правила, яких повинні дотримуватися всі органи державної влади та місцевого самоврядування незалежно від того, яку платформу вони використовують.
Наприклад, для кожної електронної петиції чи консультації мають бути визначені обов’язкові етапи: реєстрація, перевірка, публічний розгляд, мотивоване рішення, план реалізації або аргументоване пояснення відмови. Кожен із цих етапів повинен бути відкритим для громадян.
2. Законодавчо визначити мінімальні стандарти реагування органів влади
Часто відповідь на петицію завершується формальною реакцією. Натомість громадяни мають отримувати не лише відповідь, а й пояснення, які саме пропозиції враховані, які відхилені та чому. Якщо рішення ухвалене, його виконання має бути доступним для громадського моніторингу.
3. Змінити систему оцінки розвитку електронної демократії
Ми досі вимірюємо успіх кількістю платформ, користувачів або поданих звернень. Тоді як потрібно оцінювати інше:
- скільки громадських пропозицій реально були враховані під час підготовки рішень;
- який відсоток підтриманих ініціатив реалізовано;
- скільки часу займає їхній розгляд;
- наскільки громадяни задоволені результатом.
Лише такі показники демонструють, чи працює система.
Хто має бути лідером трансформацій?
Найкоротший шлях для змін – тестування різних практик у громадах. Держава має сформувати єдину політику розвитку електронної демократії на основі аналізу кращих наявних практик.
На рівні центральної влади необхідно розробити нормативну базу, типові процедури та стандарти взаємодії з громадянами. Це може бути реалізовано у співпраці парламенту, Міністерства цифрової трансформації, профільних комітетів Верховної Ради, центральних органів виконавчої влади, асоціацій органів місцевого самоврядування, представників територіальних громад, експертного середовища.
Водночас саме громади мають інтегрувати ці стандарти у власні регламенти та повсякденну практику. Вони відповідають за те, щоб консультації не завершувалися публікацією звіту, а ставали частиною підготовки місцевих політик.
Важливу роль можуть відіграти й громадські організації, які вже мають значний досвід розвитку інструментів електронної демократії. Вони можуть допомогти розробити стандарти, навчати громади та незалежно оцінювати якість їхнього впровадження.
Ще трохи про єдині правила участі як ключовий етап до змін
Україна довела, що спроможна швидко впроваджувати цифрові рішення навіть у надзвичайно складних умовах. Зараз завдання ще амбітніше. Треба цифровізувати не лише послуги, а й саму систему ухвалення рішень.
Якщо ми обмежимося створенням нових платформ, кількість сервісів продовжить зростати, але довіра громадян – ні. Якщо ж ми створимо єдині правила участі, стандарти підзвітності та механізми, які гарантують врахування громадської думки, цифрові інструменти стануть тим, чим вони й повинні бути, – невіддільною частиною демократичного врядування.
Досвід інших країн показує, що люди довіряють не платформам, а інституційним системам, єдиній системі правил, стандартів і механізмів, які забезпечують зрозумілі правила, відповідальність влади та реальний вплив громадян на її рішення.
Створення єдиної інституційної системи участі громадян має стати наступним великим проєктом цифрової трансформації України.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
