mind
Кандидатська з економіки. Відповіді Юлії Тимошенко: державні фінанси, ринки та макроекономіка. ч. 1

Кандидатська з економіки. Відповіді Юлії Тимошенко: державні фінанси, ринки та макроекономіка. ч. 1

Відповіді Юлії Тимошенко на анкету Mind за блоками «Політика управління державними фінансами», «Держрегулювання та податкова політика», «Банківське регулювання», «Ринки капіталу» та «Міжнародна економічна політика»

Кандидатська з економіки. Відповіді Юлії Тимошенко: державні фінанси, ринки та макроекономіка. ч. 1
Фото: УНІАН

У рамках спеціального проекту «Кандидатська з економіки» Mind починає публікувати відповіді кандидатів на анкету Mind. Наступним етапом стане редакційна рецензія на відповіді. Також ми запрошуємо економістів та експертів до аналізу відповідей кандидатів. 

Нагадаємо, що за тих кандидатів, що не надішлють свою відповіді, редакція підшукає їхню позицію щодо озвучених проблем серед публічних висловлювань та дій політика у минулому.

Після публікації анкети ми отримували зауваження щодо того, що перелік питань надто широкий для повноважень президента. Логіка редакції була достатньо простою: кожен з топ-5 кандидатів є лідером партій, що претендують на проходження до Верховної Ради восени, а після того – на посади у Кабінеті міністрів. Тому їхня позиція щодо широкого спектру економічних питань є важливою, адже їхні політичні перспективи не обмежуються лише посадою президента.

У цьому матеріалі ми публікуємо відповіді Юлії Тимошенко на блок питань щодо управління державними фінансами, фінансовими галузями та зовнішньою економічною політикою. 

Блок 1. Політика в управлінні державними фінансами

Про фіскальний відсоток ВВП та рівень податкового навантаження

Зменшення частки держави є актуальним завданням економічної політики, оскільки нинішня частка перерозподілу ВВП через зведений бюджет України є зависокою. За попередніми даними у 2018 році доходи сектору загального управління відносно ВВП становили 40,6% ВВП, у той час як аналогічний показник у країнах з ринками, що формуються, і середнім рівнем доходів – 27%, а у країнах з низькими доходами – 15,1%.

Навіть у розвинутих країнах світу рівень доходів держави (36,3% ВВП) був меншим, ніж в Україні, хоча відповідно до закону Вагнера саме розвинуті країни надають перевагу спрямуванню значної частки генерованих економікою доходів на колективні блага і послуги, які фінансуються з бюджету і державних страхових фондів. Надмірна концентрація ресурсів у державному секторі економіки пригнічує розвиток приватної ініціативи і знижує динамізм економічного розвитку, а також призводить до консервації неефективності і залежності людей від сваволі чиновників.

На наш погляд, держава має прагнути до зниження частки доходів сектору загального державного управління у ВВП до рівня близько 30%, що дозволить радикально знизити податкове навантаження на населення та бізнес і надати поштовх для розвитку економіки. Компенсаторами таких змін на стороні видаткової частини бюджету має стати зменшення непродуктивних видатків держави, серед яких – державних субсидій традиційним секторам економіки, видатків на державне управління, усунення корупції у процесі державних закупівель, зокрема корупція при реалізації оборонного державного замовлення.

Про управління державним боргом

Обсяг державного боргу України є дуже високим, згідно з офіційними даними станом на кінець 2018 року він досяг величини 2 168,6 млрд. грн або 78,32 млрд. дол. США. Відносно ВВП обсяг державного і гарантованого боргу зараз становить 61,4%, а відносно доходів державного бюджету – 233,7%. За результатами емпіричного дослідження ОЕСР граничний рівень державного боргу для країн з ринками, що формуються, складає 30-50 % ВВП. Тобто в Україні фактичний обсяг державного і гарантованого боргу відносно ВВП перевищує економічно безпечний рівень, щонайменше, на 11,4 п. п. ВВП.

У площині фіскальної політики гіпотетично нетто-погашення державного боргу могло б здійснюватися на рахунок профіциту бюджету (перевищення доходів бюджету над його видатками). Але така політика мала б своїм наслідком зменшення сукупного попиту і перешкоджала б виходу національної економіки на траєкторію стійкого зростання. Ми виступаємо за утримання помірного бюджетного дефіциту та недопущення нарощування державного боргу за позабюджетними каналами. При дотриманні таких умов і суттєвому підвищенні темпів економічного зростання в Україні відносний рівень боргового навантаження поступово знижуватиметься.

Залучення нових позик має здійснюватися як до загального фонду бюджету з метою фінансування його дефіциту та погашення основної суми державного боргу, так і до спеціального фонду бюджету з метою реалізації вкрай важливих інвестиційних проектів. Основними джерелами державних запозичень у найближчі роки залишатимуться позики на внутрішньому фінансовому ринку, кошти міжнародних фінансових організацій, запозичення на міжнародному ринку капіталів.

Але ми маємо намір припинити злочинну практику залучення державних позик за аномально високими ставками (до 20,5% річних за ОВДП і до 9,75% за ОЗДП у доларах США), які спустошують бюджет країни. Держава як надійний позичальник може залучати кошти на внутрішньому ринку за відсотковою ставкою на рівні темпів інфляції «плюс» 1-2 річних, а на зовнішньому ринку – за помірними ринковими ставками при усуненні корупційних чинників і диверсифікації валюти запозичень (у даний час позики у доларах США є достатньо дорогими для всіх позичальників).

Питання примусової реструктуризації державного боргу України поки що не стоїть на порядку денному. У 2019 році з урахуванням кон'юнктури зовнішнього і внутрішнього ринку капіталів і тієї підтримки, яка надається Україні міжнародними організаціями, наша держава спроможна виконати поточні боргові зобов'язання.
Перспективним варіантом реструктуризації деяких складових державного боргу могли б бути боргові свопи (за аналогом операції 2017 року). Така реструктуризація може реалізуватися виключно на добровільних засадах серед кредиторів із застосуванням ринкових відсоткових ставок. В цілому питання проведення будь-якої реструктуризації боргу потребує фахових консультацій, ретельного опрацювання і зважування всіх потенційно позитивних і негативних наслідків.

Про місцеві бюджети та подальшу децентралізацію

Основними принципами побудови взаємовідносин між державним і місцевим бюджетами мають стати принципи субсидіарності, економії від масштабу, справедливого розподілу ресурсів між територіальними громадами, принцип ефективності використання бюджетних коштів, бюджетної автономності, прозорості інформації про бюджети всіх рівнів.

Розпочата у 2014 році децентралізація повинна бути наповнена реальним змістом і підкріплена реальними ресурсами для того, аби вона дійсно стала рушієм соціально-економічного розвитку громад.  Для цього необхідне:

  1. Закріплення у законодавчих і нормативних актах чіткого розподілу державних та самоврядних повноважень з відповідним розподілом ресурсів; по відношенню до кожної публічної функції необхідно визначити рівень влади та уповноважений орган, які нестимуть відповідальність за встановлення стандартів надання публічних послуг, організацію надання послуг та їх фінансування.

    Законодавчо необхідно також прописати повноваження, які відходять до органів управління ОТГ, а які залишаються за райрадою та райдержадміністрацією.
  2. Збільшення власних фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування (ОМС) та приведення їх у відповідність до вартості нових видаткових повноважень. Схема розподілу загально-державних податків і зборів між рівнями бюджетів повинна бути затверджена на постійній основі, а податок на доходи фізичних осіб доцільно повністю закріпити за місцевими і регіональними бюджетами.

    Для визначеного переліку податків місцеві ради повинні отримати право встановлення розмірів ставок у певних межах і визначення податкових баз.
  3. Затвердження Кабінетом Міністрів України стандартів і нормативів надання публічних послуг для делегованих державою ОМС повноважень. У сферах освіти, охорони здоров’я та соціального захисту слід забезпечити поступовий перехід від утримання мережі бюджетних установ до закупівлі публічних послуг із наданням ОМС доволі широких повноважень щодо управління об'єктами комунальної власності та визначення способів надання публічних послуг.
  4. Сприяння державою створенню інституційно та фінансово спроможних ОТГ шляхом їх добровільного об’єднання, надання державної підтримки цьому процесу, планування бюджету Державного фонду регіонального розвитку на рівні, не менше 1% доходів загального фонду бюджету.

    Варто також подбати про запровадження дієвих програм підвищення кваліфікації службовців місцевого самоврядування (включаючи ОТГ) та надання їм необхідної консультативної і методичної допомоги.

Право розміщувати вільні кошти місцевих бюджетів на банківських депозитах є одним із прав місцевого самоврядування. Але тут варто диференціювати випадки нормального процесу акумуляції коштів для проведення великих бюджетних виплат чи впровадження крупних інвестиційних проектів і випадки свідомого утворення бюджетних залишків/ їх тривалого розміщення на банківських депозитах з метою отримання тіньових доходів посадовими особами місцевих органів.

Необхідно чітко відрегулювати даний механізм та ввести кримінальну відповідальність посадових осіб за маніпуляції з коштами платників податків.

Про три пріоритетні напрямки фінансування з держбюджету

Рушієм соціально-економічного розвитку країни, нової якості економічного зростання і підвищення добробуту населення мають стати національна освіта і наука. Сьогодні для урядів багатьох країн світу розвиток конкурентоспроможної економіки, що базується на знаннях, є безумовним пріоритетом економічної політики. Нові знання, наукові розробки та інновації зазвичай генерують мультиплікативні ефекти для всієї економіки та впливають на можливості економічних агентів пропонувати на ринку нові товари і послуги.

В Україні відносний рівень бюджетного фінансування освіти скоротився з 7,3% ВВП у 2013 р. до 5,4% ВВП у 2016 р.; бюджетом 2019 року закладено показник на рівні 5,8% ВВП. Бюджетне фінансування науки в останні роки знаходилося на рівні близько 0,2% ВВП. На мою думку, проведення дієвих реформ у сферах освіти і науки та збільшення обсягів їх фінансового забезпечення мало б стати основним драйвером підвищення продуктивності праці і зростання конкурентоспроможності національної економіки.

Другим пріоритетним напрямом фінансування мають стати державні інфраструктурні проекти. Такі проекти доповнюватимуть і стимулюватимуть інвестиції приватного сектору, виступаючи акселератором економічного зростання в країні. Фактично сумарні капітальні видатки державного і місцевих бюджетів фінансувалися на рівні 1,9% ВВП у 2013 році, 1,3% у 2014 році, 2,4% у 2015, 3,1% у 2016 році, 3,3% у 2017 році та 4,1% ВВП у 2018 році.

В середньому за останні 3 роки відносно ВВП Україна витрачала на бюджетні інвестиції майже вдвічі менше коштів, ніж сусідні східноєвропейські країни – Угорщина, Румунія, Словаччина, Болгарія, ін., та на 20% менше, ніж країни «ядра» ЄС. Активізація і підвищення якості державних інвестицій, а також спрямування коштів у шляхи автосполучення, порти, мости, лінії електропередачі, ін. створюватимуть належні умови для ведення бізнесу, зниження його транзакційних витрат і підвищення продуктивності факторів виробництва.

Ще одним безумовним пріоритетом держави є підвищення обороноздатності держави, забезпечення армії новими видами озброєння і військової техніки, покращення матеріально-технічного забезпечення військових частин. Для ліквідації корупційних схем у цій сфері важливе значення має організація конкурентних закупівель товарів та послуг військового і подвійного призначення із цілеспрямованим розширенням кола постачальників.

Про дефіцит Пенсійного фонду та пенсійну реформу

Ми ініціюватимемо радикальне реформування пенсійної системи України та негайне запровадження накопичувального рівня пенсійного страхування. У даний час солідарна пенсійна система приречена на занепад, виходячи як із суто демографічних та економічних чинників (розподіл постійного населення за віком, динаміка зовнішньої трудової міграції, внутрішньої зайнятості, розміру офіційного ВВП, реальних доходів домогосподарств, ін.), так і суб’єктивно-мотиваційних чинників.

Наразі найманий працівник не відчуває безпосереднього зв’язку розміру пенсії із сплаченими протягом трудового життя внесками до соціальних фондів. Нинішній працівник не володіє інформацією про те, яку трудову пенсію він зможе отримати, оскільки формула її розрахунку часто змінюється на основі політичних рішень – щодо мінімального пенсійного стажу, індивідуальних пенсійних коефіцієнтів або коефіцієнтів страхового стажу, пенсійного віку, розміру мінімальної пенсії тощо.

У результаті зазначених процесів з 2014 р. кількість зареєстрованих платників ЄСВ має низхідний тренд та на 1 січня 2018 р. досягла менше 12 млн. з 16,4 млн. від офіційно працюючих.

Добра половина країн світу взагалі не мають пенсійних систем у їх класичному розумінні. Навіть багатомільярдний комуністичний Китай до 2014 року виплачував пенсії лише 12 мільйонам чоловік: держслужбовцям, військовим та бюджетникам. 

Україна дійсно потребує запровадження обов’язкового пенсійного страхування як з мотивів соціальної моралі, так і з міркувань безпеки, однак пенсійна система повинна включати елемент персональних пенсійних рахунків, кошти яких будуть належати майбутнім пенсіонерам.

Необхідним при цьому є виконання таких вимог:

  1. включення суми всіх пенсійних внесків, сплачених майбутнім чи сьогоднішнім пенсіонером до персоніфікованого пенсійного капіталу, який перебуває в його приватній власності та захищається нормами статті 41 Конституції України; пенсійний капітал складатиметься з суми пенсійного депозиту та капіталізованих процентів;
  2. надання власнику пенсійного депозиту права на вільне розпорядження пенсійними коштами після досягнення ним пенсійного віку, з урахуванням обмежень, які накладаються з метою забезпечення сталості фінансування його майбутнього життя;
  3. переведення зобов’язань з нарахування пенсійного внеску від працедавця на найману особу з одночасним запровадженням комплексу заходів, спрямованих на недопущення скорочення розміру чистої зарплати працівників.

Для інвестування пенсійних накопичень мають існувати спеціальні фінансові інструменти з гарантованими показниками дохідності на рівні інфляція (індекс споживчих цін) +1-2%, а також система захисту накопичень громадян від банкрутства пенсійних фондів.

Якою має бути інфляція

Головним завданням Національного банку України (закріпленим і в Конституції України, і в Законі про НБУ) є забезпечення стабільності національних грошей. Це означає стабільність гривні і у внутрішньому вимірі (цінова стабільність), і у зовнішньому (стабільність валютного курсу), тому що у нашій відкритій, імпортозалежній економіці якорем для стабільності інфляції є курсова стабільність.

Я абсолютна згодна з визначенням цієї місії НБУ, тому що висока інфляція не тільки руйнує добробут громадян, а й спотворює стимули для їх заощаджень у національній валюті, які повинні бути подушкою фінансової безпеки для кожної родини і основним джерелом фінансування розвитку економіки через банківську систему і фондовий ринок.

З іншого боку, нульовий рівень інфляції також є небезпечним, тому що він є, по суті,  пороговим станом перед руйнівним для економіки явищем дефляції (тобто від’ємного рівня інфляції).

Саме дефляція є одним з найбільших ризиків для центральних банків, тому що вона може спровокувати заглиблення економіки у стан рецесії, довгострокової стагнації і навіть депресії. Згадайте, наприклад, про Велику депресію – світову кризу 1929 – 1933 років, яка розгорталась за сценарієм «боргова дефляція – економічна депресія»; або   «втрачені десятиріччя» економіки Японії, коли центральний банк разом з урядом не могли подолати дефляцію. Тому Європейський Центральний Банк цінову стабільність визначає як гармонізований індекс споживчої інфляції (HICP) на рівні 2%, який він зобов’язується підтримувати у середньостроковій перспективі.

Для України я вважаю прийнятним цільовий рівень споживчої інфляції 3 – 5% з його поступовим зменшенням по мірі розвинення інституційної ринкової інфраструктури до 2%, як і у країнах Європейського Союзу. Майже такий інфляційний таргет (5% ± 1 в.п.) на грудень 2019 року і на подальшу перспективу оголосив НБУ.

Тільки, на жаль, своїх оголошених інфляційних таргетів він не досягає  (у грудні 2018 року інфляція сягнула тільки за офіційними даними 9,8%, а таргет був оголошений на рівні 6% ± 2 в.п.), одночасно з цим неправильна монетарна політика суттєво гальмує економічне зростання. ЇЇ критика із детальною  аргументацією у цифрах є в аналітичній частині Нового економічного курсу. Якщо коротко, основні хибні риси монетарної політики, які необхідно змінити, є такими.

Фундаментально неправильний операційний дизайн монетарної політики, який викривлює нормальні ринкові процеси у грошовій сфері і консервує колапс кредитування реального виробництва.

А саме, ключовою ставкою НБУ є процентна ставка за двотижневими депозитними сертифікатами НБУ, через які НБУ абсорбує (тобто забирає) гроші з банківського сектору, а отже і з економіки. В умовах катастрофічної демонетизації економіки (35% ВВП) рівень цієї ставки (18%) є надвисоким для такого типу інструментів.

Тобто НБУ створив  штучний високодохідний безризиковий інструмент легкого заробляння грошей поза реальною економікою, проценти за яким виплачуються за рахунок «друкарського верстата», тобто непродуктивної емісії.

Звісно цей інструмент витіснив кредитування виробництва із зони інтересів банківської системи (crowding out effect), спровокував підвищення вартості державних запозичень і є дуже зручним інструментом для «заробляння легких грошей»  банками, які знаходяться у власності політичних фігур, що чинять безпосередній вплив на НБУ та його політику. Через депозитні сертифікати НБУ за 2014 – 2018 роки пройшло 12,7 трлн. грн (замість того, щоб ці гроші працювали у реальному секторі). За ними сплачено відсотків майже 33 млрд. грн.

Неправильне розуміння і трактування Національним банком природи інфляції, а отже неправильні руйнівні заходи монетарної політики, які виправдовуються інфляційним таргетуванням, проте у дійсності, загострюють інфляційні процеси і одночасно гальмують економічне зростання.

Інфляція в Україні має природу інфляції витрат, а не інфляції попиту. Тому монетарна політика НБУ, яка призвела до  демонетизації економіки, загострює інфляційні процеси через такі канали: 

  • гальмування вітчизняного виробництва та імпортозаміщення через колапс кредитування і загострення недостатньої пропозиції вітчизняних товарів на внутрішньому ринку; стимулювання збільшення частки імпорту у споживчому кошику;
  • зростання витрат виробництва внаслідок високої вартості кредитування, а отже врахування цих витрат при формуванні цін;
  • гальмування зростання високотехнологічного експорту, який за рахунок припливу експортної виручки міг би стати стійкою основою стабільності валютного курсу, а отже цінової стабільності.

Тому нова якість монетарної політики полягає у виправленні цих недоліків, що призведе до гальмування інфляційних процесів і одночасно стимулювання економічного зростання. З міжнародного досвіду, такі механізми застосовуються країнами для подолання стагфляції, яка є поєднанням високої інфляції та стагнації економіки, що наразі характерно для ситуації в Україні.

Про дефіцит зовнішньої торгівлі

Постійні проблеми торговельного балансу в Україні та пов’язані з цим ризики нестабільності валютного курсу обумовлені хибною структурою нашої малої відкритої сировинної економіки. ВВП України 116 млрд. дол. є мізерним (порівняйте з ВВП тільки одного штату Каліфорнія – 2,7 трлн. дол.), чисті  міжнародні валютні резерви є дуже низькими (9,6 млрд. дол. на кінець 2018 року), а постійні проблеми економічної стагнації і дефіциту торговельного балансу нинішня влада намагається покривати борговими коштами, залученими на дуже невигідних умовах за високими процентними ставками.

Україна експортує сировину або товари з низькою доданою вартістю, світові ціни на які є дуже волатильними, а імпортує не стільки нові технології та обладнання, скільки споживчі товари з високою доданою вартістю. Це модель системного заглиблення у так звану «пастку бідності» і перманентні кризи платіжного балансу, валютні, банківські і боргові кризи.

Її треба негайно змінювати на принципово іншу модель – інноваційне високотехнологічне економічне зростання, що ми і запропонували у Новому економічному курсі. Тобто перманентні проблеми платіжного балансу необхідно вирішувати фундаментально. Глибокі, системні і всеохоплюючі заходи для цього і є сутністю Нового економічного курсу.

Якщо коротко, сутність цих заходів полягає у наступному:

  • зміна хибної інституційної структури, а саме кланово-олігархічної системи, яка консервує сировинну корупційну модель, на інклюзивні політичні і економічні інститути, які забезпечать потужне зростання середнього класу, конкурентного середовища, розвиток технологічного підприємництва і хайтек-промисловості;
  • зниження податкового, регуляторного і корупційного тиску на бізнес та забезпечення гарантій прав приватної власності;
  • стимулювання зростання високотехнологічного експорту через сприяння створенню і розвитку Національних інноваційних екосистем, які об’єднують центри дослідження і розробки у сфері високих технологій, ІТ-компанії, компанії промислового хайтеку, сервісні підприємства, освітні і тренінгові центри; сприяння розвитку інфраструктури таких екосистем та залучення людського капіталу, зокрема і іноземних фахівців високого рівня;  
  • запровадження системи заходів фінансового стимулювання високотехнологічного експорту та імпортозаміщення, збільшення частки технологій і обладнання у структурі імпорту, що створить фундаментальну стійку основу для економічного зростання і рівноваги платіжного балансу;
  • збільшення участі України у глобальних ланцюжках доданої вартості (ГЛДВ). Нарощування частки ГЛДВ-продукції створить для України можливості для збільшення експорту.
  • стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу, збільшення кількості нових малих і середніх підприємств, які пропонуватимуть громадянам широкий перелік товарів і послуг за доступними цінами і скорочуватимуть потреби в імпорті;
  • розширення внутрішнього видобутку природного газу і створення повноцінного ринку газу в Україні. У нашої команди є серйозні напрацювання з цієї проблематики.
  • відновлення діяльності торговельних представництв України у країнах –основних партнерах, а також формування ефективної роботи повноцінної мережі інституцій, які надаватимуть українським експортерам широкий набір послуг і засобів підтримки.

Серед таких інституцій провідну роль має відігравати Державна фінансова установа з підтримки експорту – Експортно-кредитне агентство (ЕКА), основними функціями якої мають бути: надання пільгових кредитів експортерам на виконання зовнішньо-економічних договорів, страхування ризиків українських експортерів, страхування прямих інвестицій за кордон для просування товарів українського походження.

Блок 2. Держрегулювання та податкова політика

Про антимонопольне законодавство

Система антимонопольного законодавства і захисту конкуренції сьогодні практично не працює. Ключові високоприбуткові ринки монополізовані структурами, наближеними або безпосередньо пов’язаними із діючою владою. Власне це є змістом існування кланово-олігархічної системи, яка побудована на злитті політичної, державної влади і великого бізнесу.

Ця система за своєю сутністю спрямована на монополізацію доступу до ресурсів всього суспільства і ринків збуту через прийняття лобістських законів та знищення конкуренції. В такій моделі через систему кадрових призначень забезпечується те, що і Антимонопольний комітет, і суди, і багато інших державних структур працюють на бізнес-інтереси невеликої кількості сімей, які знаходяться при владі або тісно пов’язані з нею.

Антимонопольний комітет, маючи колосальні повноваження, часто використовує їх не на користь розвитку конкуренції, а у протилежному напрямку. Тому в нас не тільки окремі потужні підприємства, а й цілі галузі вже належать олігархам. У звітах АМК за 2016 та 2017 р. декларується, що доля зловживань монопольним становищем суттєво зменшилась. Проте у дійсності бізнес і пересічні громадяни мають дедалі більше складних проблем через зловживання монополістів.

При тому, що АМК не може впоратися зі своїми основними функціями, на нього останнім часом покладено нові складні повноваження, що виникли після ухвалення законів «Про публічні закупівлі» та «Про державну допомогу суб’єктам господарювання».

Не отримавши достатнього фінансування, необхідного для виконання цих повноважень, керівництво комітету пішло шляхом скорочення штатних одиниць територіальних відділень АМК, які раніше відігравали серйозну роль у вирішенні питань розвитку бізнесу та захисту конкуренції в регіонах. Більше того, було оголошено про намір взагалі ліквідувати більшість з них.

Цілком можливо, що таке переобтяження комітету не випадкове, а свідоме, щоб відволікти його увагу і ресурси від першочергових проблем монополізації та зробити недієздатним. За таких умов система, яка роками так важко створювалась за допомогою міжнародних фахівців, може просто не витримати перевантаження і буде зруйнована.

Цього не можна допустити, якщо ми хочемо реально захищати конкуренцію по всій території України, а не догоджати монополістам, вплив яких, на жаль, поступово збільшується.

Вирішувати цю фундаментальну проблему потрібно негайно через інституційні реформи, які запропоновані у Новому курсі, принципову зміну системи кадрових призначень та відповідальності АМК за конкретними показниками і у конкретні терміни перед новим урядом і перед суспільством.

Про втручання держави в бізнес

Відповідь на питання щодо співвідношення ролі ринку і держави полягає в тому, що оптимальним вибором для України є соціальна ринкова економіка. Що це означає?

Ця концепція (Social Market Economy (англ.), Sozialen Marktwirtschaft (нім.)) була введена у державотворчий лексикон у 1946 році німецьким науковим діячем і практиком державного управління, професором Альфредом Мюллером Армаком. Він був відповідальним за обґрунтування концепції реформ міністра економіки Людвіга Ерхарда, архітектора «економічного дива» 1948 – 1967 рр. післявоєнної Німеччини, в уряді канцлера Конрада Аденауера.

Основним принципом реформ Л. Ерхарда є те, що  «Ринкова економіка виправдана з економічної та моральної точок зору тільки до тих пір, поки вона повніше та краще, ніж будь-яка інша форма економіки забезпечує оптимальне задоволення потреб всього суспільства, коли вона в максимальній мірі наділяє номінальні доходи громадян реальною купівельною спроможністю».

Основою соціальної ринкової економіки є принципи  німецького лібералізму (ордолібералізму, від ordo (лат.) – порядок), зокрема Фрайбурзької наукової школи, засновниками якої є видатні науковці В. Ойкен, Ф. Бєм, В. Рєпке, О. Рюстов та інші. По суті, німецький лібералізм на чверть сторіччя випередив виникнення подібних ідей наукової школи американського інституціоналізму.

Ідеї німецького лібералізму на відміну від принципів англо-саксонського лібералізму, який вважається класичним і став основою Вашингтонського консенсусу, не є широко висвітленими в літературі і стандартних підручниках, тому необхідним є більш детальне пояснення його основних принципів. Німецький лібералізм став практичною основою успішного реформування післявоєнної Німеччини, побудови соціальної ринкової економіки і німецького «економічного дива» 

Головними принципами побудови соціальної ринкової економіки є такі:

Системна цілеспрямована робота національних державних органів по розбудові інституційного устрою власної країни замість пасивного слідування за течію подій, несистемних дій з кон’юнктурних міркувань  і спонтанного хаотичного реагування на проблеми, що виникають.  

Принцип поєднання свободи і порядку; активна роль держави у вивільненні підприємницької ініціативи і забезпеченні конкурентного середовища. Вирішальним джерелом економічного розвитку є розвиток вільної чесної конкуренції та активної підприємницької ініціативи.

Проте конкуренція не виникає спонтанно і не зберігається сама по собі, – завжди існують небезпечні загрози для чесної конкуренції та вільної підприємницької ініціативи з боку великих бізнес-угрупувань, картельних змов, державних чиновників і олігархічних структур. Тому необхідні активні державні заходи щодо забезпечення належного правового середовища для створення конкурентного середовища та захисту конкурентного порядку.

Засновник німецького лібералізму Вальтер Ойкен ввів концепцію конкурентного порядку, створення і підтримання якого є пріоритетним завданням державних органів: держава створює чіткі та гарантовані умови для вільної чесної конкуренції на ринках, а учасники ринків мають повну свободу в межах чинного законодавства розвивати підприємницькі ініціативи. Саме такий принцип німецького лібералізму забезпечує гармонійне поєднання свободи індивіда та суспільного порядку.

Соціальна ринкова економіка побудована на теорії порядків В. Ойкена (Theorie der Wirtschaftsordnungen – нім.) в якій обґрунтований взаємозв’язок між політичним, правовим, економічним і соціальним порядками, які створюють ефект синергізму, що веде до прискореного економічного зростання, а отже – створення основи для надійного соціального забезпечення.

Головною тезою є те, що економічний порядок («правила гри» в економіці) повинен закріплюватись на рівні політичних рішень у економічній конституції і не може змінюватись під кон’юнктурним впливом особистих або групових бізнес-інтересів.

На відмінність від німецького, англо-саксонський лібералізм (laissez faire) через невизнання активної ролі держави у реформуванні і забезпеченні економічного порядку наражає суспільство на «провали ринку» (market failure): воно здає позиції потужним групам інтересів, які формують умови, вигідні для них, що не відповідають ліберальним цінностям вільного підприємництва і конкурентних ринків.

Як довів В. Ойкен, капіталізм, в якому домінують групи інтересів і монополістичні об’єднання, має мало спільного з ринковою економікою, а навпаки, підриває основи ринку і створює його аномальні деформації: «Сила держави повинна полягати у забезпеченні виконання законів всіма членами суспільства і забезпечення конкурентного середовища. Тільки сильна правова держава може стати гарантом ефективного функціонування ринків. Ринок без вільної чесної конкуренції стає фікцією, простою етикеткою, а держава, що не запобігає виникненню картелів, монопольних угрупувань та олігархічних утворень стає все менше ефективною».

Принцип координації економічної політики та політики у сфері фінансів, монетарного регулювання центрального банку та зовнішньоекономічної діяльності. Він лежить в основі розбудови потужної ринкової економіки, яка створює надійну основу  з одного боку, для зростання економіки, стабільності національної валюти і суттєвого підвищення доходів і якості життя всього суспільства, а отже зменшення потреби у додаткових державних соціальних виплатах;
з іншого боку, для посилення фінансової потужності держави і гарантованого рівня соціального забезпечення населення.

Маючи потужну економіку, стабільну валюту і помірну контрольовану інфляцію, кожна країна може вибудовувати власну ефективну систему соціального забезпечення і гарантій для населення.

Тобто, зміст соціальної ринкової економіки полягає у поєднанні принципів індивідуальної свободи і вільного підприємництва у цивілізованому конкурентному середовищі з принципами сильної правової держави і соціальних гарантій для кожного. Таким чином досягається   гармонійна координація між ринковими механізмами, державним регулюванням, широкими індивідуальними свободами і всіма соціальними групами у суспільстві.

Про держрегулювання цін

Коли ми забезпечимо європейську якість бізнес-клімату, стрімкий розвиток підприємництва, потужний розвиток конкуренції на продовольчих ринках, ринках енергоресурсів, зокрема на ринку газу українського видобування, на основі функціонування ефективної правової держави і жорстких антимонопольних заходів, не буде ніякої необхідності у державному регулюванні цін. За ринковими механізмами ціни на внутрішньому ринку на продовольство, електроенергію і газ будуть знижуватись.

Сьогодні високі тарифи на енергоресурси сформовані штучно внаслідок тотальної монополізації і процвітання корупційних схем, які очолюють найвищі посадовці в державі. Подолання корупції призведе до зниження тарифів і зростання доходів населення.

Про податкову політику

За оцінками Світового Банку та МВФ в Україні від 40% до 60% економіки знаходиться в «тіні». Причиною тому є неправильна система оподаткування та непомірне податкове навантаження на підприємців, яке (разом з корупційною складовою) майже вдвічі вище, ніж в успішних країнах світу. Це потрібно негайно виправити. Але лише зниженням податкових ставок добитися скорочення тіньової сфери неможливо. Ми спростимо  систему оподаткування та вдвічі знизимо сукупне навантаження на бізнес.

Ці проблеми повинні вирішуватись системно у комплексі із заходами, які висвітлені у попередніх відповідях. Основні тези щодо оптимальної податкової системи та заходи щодо їх втілення є наступними.

  • Ми реорганізуємо органи податкової служби та остаточно ліквідуємо податкову поліцію.
  • Ліквідуємо 37 корупціогенних квазі-податків, які дають чиновникам можливість тиснути на бізнес (перелік у тексті Нового економічного курсу). Ці 37 квазі-податків дають бюджету лише 0,5% доходів, але роблять роботу підприємців залежною від чиновників.
  • Запровадимо цифрове урядування, яке кардинально полегшить ведення бізнесу, ліквідує можливості для корупції з боку податкових органів і спростить процедури сплати податків; заборонимо податківцям на законодавчому рівні безпосередньо контактувати з платниками податків.
  • Збережемо систему спрощеного оподаткування.
  • Скасуємо державне мито, податок на спадщину та судовий збір. Доступ громадян до правосуддя та до права власності не може обмежуватись відсутністю у людини необхідної кількості грошей.
  • Замість податку на прибуток буде введений податок на виведений капітал;
  • Буде проведено реформування ПДВ (податку на додану вартість) та радикально покращено його адміністрування для знищення корупції, пов’язаної з цим податком;

Блок 3. Банківське регулювання

Про існуючу політику НБУ

Так звана «очистка банківської системи» є однією з фундаментальних помилок, які привели до структурної деформації всієї економічної моделі та істотно видозмінили наш економічний ландшафт на найближчі 10-15 років. За оцінками НБУ, втрати економіки від процедури «очищення» становили 38% ВВП, а прямі фіскальні – 14% ВВП.

Населення і бізнес втратили у банківській системі понад 480 млрд. грн., а  це неприпустимо з позиції  конституційних прав громадян, та з позиції прав на збереження майна і власності людей. Думаю, що такі колосальні втрати населення і бізнесу, через так зване «очищення» банківської системи, а також недолуга модель «очищення» яку застосував Нацбанк, ввійдуть в історію банківської справи як неприпустимий прецедент.

Світова практика регулювання банківського ринку має чимало прикладів як виводились банки з ринку під час банківських криз і при цьому клієнти банку не втратили жодного долара чи євро. Для цього діють відпрацьовані ефективні механізми злиття банків і інші. Чому НБУ обрав саме такий руйнівний шлях? Очевидно, це питання риторичне. Але, однозначно, за такі дії обов’язково має настати відповідальність керівництва НБУ.

Більшість банків ліквідовано не через «фінансові махінації» чи «схемні операції», а  через порушення (невиконання) нормативних вимог НБУ до формування статутного капіталу.  Але, саме трикратна девальвація гривні у 2015 році, яку допустив НБУ внаслідок своєї невиваженої політики,  стала суттєвим чинником дестабілізації банківських фінансів та проблем із капіталом. 

Трикратна девальвація гривні, відповідальність за яку значною мірою лежить на  НБУ, стала потужним ударом по банківських балансах, який спровокував системну банківську кризу. Лише на початковому етапі кризи (2014 р. – березень 2015 р.) банківська система втратила майже 100 млрд. грн. та 13 млрд. дол. строкових депозитів.

У такій ситуації НБУ повинен був стати антикризовим регулятором, ефективно виконувати функцію кредитору останньої інстанції, не провокувати паніку і забезпечити прозорі процедури банківського регулювання і нагляду.

Окрім цього, Нацбанк в умовах загостреної фінансової кризи, допустив серйозну регулятивну помилку ввівши постановою НБУ №58 від 4.02.2016 р. «Про збільшення капіталу банків України», суттєве підвищення вимог до капіталу і прикриваючись цією «штучною та авантюрною вимогою» зруйнував банківську систему спричинивши великі втрати економіці, бізнесу, домогосподарствам.

Обрання правильної моделі по виходу банківської системи із кризи у 2014-2015 роках призвело б до більш динамічних показників розвитку економіки України в останні роки. Наш реальний сектор та рівень доходів населення міг би вже перевищити параметри 2013-го років як мінімум на 10%.

Крім того, економія фіскальних витрат у обсязі 14% ВВП дозволила б вийти на робочу стадію реалізації пенсійної, медичної реформи із вбудованими елементами індивідуальних накопичувальних систем та страховими механізмами.

Простими словами, необхідно було очищати систему від токсичних активів, а не від банків. Для цього, варто було б застосовувати вже апробовані в інших країнах механізми: «англійська модель», «кіпрська», регулятивні новації згідно базельських стандартів та інструменти очищення фінансових ринків, активовані у ЕС та США.

Серед таких елементів та механізмів варто назвати: залучення венчурних інвестицій на ринок проблемних активів, модель санаційного банку, участь держави у капіталізації приватних банках на умовах кредитування реального сектору економіки, «трикутник» відповідальності для порятунку великих фінансових установ (розподіл фінансової участі між державою, акціонерами та великими клієнтами).

З початку 2014 р. до початку 2019 р. кількість діючих банків скоротилася з 180 до 77, тобто за 5 років було ліквідовано (або змушено до самоліквідації) 103 банківські установи. І це все – банки з українським приватним капіталом (за винятком кількох російських). Банки знищувались вибірково, непрозоро, багатьом не було дано навіть шансу на фінансове оздоровлення, не всі мали доступ до рефінансування тощо.

Для капіталізації державних банків за 2014-2017 рр. було випущено ОВДП на 212,4 млрд. грн., а для фінансування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – на 59,6 млрд. грн. Тобто, внаслідок невиважених дій НБУ (включно з відмовою від відповідальності за валютний курс) на плечі платників податків було покладено додатковий тягар у 272 млрд. грн.

За оцінками самого Національного банку загальні втрати економіки від банківської кризи (включаючи прямі витрати бюджету, а також втрати фізичних осіб і підприємств у ліквідованих банках) сягають 38% ВВП (рішення Ради НБУ від 04.07.2017 р. № 29-рд). Фактично, йдеться про обсяг понад 900 млрд. грн. або 35,5 млрд. дол. (виходячи з ВВП та обмінного курсу 2016 р.).

У згаданому рішенні Ради НБУ дослівно написано: «Очищення» банківської системи відбувалося без оголошення Національним банком чіткої програми реформування банківського сектору, що зумовило значну невизначеність у діяльності банківського і реального секторів та населення.

Недостатньо обґрунтованими були рішення Національного банку стосовно виведення з ринку платоспроможних банків, зокрема спостерігалися ознаки застосування різних підходів під час проведення очищення банківської системи. Не в повній мірі враховані як потреби розвитку економіки, так і характер розвитку банківської системи, а також вплив воєнного конфлікту на економіку».

На сьогодні банківська системи складається переважно із державних та іноземних фінансових установ: у структурі активів 55% припадає на державні банки, 30% – на іноземні і лише 15% – на українські приватні. Концентрація банківських активів та відповідне зниження рівня конкуренції набули загрозливих масштабів: на 20 найбільших банків припадає майже 91% всього банківського сектору. Від відкритої моделі, що перебувала у постійному зв’язку із реальним сектором економіки, банківська система перейшла до закритої, ізольованої від реального сектору моделі, орієнтованої на споживче кредитування домогосподарств і операції з депозитними сертифікатами НБУ та ОВДП.

Вимога щодо необхідності збільшення банками статутного капіталу до 500 млн. грн. (до 2024 р.) є свідченням продовження безнадійно застарілої політики банківського нагляду, яка базувалась на принципі «too big to fail» (надто великий, щоб збанкрутувати). Хоча досвід світової фінансової кризи 2008 р. та останньої банківської кризи в Україні свідчить, що найбільші ризики концентруються саме у сегменті надто великих установ.

Вимоги НБУ до оцінки банками кредитного ризику та формування резервів за активними операціями (постанова Правління НБУ від 30.06.2016 р. № 351) є занадто жорсткими і не враховують українських реалій (у т. ч. наслідків трикратної девальвації гривні). Вони фактично блокують кредитування бізнесу, особливо нових виробництв.

Не слід забувати і про надзвичайно жорстку монетарну політику НБУ. Облікова ставка на рівні 18% (яка відповідає ставці за депозитними сертифікатами) блокує мотивацію банків до кредитування реального сектору і стимулює до вкладення коштів в ОВДП та депозитні сертифікати НБУ, що, серед іншого, тягне за собою багатомільярдні витрати державних коштів (у 2018 р. процентні доходи банків від ОВДП і депозитних сертифікатів сягнули 37 млрд. грн.).

Слід чітко усвідомлювати, що дохідність державних облігацій тісно «прив’язана» до рівня облікової ставки.

Іншим наслідком жорсткої монетарної політики і неадекватних вимог до оцінки кредитного ризику є бурхливий розвиток споживчого кредитування за надвисокими ставками, що неприйнятні для кредитування виробництва: у 2018 р. залишки за споживчими кредитами у гривні зросли на 34% або 32 млрд. грн.

Водночас, гривневі кредити у корпоративний сектор у 2018 р. зросли лише на 2,1% або 9,6 млрд. грн. З прикрістю потрібно визнати, що банківська система перестала виконувати функцію ефективного перерозподілу ресурсів, тобто перетворення заощаджень населення у джерело фінансування розвитку економіки.

Таким чином, відсутність кредитування виробництва є прямим наслідком неадекватної політики НБУ.

Новий економічний курс передбачає низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації. Перелічимо лише найголовніші.

  1. Формування оптимального монетарного режиму, оскільки та спрощена версія режиму інфляційного таргетування, яку застосовує НБУ, як свідчить досвід останніх років, вбиває українську економіку.
  2. Реформування операційної системи монетарної політики, зміна сутності ключової процентної ставки і зниження ставки за депозитними сертифікатами НБУ, яка сьогодні викривлює нормальні ринкові механізми на грошовому ринку (детальніше див. відповідь до Блоку 1 щодо інфляційних процесів).
  3. Розробка і реалізація Стратегії розвитку малих і середніх банків як фінансових драйверів інтенсивного розвитку малого і середнього бізнесу.
  4. Перегляд вимог до мінімального розміру статутного капіталу банку. Необхідно внести зміни до Закону України “Про банки і банківську діяльність”, визначивши згідно з європейськими директивами мінімальний розмір статутного капіталу універсального банку на рівні 150 млн. грн. (еквівалент ~ 5 млн. євро). Підвищені вимоги (500 млн. грн.) мають застосовуватись лише до спеціалізованих банків, які планують здійснювати іпотечне кредитування.
  5. Внесення коректив до методики визначення банками розміру кредитного ризику з відповідним послабленням вимог до формування банками резервів за кредитними операціями. Для кредитів під інвестиційні та інноваційні проекти доцільно передбачити преференції у вигляді пом’якшення вимог до застави, перегляду значень імовірності дефолту позичальника тощо.

Про валютний ринок та курс гривні

Перш за все, слід нагадати, що жорстка валютна криза 2014-2015 років (трикратна девальвація гривні) у значній мірі стала наслідком помилкової монетарної і валютної політики НБУ (див. детальний обґрунтований  аналіз цього у розд. 7 Нового економічного курсу).

Політика комунікацій НБУ взагалі була потужним чинником розгортання кризи. Чого варті лише публічні заяви В. Гонтаревої про те, що Нацбанк не відповідає за валютний курс (у грудні 2014 р., коли річний рівень девальвації сягав 100%, а на Сході велися активні бойові дії). Це знищило залишки довіри до професійності НБУ, а отже і до гривні. І вже у лютому 2015 р. люди скуповували не лише долари, а й продукти харчування. 

Якщо говорити про 2016-2018 рр., то і тут дії НБУ не були ефективними. На початку 2016 р. гривня девальвувала на 17% трохи більше ніж за місяць. У 2017 р. діапазон коливань від найнижчого до найвищого значень обмінного курсу становив 10%, у 2018 р. – 11%, проте жодного коридору НБУ не встановлював.

Значні сезонні коливання обмінного курсу впродовж року створюють можливості для арбітражу та стимулюють девальваційні очікування, проте НБУ не вважав за потрібне згладжувати ці коливання.

Міжбанківський валютний ринок має невеликі розміри: у 2018 р. середньоденні обсяги продажу валюти становили близько 260 млн. дол. (як мінімум, удвічі менше докризового рівня). Така невелика глибина валютного ринку дає можливість НБУ, за бажання, ефективно впливати на курсову динаміку, проте цього не відбувається.

Зворотнім боком такої ситуації є те, що значний вплив на обмінний курс мають регулярні платежі бізнесу до бюджету, відшкодування ПДВ, погашення ОВДП, виведення нерезидентами дивідендів тощо.

Окреме місце належить припливу короткострокового спекулятивного капіталу для вкладення в ОВДП, дохідність яких, через жорстку монетарну політику НБУ, є однією з найвищих (якщо не найвищою) у світі.

Завдяки впливу цього фактору відбувалося зміцнення гривні у І кварталі 2018 р., те саме повторюється і на початку 2019 р. НБУ не вбачає у цьому нічого поганого. Проте зовсім скоро можемо отримати протилежну ситуацію, подібну до тієї, яка мала місце у серпні 2018 р., коли НБУ змушений був продати з резервів за місяць $634 млн. (майже стільки було продано у лютому 2015 р. у період найбільш стрімкої девальвації в історії гривні).

Зважаючи на усе це, навряд чи можна підтримати підхід НБУ до регулювання валютного ринку.

Валютно-курсова політика НБУ повинна бути орієнтованою на сприяння повноцінному функціонуванню валютного ринку та  забезпечення стабільної динаміки обмінного курсу. Тоді як напрямок цієї динаміки залежить від стану платіжного балансу.

Проблема полягає в тому, що зважаючи на сировинний характер нашої економіки, на сьогодні стан платіжного балансу (зокрема поточного рахунку) значною мірою визначає цінова кон’юнктура світових сировинних ринків. (див. детальну відповідь у Блоці 1 на питання щодо дефіциту торговельного балансу).

Вирішення цієї проблеми фактично є одним з основних завдань нашого Нового економічного курсу. Перехід від сировинної до інноваційної моделі економіки дозволить істотно зменшити залежність від зовнішніх обставин. Поліпшення бізнес-клімату (для залучення інвестицій у виробництво, а не спекулятивного капіталу), стимулювання експорту з високою доданою вартістю, сприяння імпортозаміщенню – все це дозволить врівноважити платіжний баланс і забезпечити валютну стабільність.

Про «спліт» (злиття регуляторів банківського та страхового ринків)

Не викликає жодного сумніву необхідність проведення реформ у сфері державного регулювання та нагляду за фінансовим сектором для сприяння його розвитку та стабільності.

Проте у законопроекті №2413а «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо консолідації функцій із  державного регулювання ринків фінансових послуг» йдеться не про злиття, а фактичну ліквідацію Нацкомфінпослуг з передачею її повноважень до НБУ та Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Інституційну пам’ять може бути втрачено.

Національному банку доцільно було б сконцентруватися на виконанні своєї основної функції – забезпечення стабільності гривні, виконання якої він за останні п’ять років абсолютно провалив. З таким рівнем непрофесійності, непрозорості і залежності від політичних фігур і корупції, НБУ не може претендувати на розширення периметру регулювання. Це становить загрозу для майбутнього розвитку фінансового ринку, який і сьогодні в Україні знаходиться в анемічному стані.

Висновок Головного юридичного управління ВРУ до законопроекту №2413а (у редакції до другого читання) налічує 9 сторінок обґрунтованих і професійних зауважень, включно з невідповідністю багатьох його положень Конституції України.

Зокрема, законопроект виводить державне регулювання ринків фінансових послуг з-під правового регулювання кількома законами, замінюючи їх нормативно-правовими актами НБУ, які не підлягають узгодженню ні з Державною регуляторною службою, ні з Мінюстом. Крім того, запропонований підхід не передбачає розмежування регуляторної та наглядової функцій.

Слід нагадати, що вказаний законопроект був написаний у 2015 р., під час гарячої фази кризи. Відповідно, він передбачав найпростіші (проте не найкращі) заходи щодо втримання ситуації у фінансовому секторів під контролем. З того часу ситуація істотно змінилася, а тому до реформування системи регулювання і нагляду у фінансовому секторі слід поставитися розважливіше.

Варто було б повернутися (із залученням широкого кола зацікавлених сторін та експертів) до визначення оптимальної для України моделі державного регулювання фінансового ринку.

У багатьох країнах мегарегулятор створювався окремо від центрального банку, тобто було розмежовано функції регулювання фінансового ринку та монетарного регулювання. За наявною інформацією, жодна з країн G20 (крім Росії) не делегувала центральному банку таких додаткових функцій.

Один з варіантів регулювання – модель «twin peaks», за якої центральний банк провадить пруденційний нагляд, а інший орган регламентує ринкові практики і поведінку учасників ринку. У деяких країнах залишаються секторальні моделі регулювання і нагляду та моделі гібридного нагляду. Лише кілька країн застосовують модель мегарегулятора на базі центрального банку. Тобто, варіантів багато, важливо обрати той, який буде оптимальним для нас.

Прикро, що ухвалення такого невдалого та руйнівного для України законопроекту стало одним зі «структурних маяків» нової програми з МВФ.

Про непрацюючі кредити та «погані» активи

На початок 2019 р. обсяг непрацюючих кредитів (nonperforming loans – NPL) становив 630,8 млрд. грн. або 52,85% від загальної кількості кредитів.

Левова частка припадає на державні банки – 437,1 млрд. грн. або майже 70% від загальної кількості NPL, тоді як у кредитах самих держбанків частка NPL становить 67,92% (у т. ч. у ПриватБанку – 83,35%).
В іноземних банків частка NPL становить 38,50%, у приватних українських – 23,01% (!).

Тож проблема непрацюючих кредитів – це, перш за все, проблема державних банків, а отже держави.

На початку 2019 р. оприлюднено Рекомендації (принципи) щодо роботи банків державного сектору із непрацюючими кредитами, розроблені Радою з фінансової стабільності, а до кінця червня 2019 р. НБУ (за підтримки працівників Світового банку) повинен розробити положення щодо роботи з NPL. Будемо сподіватися, що лобіювання законопроекту про «спліт» не завадить йому якісно виконати взяті на себе зобов’язання і розробити дієвий інструмент для вирішення проблеми.

У Новому економічному курсі запропоновано низку конкретних кроків для вирішення питання проблемних кредитів. Пропонується, зокрема, забезпечити ефективне функціонування інституту «Єдиного державного реєстру крупних позичальників», а також провести класифікацію кредитів за змістом. Проблеми з валютними кредитами для фізичних осіб потребують одного підходу, а кредити юридичних осіб, які знаходяться у стані банкрутства або у стані ліквідації – іншого.

У балансі НБУ склався значний пул застав за кредитами рефінансування збанкрутілим банкам, що потребують спеціального підходу. Схема НБУ (заставоутримувач) – ФГВФО – ліквідатор – позичальник, на практиці створює умови, коли кожен крок щодо реалізації заставного майна несе в собі ризики виникнення карних справ не на реальних бенефіціарів отримання вигоди, а проти виконавців, що реально бажають повернути кошти державі.

Про стимулювання економіки за рахунок рефінансування НБУ

За умови застосування дієвих антикорупційних запобіжників та інструментів контролю такі заходи цілком можливі, навіть, бажані.

Новий економічний курс передбачає розроблення спеціальних механізмів рефінансування прозорих і стійких банків для збільшення їхніх портфелів кредитів підприємствам реального сектору, зокрема високотехнологічним, а також малому і середньому бізнесу (досвід Банку Англії – операції FLS, Funding for Lending Scheme). Головним принципом такого рефінансування має бути залежність його розмірів і процентної ставки від обсягу та якості банківського портфеля кредитів для підприємств реального сектору.

Блок 4. Ринки капіталу

Про фондовий ринок

Держава має обов’язково направити всі свої зусилля на розвиток повноцінного фондового ринку в Україні. Це важливим елементом соціально орієнтованої європейської країни з ринковою економікою.

Враховуючи структуру фінансового, промислового і сільськогосподарського комплексу України, яка включає понад 383 крупних підприємств, більше 14900 середніх підприємств та понад 80 банків дуже важливо мати ефективний фондовий ринок з функціонуванням як державних і корпоративних боргових інструментів, так і акціонерного капіталу, що надавали б стимул для ефективного розвитку великого, середнього і малого бізнесу, а населенню надавали б можливість примножити власні заощадження.

Про проблему інсайдерської інформації

Проблема захисту інсайдерської інформації є важливою для реально функціонуючого фондового ринку і активного конкурентного корпоративного середовища, але українські реалії такі, що монополізований олігархічний корпоративний сектор консервує всі процеси пов’язані з траснпарентністю і прозорістю на фондовому ринку України, а також з правовідносинами власності на активи.

Тому, в першу чергу, необхідно запустити процес демонополізації ринків в Україні та процес деолігархізації: низька результативність роботи Антимонопольного комітету в Україні не сприяє розвитку конкуренції і є одним із чинників високого рівня монополізації економіки, поширення закритості бізнес-структур, неефективності й корупції. Тому доцільним виглядає впровадження Антимонопольним комітетом і Фондом Державного майна України нових стандартів щодо профільної спеціалізації і вертикальної інтеграції вітчизняних крупних підприємств; відділення банківської, фінансової і страхової діяльності від інших видів економічної діяльності.

Відповідальна державна політика має бути спрямована на активізацію розвитку малих і середніх підприємств, посилення конкуренції між крупними бізнес-структурами, зменшення вхідних бар’єрів для входу на ринки, підвищення ступеню прозорості діяльності корпоративних структур – з часом це вплине на активізацію і розвиток вітчизняного фондового ринку.

Також впровадження справжніх європейських стандартів (а не їх імітація, як із Законом України (1983-VIII) про «squeeze-out», який по факту допоміг українським олігархам повністю монополізувати корпоративний сектор України, знищивши міноритарних акціонерів, як клас) забезпечить захист власників бізнесу, міноритарних акціонерів, в цілому суспільство, у тому числі – в частині інсайдерської інформації.

Про залучення населення до фондового ринку

Фондовий ринок може розвиватись тільки в умовах, коли на ньому представлені різнобічні інструменти (акції, облігації, деривативи) та залучені широкі верстви населення, як напряму, так і опосередковано через мережу інституціональних інвесторів (компанії з управління активами, інвестиційні фонди, пенсійні фонди, страхові фонди тощо).

Не тільки країни Західної Європи мають такі ринки, але вже й країни Східної Європи, Країни Балтії та інші мають розвинені фондові ринки, тому і Україні необхідно долучатись до цих світових процесів.

Найбільш оптимальним методом, на наш погляд, є:

  1. Корпоратизація державних підприємств з обов’язковими вимогами до котирування на фондовому ринку Україні з мінімальним 10% пакетом акцій серед міноритаріїв, а також з наявністю ефективних наглядових рад і системно-прозорим моніторингом їх діяльності.
  2. Реформа Антимонопольного комітету України, переорієнтація і сприяння вертикальній інтеграції корпоративного сектору України, впровадження обов’язкових вимог щодо котирування великих вітчизняних підприємств на фондовій біржі з мінімальним пакетом акцій на рівні 10%.
  3. Впровадження заборони для професійних учасників фінансово-банківської і страхової сфери, бути бенефіціарами, співвласниками й зацікавленими особами в інших секторах економіки.
  4. Призупинення домінування офшорного механізму приховування реальних обсягів виручки і механізму «накидування» штучних боргів на крупних підприємствах для мінімізації оподаткування і протидії можливому рейдерству в обмін на зростання вартості активів в рази і забезпечення правового захисту власності на рівні країн ЄС.
  5. Впровадження довгострокової відповідальної фінансово-економічної політики, що буде скоординована з НБУ і Міністерством фінансів України, яка не допустить безконтрольної девальвації та знищення вартості активів на фондовій біржі, а сприятиме нагромадженню вітчизняного капіталу.
  6. Введення особистої відповідальності керівників компаній за збиткову (безприбуткову) діяльність і регулярну прозору звітність перед акціонерами.
  7. Виплата міноритарним акціонерам належної їм частки прибутку (при голосуванні ними за це рішення на загальних зборах акціонерів) в умовах, навіть, коли мажоритарний акціонер голосує проти.
  8. Відміна існуючої процедури «squeeze-out» /Закон України від 23.03.2017 (1983-VIII).
  9. Впровадження податку на виведений капітал замість податку на прибуток.

Як залучити кошти на фондовий ринок

Провідними підходами щодо залучення коштів на вітчизняний фондовий ринок є:

  • забезпечення верховенство права у сфері обігу цінних паперів України, особливо що стосується прав міноритарних акціонерів;
  • створення єдиного центрального депозитарію та центру ліквідності й торгівлі цінними паперами;
  • зниження /відсутність/ оподаткування на фінансових ринках України, що пов’язане з фінансовими інструментами і їх обігом;
  • забезпечення вільного доступу іноземного капіталу до вітчизняного фондового ринку, до зручного і швидкого обміну валют й активів, до безпечності володіння активами і коштами в Україні;
  • знищення фіктивних цінних паперів, що обертаються на фондовому ринку України;
  • впровадження дієвого інституту маркет-мейкерів, що сприяли б забезпеченню ліквідності вітчизняного фондового ринку тощо.

Блок 11. Міжнародна економічна політика

Про угоду про асоціацію з ЄС

Реалізація Угоди про асоціацію йде задовільними темпами. Кабінет Міністрів України доповідає, що серед завдань плану заходів Угоди про асоціацію з ЄС, передбачених на 2018 рік, фактично було виконано лише 52% з них. З найменшою результативністю йде виконання зобов’язань у таких сферах як освіта, навчання та молодь (13%), транспорт, транспортна інфраструктура, поштові та кур’єрські послуги (15%), державні закупівлі (16% виконаних завдань із плану на 2018 рік).

В той же час помітного прогресу було досягнуто в сферах розвитку підприємництва (89%), сільського господарства (86%), зменшення технічних бар’єрів у торгівлі (70%). За 2018 рік обсяги товарного експорту України до ЄС становили 20,15 млрд дол. США або 42% загального товарного експорту України. При цьому зростання вартісних обсягів експорту до ЄС порівняно з попереднім роком становило 15%.

Щодо змісту самої угоди, то нас непокоїть те, що задекларовані принципи вільної торгівлі не набули всеосяжного характеру, а суттєві обмеження на імпорт з України були збережені Європейським Союзом у чутливих для нього сферах, які могли б зазнати найбільшого конкурентного тиску з боку українських виробників. Так, встановлені ЄС квоти на імпорт з України яловичини складають близько 3% від обсягів внутрішнього виробництва, свинини – 5%, м'яса птиці – 3%, меду – 8%, пшениці – 4%, ячменю – 3%, кукурудзи – 2%, вівсу – 1%.

Обмеження у вигляді тарифних квот на експорт вітчизняної сільськогосподарської продукції негативно впливають на перспективи відновлення національної економіки і розвиток сільського господарства та харчової промисловості України.

Крім того, асиметричний характер поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС в частині торгівлі послугами не дозволяє Україні розраховувати на суттєве збільшення експорту послуг до ЄС: перелік обмежень щодо заснування підприємницької діяльності у сфері послуг і транскордонного надання послуг, які встановлені ЄС відносно українських постачальників, є більш широким і регламентованим, ніж перелік обмежень, встановлених Україною відносно постачальників з ЄС.

Інша фундаментальна проблема пов'язана з тим, що Україна зобов'язалася імплементувати у національне законодавство 80-90% положень спільного законодавства ЄС («acquis»). Але таке законодавство розроблялося, орієнтуючись переважно на потреби розвинутих економік ЄС і було результатом консенсусу різнопланових інтересів країн-членів, їх державних інституцій та бізнес-груп.

За визначенням таке законодавство не має прямого відношення до проблем економічного розвитку та міжнародної інтеграції країн, з ринками, що формуються. Тому до включення переважної більшості положень «acquis» в Угоду про асоціацію між Україною та ЄС варто було провести ретельний аналіз на предмет того, які з даних положень відповідають потребам нашої країни, а також передбачити певну поступовість і послідовність процесу впровадження європейських законодавчих норм.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті