Директор Всесвітньої академії мистецтва та науки: «Ми й досі використовуємо освітню систему ХІ століття»

Гаррі Джейкобс – американський письменник, дослідник та бізнес-консультант у сферах, пов’язаних з економічним і соціальним розвитком, освітою та глобальним управлінням.

Зараз Джейкобс обіймає посаду головного виконавчого директора Всесвітньої академії мистецтва та науки (World Academy of Art & Science та є головним редактором журналу в сфері економіки, освіти, міжнародної безпеки та глобального управління Cadmus Journal. Крім цього, він є повноправним членом Римського клубу, міжнародної неурядової організації, що об'єднує вчених, громадських діячів і ділових людей для вирішення актуальних проблем сучасності.

Гаррі Джейкобс виступатиме з доповіддю на Київському міжнародному економічному форумі (КМЕФ), що проходитиме 5–6 жовтня. Напередодні його візиту до Києва Mind поспілкувався з паном Джейкобсом на тему майбутнього освіти та впливу людського капіталу на економічне зростання.

– Ви провели багато досліджень в Індії, яка зараз є другою за населеністю країною світу. Як це позначилося на вашому розумінні впливу людського капіталу на економічне зростання країни?

– Я спостерігаю за Індією вже впродовж 46 років, ще з 1971 року. Бачив, як вона розвивалася з позиції відсталої країни: від зеленої революції, яка закінчувалася у 1970-х, до IT-революції, яка почалася у 1980-х. Я працював у сфері зайнятості в Індії над широким спектром стратегій для прискорення розвитку країни. Я американець, тому велика доля мого досвіду – це розуміння, що дозволило США так стрімко зростати, але ж Індія – це зовсім інший контекст.

Коли я приїхав на КМЕФ уперше, я наголосив, що розвиток передусім стосується не грошей, технологій чи інвестицій. Насправді, це питання вивільнення енергії суспільства – як індивідуальності, так і організацій – щоб вони були більш продуктивними та креативними. І в центрі моєї уваги було вивчення умов, що для цього потрібні.

Я – бізнес-консультант і працював з багатьма компаніями в США, Європі та Азії. І коли я маю справу з представником компанії чи урядовим чиновником, у мене один і той самий підхід: у суспільства є необмежений потенціал можливостей, які ми не використовуємо, і наше завдання зрозуміти, що потрібно для того, щоб ними скористатися.

Я входжу до складу Міжнародної економічної групи, яка складається з 50 яскравих особистостей з усього світу. Точкою відліку для нашої діяльності є той факт, що сучасна економічна система не сприяє максимізації використання можливостей. У світі є мільйони, навіть мільярди людей, потреби яких не задоволені. Сотні мільйонів людей не можуть використати свої здібності та навички – вони не мають роботи. У нас є приблизно $250 трлн у вигляді глобальних фінансових активів, але лише 15% інвестовано у реальну економіку. І вся моя робота на мікрорівні в компаніях чи на макрорівні в країнах зводиться до того, щоб зрозуміти, як вивільнити суспільну енергію та дати людям змогу працювати ефективніше.

У 1985 році я провів дослідження на замовлення прем’єр-міністра Індії щодо експорту програмного забезпечення. На той час індійський ринок становив приблизно $100 млн, зараз же – понад $100 млрд. Уряд не вкладав шалених коштів у розвиток, і секрет навіть не у зовнішніх інвестиціях. В Індії сформувався суспільний рух, який поширював обізнаність про те, як розвинути людський потенціал за допомогою кількох практичних стратегій. Мені здається, що розвиток за таким сценарієм цілком можливий і в Україні.

Україна жила під гнітом радянської комуністичної системи, Індія страждала від британської колоніальної, яка була однаково репресивною якщо не стосовно індивідуальної свободи, то до економічного та соціального розвитку. Тут можна провести цікаві паралелі між двома країнами.

–  Оскільки ви працювали над глобальними можливостями вивільнення людського потенціалу задля економічного зростання, чи можете ви поділитися власним баченням найбільших проблем освітньої сфери, яка є невід’ємною частиною цього процесу?

–  Дозвольте мені почати з кількісної сторони цього питання та перейти до якісної. Якщо ми хочемо надавати якісну доступну вищу освіту для всієї молоді у світі, яка б хотіла її здобути протягом наступних 15–20 років, за підрахунками UNESCO, нам потрібно відкривати новий університет розміром з Гарвард кожні 5–7 днів. А на створення таких університетів, як Гарвард, Оксфорд чи Кембридж, пішли сотні років! Але навіть якби нам це вдалося, то американська система вищої освіти надзвичайно дорога та забирає багато часу. Тому я думаю, що освітня система рівною мірою сама є як проблемою, так і вирішенням проблеми. Нам потрібно розширити доступ до навчання, але потрібна зовсім інша модель, щоб досягти максимальних результатів.

Коли мова заходить про якість освіти, більшість думає про бали, які навчальний заклад набирає у тесті PISA, чи рейтинг вишів, чи скільки статей написано або патентів зареєстровано в інституті.  Але я думаю, що все це має дуже мало спільного з якістю освіти. Тому коли я говорю про якість освіти, я маю на увазі зовсім іншу парадигму, яка має багато вимірів.

Перша проблема – ми й досі використовуємо освітню систему ХІ століття, яка виникла в Болонському університеті, що був першим європейським університетом сучасного типу. Ми досі збираємо студентів в одному місці, щоб вони слухали лекції. Ця система була створена за 300–400 років до того, як винайшли друкарську машинку. До газет, телевізора чи інтернету та інших засобів доступу до інформації. І ми ще досі використовуємо цю систему.

Багато досліджень доводять, що це найменш ефективна система з-поміж усіх. Довгострокове запам’ятовування від прослуховування лекцій становить 5%. Якщо ми читаємо книгу – до 10%, якщо обговорюємо матеріал з іншими – до 25%, якщо задіяні в проекті – до 50%, але найбільше – коли навчаємо інших.  Тому сучасна система більше розрахована на викладачів, а не на учнів. Нам потрібно перейти від пасивного споживання інформації до активного навчання. Це не нова ідея, але її час настав.

Один мій знайомий вчений, що досліджував Україну, після повернення розказав, що у вас дуже велике перевантаження лекціями, бо викладачі отримують зарплату за кількість годин викладання.

Друга проблема полягає у тому, чому саме навчають у школах. Сам я родом із Напи (Каліфорнія) і 18 років тому місцева влада захотіла покращити бізнес-клімат у місті. Вони зібрали 20 ІТ-компаній і провели серію фокус-груп, аби зрозуміти, що можна змінити на краще. Найцікавішим відкриттям стало те, що ми навчаємо учнів 12 років у школі працювати самостійно та конкурувати з іншими учнями, але коли вони приходять на роботу, вони майже ніколи не працюють ізольовано, і найпотрібніша їм навичка – це вміння працювати та навчатися у команді. І американська освітня система з тріском провалюється в наданні потрібної підготовки. Освіта сприймається більше як передача теоретичних знань, замість розвитку фактичних навичок, що необхідні для застосування цих знань: навички з вирішення проблем, менеджменту, спілкування з клієнтами, міжособистісні, аналітичні, соціальні навички. 

До того ж, за словами HRа компанії Google, коли вони беруть людей на роботу, то їхні оцінки у виші не мають жодного передбачуваного значення щодо прийому на роботу чи подальшого кар’єрного зростання, бо оцінки жодним чином не відображають справжніх здібностей цієї людини.

Тому в Напі створили нову програму для старших класів: учні працюють у групах з чотирьох осіб і навчають один одного. А вчителі не читають лекцій, а фасилітують процес і спонукають учнів проектувати знання на своє життя. Це перехід від пасивного конкуруючого індивідуального методу навчання до активного колаборативного та інтерактивного. І результати настільки приголомшливі, що вже 62 школи перейняли щось на кшталт цієї системи.

Зараз у нас є технології, які дозволяють нам узяти найкращих експертів світу в кожній галузі, записати відеолекції, потім перекласти їх всіма мовами світу і надати студентам у зручній для них формі. А за університетами можна залишити завдання стимулювати мислення, вчитися застосовувати отримані знання та спілкуватися з іншими людьми. 

Зараз університети переймаються питанням, де взяти більше студентів – бо бебі-бум на Заході скінчився, або як вибити більше фінансування з уряду. Але все це неправильні питання.

Третю проблему я вбачаю у фрагментації освіти. Ви не можете бути геологом без базових знань у фізиці та хімії. Але ви, на жаль, можете бути фінансовим аналітиком чи нейропсихологом без знать у суміжних сферах. Зараз економісти більше схожі на вузькопрофільних технічних спеціалістів. Але немає такого поняття, як ізольована економіка.

Коли ви вивчаєте людське тіло, то вам розказують про органи дихання, травлення, серцево-судинну, нервову систему, кістки і т. д. Але коли перед вами справжнє тіло, то ці системи не існують окремо. Це інтегрований організм, в якому все поєднано. З економікою те ж саме. Економіка не існує без політики, законів, культури та психології людей, довкілля. Останні 200 років економісти не дуже переймалися впливом на екологію. І це проблема нашої освіти та способу мислення – ми розчленовуємо реальність на дрібні частини.

Я не кажу, що в нас є лише купа проблем – у нас є безліч можливостей зробити щось інакше.