Ю Несбьо: «У підручниках історії путін програє цю війну»

Ю Несбьо: «У підручниках історії путін програє цю війну»

Норвезький письменник і автор сценарію до серіалу «Окуповані» – про силу мистецтва на противагу пропаганді та особливості «політичного сторітелінгу»

Этот материал также доступен на русском языке
Ю Несбьо: «У підручниках історії путін програє цю війну»
Ю Несбьо
Фото: DR

Одна з функцій війни – знімати всі маски, прибирати шаблони та лицемірство, руйнувати наносне та невідповідне природному стану речей. Тому під час війни все погане псується остаточно, а гарне стає кращим, і кожен показує своє справжнє обличчя.

За силою впливу на свідомість людей і навколишній світ із війною можна порівняти хіба що мистецтво – відбиток дійсності в художніх образах. «путін знає, що мистецтво може розповісти правду про війну, і він боїться цього», – переконаний норвезький письменник Ю Несбьо. Свої аргументи він виклав у есе, яке нещодавно вийшло на сторінках видань The Guardian і Le Monde.

Mind пропонує своїм читачам переклад англомовної версії цієї публікації.

У 2015 році норвезьке телебачення показало перший сезон «Окупованих». За сюжетом серіалу, росія з мовчазної згоди Євросоюзу та Сполучених Штатів окупувала Норвегію, щоб знову запустити нафтопереробні заводи, закриті «зеленим» норвезьким урядом.

Як автор сценарію я хотів показати моральні дилеми, з якими стикаються звичайні люди в будь-якій екстремальній ситуації. І я навмисно проводив аналогію з тим, що зазнали наші батьки, бабусі та дідусі під час німецької окупації Норвегії в 1940–1945 роках.

Лавірування між маленькою країною та могутнім сусідом з одного боку, а з іншого – з іншими могутніми державами світу, пошук балансу між політичними принципами, економічною вигодою та власною безпекою були фоном усієї цієї історії.

Мені здавалося очевидним, що вигаданий сюжет «Окупованих» не має нічого спільного з реальною росією – так само, як і фільм «Щелепи» Стівена Спілберга далекий від реальних умов проживання великих білих акул.

Проте російська влада сприйняла серіал інакше. В'ячеслав Павловський, посол росії в Норвегії, заявив тоді інформаційному агентству ТАСС, що «звичайно, сумно, що цього року, коли світ відзначає 70-річчя перемоги у Другій світовій війні, автори серіалу забули про героїчний внесок радянської армії у звільнення північної Норвегії від фашистських окупантів, і вирішили в найгірших традиціях холодної війни налякати норвезьких глядачів уявною загрозою зі сходу».

Ю Несбьо: «У підручниках історії путін проргає цю війну»
Кадр із норвезького серіалу «Окуповані»
Фото: DR

Можливо, посол був трохи ображений, бо росія анексувала Крим за рік до прем'єри серіалу. Проте сценарій «Окупованих» було вигадано набагато раніше. Зйомки також розпочалися задовго до того, як відбулися поворотні події 2014 року. Цей серіал – художній твір, у якому росіяни не зображалися групою однотипних роботів та озлоблених «поганих хлопців», як буває в західному кінематографі. То звідки виникло у дипломата стільки обурення?

Відповідь може бути такою: в епоху, коли правда знецінюється фейками, коли виборці обирають своїх лідерів, керуючись емоціями, ігноруючи їх реальні заслуги та політичні погляди, факти втратили ту значимість, яку мали в минулому.

Коли описують останню війну росії проти України, часто згадують цитату сенатора США Хайрама Джонсона, одного з провідних американських політиків першої половини XX століття, який 1917 року сказав, що «першою жертвою війни завжди стає істина». Ці слова використовують, щоб нагадати, серед іншого, журналістам, наскільки вразливою є істина, коли дві протиборчі сторони воюють за домінування своїх версій подій.

Ю Несбьо: «У підручниках історії путін проргає цю війну»
Руїни іспанського міста Герніка
Фото: wikipedia.org

У 1937 році, коли фашистський генерал Франко розбомбив місто Герніка, знищивши мирне населення, ті, хто залишилися живими, могли свідчити про трагедію. Щойно почали широко розповсюджуватися фотографії руйнувань і жертв, Франко та його генерали усвідомили, які емоції вони викличуть як у самій Іспанії, так і в інших країнах. Тому вони почали стверджувати при кожній зручній нагоді, що жителі-республіканці самі зруйнували власне місто.

Деякий час у таку версію подій вірили – принаймні ті, хто хотів у неї вірити. Але на боці республіканців був найкращий оповідач. Пабло Пікассо відповів однією зі своїх найвідоміших картин «Герніка», на якій зобразив те пекло, яке фашисти влаштували в маленькому містечку басків. Це полотно, написане митцем, який жив у Парижі, було плодом його уяви та досвіду.

Ю Несбьо: «У підручниках історії путін проргає цю війну»
Картина Пабло Пікассо «Герніка»

Проте «Герніка» відкрила жителям Європи очі на те, що дійсно сталося.

«Герніка» стала одночасно і пропагандою, і шедевром. Те саме можна сказати і про фільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець “Потьомкін”», який був знятий на замовлення радянської влади до 20-річчя революції 1905 року. Хоча обидві роботи пов'язані з реальними подіями, вони також містять значну частку авторської фантазії, як, наприклад, знаменита сцена масового розстрілу на сходах в Одесі.

Але творчим авторам не потрібно турбуватися про такі деталі. Їхня мета полягає в тому, щоб показати щось правдиве, але не обов'язково точне в усіх деталях. Зачепити серця і розум людей, але не повідомляти конкретні факти про те, що сталося. Така свобода творчості та уяви наділяє вигадку владою, особливо коли ми як глядачі не усвідомлюємо, що взаємодіємо з пропагандою.

Таннер Мірліс, автор книги «Серця та міни: культурна індустрія імперії США», розповідає, як Управління військової інформації США створило підрозділ для роботи з Голлівудом під час Другої світової війни – Бюро кіномистецтва. У період з 1942 по 1945 рік його співробітники перечитали 1652 сценарії, виправляючи або видаляючи все, що показувало США в несприятливому світлі і змушувало американців залишатися байдужими до війни.

За словами Мірліса, кіномистецтво було і залишається ідеальним механізмом, щоб формувати громадську думку, тому що перегляд фільмів дає людям надихаючий та об'єднуючий досвід. Голлівуд успішно просував американські військові ідеали протягом усієї холодної війни та продовжує робити це в наші дні.

Сьогодні весь світ сидить в одному великому кінотеатрі та спостерігає за подіями в Україні. Але те, що бачить кожен з нас – це, образно кажучи, дубльовані версії із субтитрами на наших рідних мовах. Відбувається неявна битва між різними версіями однієї історії, і переможе рано чи пізно найкраща з них.

Тому питання полягає в тому, яких заходів ми готові вжити, щоб завоювати серця та уми людей у ​​різних країнах світу. Це завдання тим більш важливе тому, що владімір путін використовує радянські методи цензури та пропаганди, які, як ми думали, залишилися в минулому.

Чи доречна і прийнятна гра в обставинах, що склалися, за путінськими правилами? Здається суперечливим, що демократичні країни готові відмовитися від таких принципів, як свобода слова та прозорість, хай навіть тимчасово, з метою захисту цих свобод.

Можна сподіватися, що правда – недосконала, суб'єктивна правда журналіста, художника чи іншого оповідача, який намагається висловити щось дійсне, – переможе. Адже докази є. Наприклад, Радянський Союз, що розпався, або викинутий з Білого дому Дональд Трамп, який програв вибори. Зіткнувшись із заплутаним клубком різних версій реальності, ми не повинні здаватися і погоджуватися з тим, що кожна версія є рівноцінною. Деякі версії справді ближчі до істини, ніж інші.

Обґрунтування путіним військової атаки на Україну набирає популярності у більшості росіян, які не мають доступу до соціальних мереж або публікацій зарубіжних журналістів. Але молоде покоління в росії використовує VPN та інші технології для доступу до різних поглядів на те, що відбувається. Їхня кількість поки що порівняно невелика. Але це група тямущих людей, представники якої згодом самі стануть журналістами, письменниками чи художниками та використовуватимуть історії для впливу на громадську думку.

Ми щодня стежимо за військовими подіями в Україні, санкціями, дипломатією. Але війна за оповідь історії – це довга війна. Це війна, яку путін програє.

Франко правив Іспанією майже 40 років. І в результаті він зазнав поразки у підручниках історії, незважаючи на цензуру його режиму. Полотно «Герніка» вперше показали в Іспанії 1981 року, через шість років після смерті Франко. Тільки за перші 12 місяців картину побачили понад мільйон людей. І вона, як і раніше, залишається одним із найпопулярніших експонатів у Галереї королеви Софії в Мадриді. Тому що найправдивіші історії завжди перемагають – навіть якщо вони не є документально точними.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло