Захворіло у світі
115,618,088
Померло у світі
2,569,422
Вилікувалось у світі
65,383,259
Захворіло в Україні
1,384,917
Померло в Україні
26,763
Вилікувалось в Україні
1,191,022
Між двох вогнів: як події в Білорусі відображають протистояння Росії та Заходу

Між двох вогнів: як події в Білорусі відображають протистояння Росії та Заходу

Яким чином на них впливають європейські політики й чого чекати далі

Этот материал также доступен на русском
Між двох вогнів: як події в Білорусі відображають протистояння Росії та Заходу
Фото: DR

На початку грудня Єврокомісія схвалила виділення 24 млн євро  Білорусі – в рамках обіцяних раніше 53 млн євро на надання прямої підтримки громадянському суспільству цієї країни. Попри європейську допомогу  актуальним лишається питання щодо подальшого розвитку політичної ситуації, яку можна окреслити як «застрягання» у межах трикутника ЄС – Росія – Білорусь. Отже, знову йдеться про розподіл зон впливу на пострадянському просторі, зокрема з боку ЄС та Росії. Крім того, «білоруський фактор» бентежить і  впливових можновладців у Вашингтоні.  

Як може розгортатися ситуація і які сценарії здатні бути реалізованими, Mind пропонує дізнатись із матеріалу старшого запрошеного наукового співробітника Інституту глобальної політики (Лондон), старшого редактора журналу Global Brief Доктора Захарія Пайкіна (Dr. Zachary Paikin) для Frstrategie.

Переклад підготовлено партнером Mind Бюро перекладів MK: translations

Хоча між Брюсселем і Москвою «звичні відносини» не відновилися відтоді, як  2014 року конфлікт навколо України переріс у війну, деякі припускають, що відносини між ЄС та Росією поступово налагодилися в умовах нової реальності. Хоча ЄС і надалі зберігає свою єдність завдяки санкціям, Брюссель водночас, схоже, застосував більш стриманий підхід до відносин із країнами так званого ближнього зарубіжжя Росії після перемовин щодо Угоди про всебічне та посилене партнерство (CEPA) з Вірменією, яка є сумісною із зобов'язаннями Єревана як члена Євразійського економічного союзу, що підтримується Москвою.

Однак поточна ситуація в Білорусі висвітлила крихкий стан, у якому все ще перебуває європейська система безпеки. При цьому Росія продовжує надавати пріоритет динаміці свого суперництва із Заходом над дійсно колективним підходом до вирішення проблем. Хоча Брюссель і Москва зацікавлені в організованому переході від режиму Олександра Лукашенка, суперечливі бачення регіонального порядку продовжують перешкоджати суттєвому співробітництву ЄС та Росії, спрямованому на підтримку регіональної безпеки та просування інтересів білоруського народу.

Противники режиму Лукашенко та лідери ЄС можуть наполягати на тому, що нинішня криза стосується не геополітики, але важко не зробити висновок, що геополітика залишається центральним і незмінним фактором, що затьмарює відносини між ЄС та Росією у спільному сусідстві. В контексті мінливого глобального порядку це залишає перед членами ЄС – і, зокрема, перед Францією – важкий вибір рішення щодо того, як урівноважити рішучість та компроміс у своїх стосунках із Росією.

Статус великої держави та місце Росії в Європі

Зовнішня політика Росії в останні роки все частіше розглядається через призму проголошеного Москвою «повороту на схід» та її поглиблення стратегічного партнерства з Пекіном. Тим не менш, біконтинентальна географія Росії залишається ключовою для затвердження статусу великої держави. Росія має намір продовжувати відігравати провідну роль у безпеці Європи не лише тому, що саме в цьому полягає захист її населення та основні інтереси, а й тому, що це першочергове завдання, пов'язане з національною ідентичністю

Дотримання Росією статусу «великої держави» – це більше, ніж інструмент для досягнення різних цілей зовнішньої політики. Це також не можна пояснити виключно нездатністю впоратися з відносною втратою своїх позицій на світовій арені. Радше, це принципово пов'язане з почуттям особливої історичної та політичної місії, яке закріпилося в країні.

На відміну від Британської та Французької імперій, експансія Російської імперії відбулася на суші, що допомогло зруйнувати психологічні бар'єри між «я» та «інші». Поки Великобританія мала імперію, Росія була імперією. Таким чином, почуття державності в Росії створювалось – і тому лише вважалося значущим – у багатоетнічному контексті. Саме формування російської держави в XV столітті разом із падінням Константинополя породило відчуття особливого статусу – відчуття, яке згодом стало пов'язаним із місцем Росії в Європі, оскільки цей статус визнавали інші великі держави у XVIII столітті.

Неважко зрозуміти, чому багато хто стверджує, що нинішня криза в Білорусі залишається менш пов’язаною з геополітичними міркуваннями, ніж українська революція 2013–14 років. Білорусь має слабку національну ідентичність у порівнянні з Україною і є більш русифікованою. Більше того, на відміну від України Білорусь міцно увійшла до складу ЄАЕС та військового блоку Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) під проводом Росії. Противники режиму в Білорусі також не вимагають приєднання до західних структур, як-от НАТО або ЄС.

Проте сьогоднішні події відбуваються не у вакуумі – вони стали можливими внаслідок конфлікту навколо України, який різко позначився на рівні довіри між Москвою та західними столицями, та залишив Білорусь як останню буферну державу для Росії.

Здатність Москви залишатися провідним і надійним гравцем безпеки в Європі зазнає значного удару, якщо вона втратить останнього регіонального союзника, що залишився, як і уявлення – не пов'язане з її образом великої держави – про те, що культурні межі «російського світу» виходять за межі сучасної Російської Федерації. Росія також зіткнеться з перспективою захищати весь свій фронт у ймовірній війні проти НАТО, а не мати можливості використовувати приєднану до Росії Білорусь для блокування країн Балтії через сусідній Калінінград. Як зазначав Майкл Кофман, такі міркування мають вирішальне значення для військового планування Москви, враховуючи, що будь-яка війна між НАТО й Росією, імовірніше, проходитиме на території всього європейського простору, а не буде обмежена певним регіоном.

Двигуни російських інтересів у Білорусі

Коротко кажучи, Москва не може допустити навіть можливості втратити Мінськ на Заході. Шляхом «переманювання» України з геополітичної та регуляторної орбіти Росії, Брюссель не лише розірвав відносини з Москвою, а й допоміг зробити європейську систему безпеки більш крихкою. Це неминучий ефект для Європи після холодної війни, що переслідується конкуруючими баченнями порядку, з наполяганням Брюсселя на праві малих держав вибирати свою (фактично геополітичну) орієнтацію, що стикнеться із закликами Москви до «рівних відносин» із Заходом – що, мабуть, супроводжувалося б вето щодо орієнтації цих держав.

Хоча деякі вважають невтручання Кремля у вірменську революцію 2018 року ознакою того, що він може залишатися пасивним, допоки протестувальники відкрито не приєднаються до західних структур, Білорусь розташована безпосередньо в європейському просторі та є східнослов'янською державою. Це суттєво підвищує геополітичні та психологічні ставки для Москви.

Водночас варто зазначити, що за винятком приєднання Криму, яке нібито виправило історичну «несправедливість», рейтинги громадського схвалення російського уряду фактично знизилися після міжнародних військових втручань. Це стосується як російсько-грузинської війни 2008 року, так і втручання 2015 року у громадянську війну в Сирії, згідно з дослідженнями, проведеними Російським центром дослідження громадської думки (ВЦДГД).

Є всі підстави вважати, що російська громадськість не буде позитивно сприймати ще один випадок, коли Кремль надасть пріоритет геополітичним проблемам перед внутрішніми соціально-економічними викликами, особливо з огляду на те, що Росія вже брала участь у субсидуванні сильно залежної білоруської економіки.

Незважаючи на те що відносини між Лукашенко та Кремлем погіршились протягом останніх років, коли Мінськ поступово намагався відстояти свою незалежність від Москви, президент Росії Володимир Путін не зміг поставити себе вище суперечки між протестувальниками та білоруським режимом, не в останню чергу через особистісний характер відносин між Росією та Білоруссю протягом усього перебування Лукашенко у владі. Це лише ускладнює ситуацію для Москви, посилюючи ризик погіршення іміджу Росії в очах білоруського населення, якщо нинішнє протистояння затягнеться.

Побоювання, що революція в Білорусі може створити прецедент для того, що може статися в Росії, коли Путін вийде на перевибори в 2024 році, є, зрештою, другорядним процесом у порівнянні з геополітичними та пов'язаними з ідентичністю питаннями, що стосуються місця Росії в Європі. Це має змусити задуматися тих, хто стверджує, що ідеологічне суперництво між ліберальним Заходом та неліберальною Росією є головним рушієм нинішнього змагання за форму євроатлантичної системи безпеки.

Швидше за все, поступовий перехід російського політичного режиму до неліберального напрямку є частковим результатом консолідації євроатлантичних структур, які в основному виключають Росію, що спонукало Кремль сек'юритизувати свої відносини із Заходом як на міжнародному, так і на внутрішньому рівні, сприймаючи загрози для режиму Путіна як екзистенційну загрозу для сили, становища та навіть виживання Росії.

Російська еліта прагне уникнути повторення «української катастрофи» – там, де Київ залишається на західному шляху інтеграції, незважаючи на військову кампанію на Донбасі, – і втручання в Білорусь, швидше за все, призведе до внутрішньополітичних витрат для Кремля.

Незважаючи на це, хоча Білорусь після Лукашенка, яка рухається до поглиблення зв’язків із Заходом, різко посилила б почуття незахищеності Росії, підтримка Росією заходів проти протестувальників також призведе до подальшого погіршення відносин між ЄС та Росією. Те, що будь-який із наслідків посилить напруженість, підкреслює крихкий характер ситуації з безпекою в Європі. Західні країни не можуть дотримуватися думки, що майбутнє Білорусі буде вирішувати Москва (або через неї), незалежно від бажань білоруського народу, тоді як Кремль із побоюванням розглядає будь-яке усвідомлення втручання Заходу у внутрішні справи Білорусі.

Виклик для ЄС – і для Франції

З часом, коли українська криза підтвердила наявність конфлікту між Росією та Заходом через форму європейської архітектури системи безпеки, світ охопило більш глобальне суперництво великих держав – тенденція, яка наразі закріпилася з огляду на зростаючу активність Китаю на тлі пандемії COVID-19. Ця ситуація лише заохотила Москву кинути свій погляд далі Брюсселя та визначити пріоритетним своє суперництво з Вашингтоном, фактично розглядаючи ЄС лише як придаток до американської могутності. Отруєння Олексія Навального та ситуація в Білорусі ще більше ускладнюють відносини між ЄС та Росією, і Німеччина стає дедалі більш нездатною врівноважити обов’язок збереження єдності ЄС зі своїм колишнім бажанням підтримувати особливі відносини з Росією – двома основними опорами берлінської зовнішньої політики після холодної війни.

У цьому контексті наполегливі зусилля президента Франції Еммануеля Макрона щодо європейського зближення з Росією не набрали великої динаміки. Ініціатива Макрона, разом із його суперечливими коментарями щодо «смерті мозку» НАТО, чітко спрямована на просування його бачення «геополітичної» та стратегічно автономної Європи. Однак Париж не самостійно контролює зовнішню політику ЄС, що не залишає Москві особливих підстав для зменшення ширшої конфронтації із Заходом в обмін на (нереальну) перспективу покращення відносин із Брюсселем.

Прагнення Макрона до цього зближення назріло з самого початку. Початкові надії на те, що Росію можна буде відігнати від Китаю, були нереальними, враховуючи, що антанта Москви з Пекіном служить ключовим мультиплікатором сили для Кремля в контексті тривалих – і, ймовірно, постійних – ворожих відносин із Вашингтоном. Натомість, Єлисей поступово почав демонструвати більшу стурбованість політичними пріоритетами східних держав-членів ЄС, одночасно будуючи діалог із Москвою більш реалістично – як засіб регулювання здебільшого суперечливих інтересів, що є невід'ємною складовою багатополярної Європи, де ЄС є лише одним із учасників.

Певною мірою, Париж намагається поставити себе в основі європейської системи безпеки, взявши на себе роль, яку відіграв Лондон у ХІХ столітті – не без визначених власних інтересів, але гнучко взаємодіючи з усіма таборами в гонитві за стабільною рівновагою.

У контексті неспокійних відносин з Росією та Туреччиною та зростаючого системного суперництва з Китаєм, ЄС матиме, щонайменше, технічний інтерес до партнерства зі США, щоб збалансувати потенційні загрози та виклики на своєму сході. Підхід Голля у відносинах із Вашингтоном, що полягає в розгляді тісніших зв'язків із Росією як засобу підтвердження незалежності Європи від США, не може забезпечити повного вирішення проблем ЄС ХХІ століття. У той же час надмірна європейська залежність від США може призвести світ до жорсткої та нестабільної біполярної боротьби між трансатлантичним альянсом та китайсько-російським союзом.

Зважаючи на те, що глобальна політика все більше обрамлена суперництвом США та Китаю, Брюссель та Москва мають спільний інтерес до багатополярного світового порядку, який надає їм можливість бути незалежними одиницями, які приймають рішення та встановлюють умови. Більше того, акцент ЄС на взаємодії на основі правил дещо перекриває прагнення Росії до сильних багатосторонніх структур та механізмів, таких як ООН, де влада Москви закріплена в якості постійного члена Ради Безпеки.

У цьому контексті направленість США до Китаю представляє як можливість, так і виклик для ЄС – шанс сформувати більш стійку і менш ворожу присутність Америки в Європі, але також можливість того, що він буде залучений у холодну війну Вашингтона з Пекіном, і його основні інтереси не будуть враховані Сполученими Штатами, які основною проблемою визначили управління порядком в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Як чітко зауважив Марк Леонард, європейські та глобальні накази вже взаємно не підкріплюються. Сучасна глобальна динаміка не сприяє зближенню між ЄС та Росією, тоді як слабкість європейської системи безпеки робить будь-яке тимчасове врегулювання дійсно невизначеним. Завдання для Брюсселя – і для Парижа – полягає в тому, щоб знайти спосіб визначити чітку роль Вашингтона на європейському континенті, одночасно розробляючи нові механізми регулювання та розвитку його відносин із Москвою. Останнє може включати співпрацю між Росією та ЄС із питань, що стосуються глобального порядку та ширшого європейського простору (включно з Близьким Сходом), що послужить основою для діалогу за відсутності згоди щодо норм, які повинні відповідно регулювати відносини у сфері безпеки в Європі.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті