Друге пришестя Forbes в Україну: кому насправді дісталася ліцензія

Наприкінці минулого року, після трирічної перерви, американський Forbes знову продав ліцензію на видання журналу в Україні. Повторний продаж ліцензії теж не обійшовся без скандалу. Коней на переправі поміняли практично в останній момент – замість словацької компанії Barecz & Conrad Media, яка видає Forbes у Австрії, Словаччині, Чехії, Угорщині, право видавати журнал в Україні було віддано в руки Артура Гранца – бізнес-партнера українських мільярдерів Андрія Іванчука та Леоніда Юрушева.

Як повідомила на своїй сторінці у Facebook Катерина Горчинська, яка мала стати головним редактором проєкту, Barecz & Conrad Media більше року вивчали український ринок, зареєстрували компанію в Україні, знайшли ключових співробітників, відкрили банківський рахунок і були за крок від підписання договору про оренду. І раптово ухвалили рішення не заходити на український ринок.

«Випереджаючи питання про те, чому так вийшло, коротка відповідь: їм погрожували», – пише Катерина. Після чого вона зібрала пул інвесторів-міноритаріїв, які пройшли процедуру due diligence у Forbes. І... через півроку їм відмовили на користь ТОВ «Уяви!» зі статутним фондом у 3000 грн, яке було зареєстровано в Києві наприкінці 2019 року. Співзасновниками виступили новий головний редактор видання Володимир Федорин (10% статутного фонду – 300 грн) і Артур Гранц (через компанію Mimier Trade, 90% – 2700 грн).

Швейцарська Mimier Trade SA створена у 2012 році, а її українська «дочка» Mimier Trade Ukraine LLC – у 2014-му. Компанія постачає нафтопродукти, а також соняшникову і соєву олію, що виробляється на потужностях агрохолдингу «Креатив», одним із власників якої був Артур Гранц.

Особливість цього експорту полягає в тому, що, по-перше, олія продається на такі екзотичні для України ринки, як Ліван і Нікарагуа. І, по-друге, поставки здійснюються для компаній сегменту HoReCa (готелі-ресторани-кейтеринг-казино). При виручці за 2018 рік у розмірі $140 млн операційний прибуток компанії склав всього $3,2 млн. Керівники Mimier Trade S.A – містер Клод Тарінас Казеноб і Гордієнко Ярослав Васильович. Згідно зі швейцарськими реєстрами, інших співробітників у компанії немає. Останній – у минулому керівник управління розвитку продажів промислової групи «Креатив», а нині – гендиректор ТОВ «Міміер Трейд Юкрейн».

Угода з купівлі ліцензії Forbes мала викликати безліч запитань, проте українські ЗМІ виявилися напрочуд лояльні до Гранца. Відповідь на питання «Чому Forbes Media віддали журнал у руки нової компанії українського бізнесмена з непублічним минулим, замість того щоб завести в Україну європейський легальний бізнес?» може бути досить банальною – для американців була важливішою позиція головного редактора. І вони поквапилися віддати ліцензію Володимиру Федорину, який керував редакцією Forbes у 2011–2013 роках, замість ретельної перевірки нового інвестора. Хоча декларовані принципи є прямо протилежними: Forbes завжди заявляв, що для нього на першому місці – ім'я і добропорядність видавця й інвестора.

На момент публікації редакція не отримала відповіді від Forbes Media на запит з уточненнями з цього приводу.

Поки «Forbes Україна» готував фічер про перший мільйон свого видавця, Mind озброївся відкритими джерелами і допомогою аналітиків платформи Скажи.юа, щоб розібратися: хто ж такий містер Гранц і навіщо йому видавати Forbes в Україні.

Перший мільйон

«Ми завозили в Білорусію курячі стегенця, поставляли цукор-сирець з Бразилії, імпортували з України соняшникову олію та вершкове масло, цукор... Цукру близько 150 000–200 000 тонн на рік», – розповідав свого часу сам Артур Гранц у одному з інтерв'ю про початок свого шляху до вершин бізнесу.

Зараз будь-який російський, український, білоруський великий бізнесмен, згадуючи «лихі 90-ті», може з легкістю видавати бажане за дійсне – документи 30-річної давності давно зотліли або утилізовані. Тому навряд чи хто-небудь сьогодні зможе перевірити розповідь Гранца про те, як він заробив стартовий капітал.

Чому вірменин з Іваново, що володіє російською мовою, поїхав здобувати освіту в Мінськ, а не в Москву або в рідне місто?

«Якщо ґрунтуватися на фактах і звичаях тих років, відповідей може бути тільки три: погана (іноді кримінальна) історія, що шкодить репутації студента в рідному місті, рідкісна спеціальність або «блат» – тобто гарантована можливість вступу в конкретний виш за рахунок родичів», – повідомив Mind ексспівробітник Державного митного комітету Республіки Білорусь, який проводив власне розслідування цих подій у 2006 році.

Наступне питання: яким чином після закінчення університету наприкінці 1980-х – середині 1990-х не надто багатий студент білоруського вишу без знайомств серед державних чиновників, співробітників спецслужб або міліонерів-«кооператорів», що вже досягли успіху, самостійно розпочав і розкрутив багатомільйонний (у доларах) бізнес з імпорту-експорту продуктів харчування?

Бізнесмену вдалося це зробити в Білорусі, колишній радянській республіці, де КДБ не лише не був реформований, але навіть і назва цієї організації не змінилася.

Далі цукор завантажувався у вагони та їхав до Росії, де, користуючись значною різницею цін на буряковий і тростинний цукор, а також відсутністю митних зборів на продукт, вироблений у Білорусі, продавався, даючи чималий прибуток. І все це відбувалося, очевидно, при лояльному ставленні білоруського КДБ, Управління справами Президента Білорусі, Федеральної митної служби РФ, Федеральної податкової служби.

Втім, є нюанс. Сам Гранц у своїх інтерв'ю говорить: «Ми завозили...». За версією Артура Гранца, він на початку 1990-х торгував рослинною олією, цукром, курячими стегенцями. Причому не сам, а разом з неназваними партнерами.

Гранц і потьомкінські duty free

Одночасно з описаними подіями на кордоні Білорусі та Польщі розцвів бізнес duty free – магазинів безмитної торгівлі. Розвивав цей вид діяльності такий собі Олександр Потьомкін (у минулому – Кутателадзе), бізнесмен, який емігрував у 1983 році в Німеччину, а в 1989-му організував у Радянському Союзі систему безмитної торгівлі та магазин з обслуговування дипломатичного корпусу в Москві.

Саме завдяки Потьомкіну в Білорусь стали постачатися партії контрафактної горілки Absolut і спирту Royal (з Угорщини, Солнцевське ОЗУ), горілок Smirnoff і «Столична» (з Нідерландів та Бельгії, Ізмайлівське ОЗУ), сигарет (з Німеччини, Солнцевське ОЗУ), парфумерії (з Франції, Солнцевське ОЗУ) тощо.

Паралельно зі стокових складів у Гамбурзі розпочалися масштабні поставки побутової техніки для мережевих магазинів. Вони тривали до 1996 року, коли «у зв'язку з шахрайством у відносинах з німецькими партнерами до діяльності Олександра Потьомкіна виявили підвищену цікавість податкові служби ФРН... Дізнавшись про це, Потьомкін 29 квітня 1996 року знявся з обліку в Генконсульстві РФ у Гамбурзі, отримав російський закордонний паспорт і виїхав у Росію».

А в березні 1997 року він був призначений начальником управління по роботі з великими і найбільшими платниками податків Федеральної податкової служби (тоді – Державної податкової служби) РФ. Там протримався лише рік і змушений був звільнитися: «органами ФСБ були отримані відомості про суміщення державної служби з роботою в комерційних фірмах в порушення Указу Президента РФ і про використання службового становища в особистих корисливих цілях начальником управління по роботі з великими і найбільшими платниками податків Державної податкової служби РФ Потьомкіним».

Очевидно, що Олександр Потьомкін після розпаду СРСР аж до кінця 1990-х користувався в Україні (принаймні, на території Закарпатської області) режимом найбільшого сприяння: магазини duty free в пунктах прикордонних переходів, продаж страхових полісів («зелені карти»), транскордонні перевезення, митні склади, оплата митних зборів, платежів тощо.

Чи можливо, щоб такі преференції проходили повз СБУ? У цьому бізнесі опосередковано брав участь син глави СБУ Леоніда Деркача – Андрій Деркач. У 1994–1997 роках він був заступником начальника Контрольної служби президента України, консультантом президента України із зовнішньоекономічних питань. А в 1997–1998 роках – першим помічником прем'єр-міністра України. Андрій Деркач також брав опосередковану участь у роботі компаній Потьомкіна, які володіли магазинами duty free на кордоні України з Угорщиною та Словаччиною.

Про зв'язки же Деркача-старшого із Семеном Могилевичем (Солнцевське ОЗУ) весь світ дізнався з «плівок Мельниченка» на початку «нульових», коли цей бізнес Олександра Потьомкіна вже згорнувся, а партнер Потьомкіна Артур Гранц перебрався до Литви.

У нашому випадку це були, в основному, горілка і побутова техніка. Наприклад, торгова марка «BOLCHOJ» (16-й клас – реклама і публікації, 33-й клас – алкогольна продукція) була зареєстрована в ЄС в 1988 році компанією Danceria (Швейцарія). Горілка розливалася по пляшках у Бельгії на заводі Toorank, а продавалася в магазинах безмитної торгівлі. На етикетці пляшки і упаковці стояв логотип московського Державного Академічного Великого театру (ДАВТ), ціна горілки (6,5 євро) могла вразити уяву будь-якого поціновувача – від шанувальника балету до любителя міцного алкоголю.

Скільки всього пляшок «BOLCHOJ Vodka Большой» продало, наприклад, ТОВ «КАПО Дьюті Фрі» в 1997–2011 роках – невідомо. Проте відомо інше: основним бенефіціаром групи компаній «КАПО» був Олександр Потьомкін, інтереси якого в Литві представляв Артур Гранц. Про це Mind розповів ексспівробітник Державного митного комітету Республіки Білорусь.

Ось що говорить сам Гранц про той період: «У Литві я побудував великий логістичний комплекс, транспортну компанію. Ми працювали з найбільшими компаніями з перевалки вантажів через Литву і робили логістику на Росію з Європи. В основному йшла електроніка, побутова техніка».

У період з 1999 до 2006 року тільки в Білорусі Потьомкін, Гранц та афілійовані з ними «Бела трейдинг дьюті фрі», «Дьюті фрі холдинг», тощо відкрили понад 50 магазинів безмитної торгівлі. У середині «нульових» Гранц додав до традиційного набору товарів білоруських duty free ювелірні вироби і годинники – він став співвласником мережі магазинів Ziko. А до 2006-го Потьомкін і Гранц, крім усього іншого, контролювали в Білорусі мережу продовольчих магазинів, барів і нічний клуб «Матрикс» у Бресті.

Київський десант

2006 року у Потьомкіна з Гранцем почалися проблеми. Як згадує один з журналістів інтернет-порталу «Білоруський партизан», «Потьомкін і Гранц... відчули себе настільки «недоторканними», що зайнялися контрабандою майже відкрито... Гаразд, якби нелегальний алкоголь йшов транзитом на російський ринок – втрати російського бюджету Батьку (Президента Білорусії Олександра Лукашенко) не турбували б ніколи. Але збут контрабандного спиртного безпосередньо в Білорусі? Так це ж прямі втрати бюджету! Крім того, оборот магазинів Потьомкіна і Гранца виріс до непристойної величини – до $80 млн у 2006 році. І це викликало неприховану заздрість у чиновників з Управління справами Президента РБ... Були розслідування і убивча доповідь за його підсумками: «Обсяг нелегальних поставок спиртного на внутрішній ринок з магазинів безмитної торгівлі був близький до обороту офіційно діючих оптових продавців алкоголю».

Про це також активно писала білоруська преса тих часів.

Президент Лукашенко відреагував на доповідь підлеглих, як завжди, різко: «Ці торгові точки через систематичні й масові порушення негативно впливали не тільки на внутрішній ринок товарів, а й на корупцію серед митників, прикордонників, місцевого чиновництва та інших... Практично на базі названих магазинів був організований кримінальний бізнес з реалізації алкогольної продукції на території Білорусі. При цьому в оборудках брали участь посадові особи, які мають доступ у зону пунктів митного оформлення».

У 2006 році економіка України відчувала підйом: країною ходило дуже багато «довгих» і «дешевих» грошей, банки широко роздавали споживчі кредити – і в гривні, і у валюті. Залишалося лише знайти «точку входу» на український ринок і місцевого партнера, що мав виходи на фіскалів і силовиків.

Сам Артур Гранц так описує своє знайомство з українським бізнесменом Леонідом Юрушевим: «До Юрушева я прийшов, бо у мене був великий логістичний досвід у Прибалтиці. Я вважав, що в Україні не вистачало хороших логістичних складів, а у Юрушева була земля в Борисполі. Я запропонував побудувати там великі логістичні комплекси (ТОВ «БФ Термінал» і ТОВ «БФ Логістика»). Ми їх побудували. Планували за рік побудувати в Києві близько 20 гіпермаркетів... Але «потрапили» на кризу і надали площі в оренду торговельним мережам «Сільпо», «Фуршет», Nokian... У принципі, це був хороший проект. Потім я з нього вийшов, а Юрушев викупив мою долю»...

Разом з тим в українських ЗМІ можна знайти дві версії знайомства Гранца і Юрушева. Перша з них коротко і без подробиць розповідає про те, як Леонід Юрушев, що «ховався в 1993–2005 роках від кримінальних «розборок» між донецькими ОЗУ в Австрії», нібито познайомився нібито у Відні з нібито бізнесменом-початківцем Артуром Гранцем... Дійсно, Юрушев виїхав до Австрії після вбивства в кінці 1995 року тодішнього кримінального авторитета Ахатя Брагіна, а почав більш-менш регулярно приїжджати в Київ у 1999 році, коли очолив ревізійну комісію банку «Форум».

Друга – ще більш скупе згадування про те, як Артур Гранц і відомий український політик Андрій Іванчук «познайомилися в Мінську наприкінці 90-х років». Але за яких обставин або за чийого посередництва – невідомо (у всякому разі, ні той, ні інший намагаються про ту давню історію не згадувати). А вже Іванчук, у свою чергу, познайомив Гранца і Юрушева.

«Є інші версії, які пояснюють знайомство Гранца і Юрушева, а також відповідають умові «необхідність і достатність», – розповідає один з екскерівників ГУ БОЗ МВС України у 2005–2010 роках. – По-перше, Юрушев починав свою кар'єру водієм у одного з так званих «цеховиків», а пізніше «кооператорів» з Єнакієвого».

У середині 1990-х, під час війни між донецькими ОЗУ, Юрушева разом з грошима «евакуювали» до Австрії, де він займався «інвестиціями» в різні місцеві компанії і в офшори. «А з урахуванням того, що у донецької «братви» була «частка» в поставках контрабандного спиртного через кордони України зі Словаччиною та Угорщиною, ймовірне знайомство Гранца і Юрушева в Австрії мені не здається неможливим», – додає співрозмовник Mind.

За його версією, бізнесмени познайомилися, працюючи з маловідомим ТОВ «Фірма «Сула» (ЄДР 24931527, оптова торгівля тютюновими виробами, алкоголем і продуктами харчування), директором якої тоді був Петро Андрійович Ющенко, брат майбутнього президента України Віктора Ющенка.

«Починаючи з 2000 року, коли Віктора Ющенка призначили прем'єром, «Сула» стала співзасновником всяких консорціумів, торгових домів і т. д. Для збільшення статутного капіталу були залучені інвестори. Леоніду Юрушеву виділили частку у 24,8%. Через братів Ющенків він лобіював виділення землі під забудову в Києві та околицях. Через ці зв'язки оперативних підходів до Гранца ніхто в роки президентства Віктора Ющенка навіть не шукав», – уточнює джерело Mind. На користь цієї версії говорить те, що абревіатура «БФ»/BF, за словами самого Артура Гранца, розшифровується як Best Friends. В українському перекладі – «Любі друзі».

Duty free «по-українськи»

З початку 1990-х і до 2006–2007 років ринок безмитної торгівлі в Україні контролювали дві групи компаній: «Київріанта» (бенефіціар – ірландська Aer Rianta International, директор – Володимир Іванович Сай, колишній співробітник «Аерофлоту», згодом почесний консул Ірландії в Україні) з філіями в міжнародних аеропортах України; і «Дьюті Фрі Трейдінг» (кінцевий бенефіціар – Артур Гранц) з філіями на більшості пунктів прикордонного переходу на сухопутних і морських кордонах України.

Обидві групи з ще трьома підприємствами, за одним з яких стояв Борис Колесніков, у 2000-му році створили Асоціацію безмитної торгівлі.

У 2003–2004 роках «Аеросвіт» і «Аеросвіт-Термінал» спочатку орендували, а потім викупили дві ділянки землі, 24,96 і 7,34 га, які входили в межі аеропорту. 9 серпня 2010 року Державна виконавча служба на підставі судових рішень, що набули чинності, вилучила з «незаконного» володіння «Аеросвіт-Термінал» ділянки землі площею 27 га.

У свою чергу Гранц і Юрушев планували запропонувати аеропорту «Бориспіль» на умовах оренди з можливим продажем ділянки землі для будівництва терміналу F; отримати через афілійовані компанії підряди на будівництво терміналу F за рахунок фінансування з бюджету Національного агентства з підготовки та проведення Євро-2012; монополізувати безмитну торгівлю в аеропорту «Бориспіль»; після закінчення Євро-2012 викупити/орендувати за низькою ціною термінал F для доставки/прийому/обробки вантажів, зокрема й для магазинів duty free; монополізувати в Україні безмитну торгівлю і постачання товарів з Європи для роздрібних торгових мереж.

Gebr. Heinemann SE&Co – діюча німецька компанія, що належить Гуннару і Клаусу Хейнеманнам. Вона займається логістикою для магазинів Duty Free і має низку власних магазинів у Європі. Клаус Хайнеманн був присутній разом з Гранцем на відкритті магазину в аеропорті «Київ» (Жуляни), а Гранц у своєму інтерв'ю заявляв, що вони з Gebr. Heinemann – партнери.

Зв'язок Gebr. Heinemann і Артура Гранца простежується через кіпрську компанію T.R.P. Travel Retail Partners Limited, яка 14 травня 2020 року одержала від АМКУ дозвіл на концентрацію активів – покупку частини ТОВ «БФ Енд Гх Тревел РІТЕЙЛ Лтд». Наразі зміни в реєстр юридичних осіб не внесено. Одним з директорів T.R.P. Travel Retail Partners Limited значиться така собі Гульнара Бейкишієва (Gulnara Baykishieva). Відповідно до профілю в Linkedin, вона є директором з продажів Gebr. Heinemann в східній Європі й Центральній Азії.

Таким чином, на українському ринку duty free залишилося тільки два гравці, і обидва мають відношення до Артура Гранца.

Паралельно у 2016 році завершилася монополізація ринку безмитної торгівлі в Білорусі. Після кризи 2011 року в РБ Олександр Лукашенко вирішив залучити валюту, повернувши магазини duty free. У січні 2012-го він підписав указ №38, дозволивши відкрити в Національному аеропорту Мінська «будь-яку кількість магазинів».

Свої торгові точки відкрили компанії «Діпмаркет» і «Сомлен» за участю Управління справами президента, «Хелена Валері» і «Бела трейдинг дьюті фрі» Олександра Потьомкіна. Роком пізніше, у 2013-му, Потьомкін і Гранц зареєстрували «Беламаркет Дьюті Фрі», куди як співзасновників запросили Управління справами президента і Gebr. Heinemann SE&Co. А наприкінці 2016 року Гранц разом з Gebr. Heinemann SE&Co викупив мережу з 27 магазинів «Беламаркет Дьюті Фрі» у Потьомкіна.

У Мінську говорили, що дозвіл на цю операцію давав особисто президент Лукашенко за умови, що Гранц спонсоруватиме Національний Олімпійський комітет Білорусі. Так воно і сталося – спонсором НОК стала офшорна BF Capital. На сайті НОК Білорусі досі міститься лого BF Capital. А оскільки президентом Комітету є особисто Олександр Лукашенко, підписання такої угоду без його схвалення не відбулося б.

My duty free holding – обслуговує IT-компанія, що надає ПЗ для магазинів duty free. Безпосередньо з Артуром Гранцем не пов'язана. При цьому директор ТОВ «Майдютіфрі» Олександр Гусаров, розмістивши 12 травня 2020 року своє резюме на одному з сайтів пошуку роботи, стверджує, що він – один із засновників Mydutyfree.

Олександр Потьомкін на старті свого дьютіфрі-бізнесу входив в оточення російського політика Бориса Федорова. На початку 1990-х Федоров був заступником голови Совміну РФ, міністром фінансів. У середині 1990-х створив партію «Вперед, Росія» і перейшов на депутатську роботу. Примітно, що останні 10 років Федоров платив зарплату через фонд UFG, де він є генеральним партнером, нинішньому прем'єру РФ Михайлу Мішустіну.

Наразі всі підприємства, в яких Потьомкін вказувався засновником або учасником, ліквідовані. Наприклад, ТОВ «КАПО Дьюті Фрі» було ліквідовано у 2003 році, а за тією ж адресою було зареєстровано Акціонерне товариство «КАПО Дьюті Фрі», яке сьогодні має шість філій на території РФ.

Син же Потьомкіна Філіпп Олександрович є акціонером з часткою 51% у АТ «ЮГ Дьюті Фрі» (магазини Duty Free в Махачкалі, Дагестан), а також низки організацій, що діють в окупованому Криму:

• «регіональна громадська організація «Федерація змішаного бойового єдиноборства (ММА) Республіки Крим»;
• ТОВ «Крим Груп» (діяльність з видобутку декоративного та будівельного каменю, вапняку, гіпсу, крейди та сланців);
• ТОВ «Анастасія Груп» (видобуток і первинна обробка вапняку і гіпсового каменю).

Надалі фірми Артура Гранца потрапляли в низку скандалів, пов'язаних з переуступкою заставних вимог за кредитами, виведенням активів збанкрутілих і (або) ліквідованих банків «Омега», «Дельта», «РВС». У 2015–2017 роках ЗМІ називали його «смотрящим» від мільярдерів Юрушева і Іванчука, що стоять за партією «Народний фронт».

Саме тому рішення Forbes Media продати права на видання «Forbes Україна» Артуру Гранцу є дивним. Особливо з урахуванням того, що конкурентом бізнесмена був прозорий європейський видавець – словацька Barecz & Conrad Media. Вона видає Forbes у Словаччині, Чехії, Австрії та Угорщині, і питань щодо справжніх цілей розвитку медіабізнесу до видавця на українському ринку було б значно менше.