Україна більше не буде кланово-олігархічною. Як зміниться конфігурація груп впливу після війни

Україна більше не буде кланово-олігархічною. Як зміниться конфігурація груп впливу після війни

Mind Intelligence аналізує, чому олігархічна модель поступово втрачає свою провідну роль

This material is also available in English
Україна більше не буде кланово-олігархічною. Як зміниться конфігурація груп впливу після війни
Український бізнесмен Олександр Ярославський та швейцарський фінансист Натаніель Ротшильд
Фото: УНІАН

Війна докорінно змінює політичну й економічну моделі організації української держави, а також зв’язки між ними. У минуле відходить цілий клас олігархів, які майже протягом 30 років визначали не лише динаміку і якість розвитку економіки, а й внутрішню та зовнішню політику держави, а також певною мірою – розвиток усього суспільства.

Читайте також: Mind Intelligence: як війна трансформує АПК

Після закінчення війни Україна опиниться в новій об’єктивній реальності з новими групами впливу. Вони матимуть зовсім інші пріоритети, використовуватимуть інші інструменти тиску на владу й механізми лобіювання власних інтересів. Нова система не буде ані краща, ані гірша. Вона буде просто іншою, і до цього треба бути готовим.

Читайте також: Mind Intelligence: як війна змінить паливно-енергетичний комплекс України

У рамках проєкту Mind Intelligence ми презентуємо власний погляд та аналіз змін, що вже відбуваються й далі відбуватимуться у відносинах бізнесу та влади. Автор цим матеріалом розраховує почати дискусію щодо українського шляху економічного розвитку. Редакція, зі свого боку, готова опублікувати альтернативні думки або доповнення до цього матеріалу.

Про український шлях економічного розвитку та його унікальність

Практично вся тридцятилітня історії незалежності України нерозривно пов’язана з кланово-олігархічною моделлю організації держави. При цьому йдеться не лише про економіку країни. Специфіка й унікальність України полягала в тому, що олігархічні угруповання, які переросли у фінансово-промислові конгломерати (ФПК), стали не просто економічними одиницями, а ключовими групами впливу в державі, що визначали напрямки її розвитку в багатьох сферах.

Під впливом інтересів ФПК сформувалася політична система держави, визначався вектор зовнішньої інтеграції країни та її роль у світовій економіці. Ба більше, ФПК мали значний вплив на інформаційну сферу держави, розвиток культури та спорту. У підсумку ані українці, ані світ не знають Україну без потужних ФПК. Це завжди шкодило іміджу країни й формувало критичне сприйняття власної держави в очах самих українців.

Не піддається сумніву, що абсолютна більшість громадян вкрай негативно сприймають та оцінюють роль олігархічних кланів в історії держави. Традиційно звинувачують їх в ключових проблемах країни.

Проте чи відповідає це дійсності та чи була альтернатива?

Реальність є значно складнішою. Після розпаду планово-адміністративної моделі економіки Україна пішла дещо іншим шляхом, ніж європейські постсоціалістичні країни. Останні відразу відкрилися для західних інвесторів і регіональних організацій. Вони досить швидко імплементували найкращі західні практики та перейшли на рейки ринкової економіки.

В Україні ж процес організації нової моделі економіки відбувався власними силами. Економічні активи швидко прийняли під власний контроль вихідці з різноманітних середовищ – партійних діячів, класи «червоних директорів», науковців і навіть кримінальних кіл. Тоді найважливіше значення мали не соціальне походження, а особисті риси конкретної персони, її внутрішня енергія та спритність.

Внаслідок сприятливої конфігурації різноманітних чинників і специфічних індивідуальних здібностей представники цих середовищ виявилися власниками (формальними або фактичними) потужних промислових підприємств, які згодом приватизували за символічну ціну.

Такі підприємства часто отримували широкий перелік фіскальних пільг, дотацій і високий рівень протекції в рамках галузевих програм розвитку, тому ставали джерелом швидкої акумуляції капіталу. Фінансові ресурси використовувалися для подальшої експансії. На першому етапі вони спрямувалися переважно на вертикальну та горизонтальну інтеграції бізнесу.

Необхідність фінансового забезпечення діяльності таких конгломератів сприяла тому, що більшість кланів почали купувати фінансові інститути, передусім банки та страхові компанії, деякі олігархи – навіть інвестиційні компанії.

Сформована в такий спосіб фінансова інфраструктура виконувала не лише стандартні завдання грошового забезпечення цілого конгломерату, а й активно використовувалася для оптимізації оподаткування та виведення капіталу за кордон (щоправда варто зазначити, що значна частина тих коштів поверталася в Україну у формі іноземних інвестицій). Уже на цьому етапі хаотичні структури почали трансформуватися в організовані фінансово-промислові конгломерати.

У 2000-х роках, динамічно розвиваючись, українські клани вийшли на новий етап розвитку – почали інвестувати у високотехнологічні сектори економіки, нерухомість та купувати активи за кордоном. Це сприяло галузевій і географічній диверсифікації ФПК. Був час, коли вони були впливовими акторами в Центральній та навіть Західній Європі.

Одночасно з розвитком бізнесу олігархічні клани інвестували в спортивні, соціальні та культурні проєкти, що теж мало досить важливе значення для становлення України як держави.

Внаслідок багатолітньої кристалізація кланово-олігархічної моделі в Україні сформувалася досить значна кількість ФПК, більшість з яких, однак, мали дуже подібну структуру організації.

Ключовими елементами абсолютної більшості олігархічних кланів були:

  • промислові активи (часто вертикально інтегрована корпорація);
  • фінансова інфраструктура (банк, страхова компанія, інвестиційна компанія);
  • нерухомість в Україні та закордоном, зокрема комерційна та житлова;
  • сайд-проєкти (технологічні компанії, аграрні компанії, телекомунікація, тощо);
  • інформаційна структура (власні мас-медіа, аналітичні центри, групи лояльних експертів і журналістів);
  • політичний дивізіон (власні партії та політики, політичні союзники, куплені чиновники тощо);
  • кілька спортивних і культурних проєктів (майже завжди власний футбольний клуб).

Читайте також: Mind Intelligence: як війна трансформує АПК

Протягом 2005–2010 років кланово-олігархічна модель досягла свого розквіту. Цей етап історії України можна назвати «олігархічною демократією». Вона характеризувалася певним плюралізмом груп впливу.

У той час у державі налічувалося близько 20 ФПК, зокрема СКМ (Р. Ахметов), група «Приват» (І. Коломойський, Г. Боголюбов та їхні партнери), Interpipe (В. Пінчук), ІСД (С. Тарута, В. Гайдук), клан Фірташа/Льовочкіна, конгломерат О. Ярославського, клан Порошенко, конгломерат К. Жеваго, Smart Group (В. Новинський), група «Енергостандарт» (К. Григорішин), «Укравто» (Т. Васадзе), «Нібулон» (родина Вадатурських), а також кілька менших груп, серед яких ІSTIL Group (М. Захур), концерн «Енерго» (В. Нусенкіс, Г. Васільєв), група «ТАС» (С. Тігіпко), група ММК ім. Ілліча (В. Бойко), група Богуслаєва, конгломерати О. Бахматюка, братів Суркісів і братів Клюєвих.

Зазначені ФПК були на різних етапах розвитку й закономірно мали різний вплив у політиці та економіці. Разом з тим жодне із зазначених угруповань не мало абсолютного й монопольного впливу в державі.

Це створювало своєрідну систему стримувань та противаг і зберігало країну від скочування до тоталітаризму, у якому тоді вже опинилися рф та білорусь.

Спільні інтереси змушували олігархічні клани домовлятися та шукати компроміси (це відразу відображалося на політичному рівні у формі політичних коаліцій). Натомість надмірні апетити конкурентів і зловживання впливом змушували їх об’єднуватися для подолання загрози монополізації влади.

Майже кожен із тих кланів мав власне мас-медіа та політичні проєкти, що забезпечувало плюралізм думок і позицій в інформаційному й політичному просторі держави. Не випадково саме у 2005–2010 роках в Україні дійсно функціонувала парламентсько-президентська республіка (знов таки олігархічна).

Mind Intelligence: як зміниться конфігурація груп впливу в Україні після війни
Віктор Янукович під час святкування Дня енергетика України 20 грудня 2013 року
Фото: УНІАН

Модель «олігархічної демократії» почала розпадатися лише тоді, коли кілька акторів таки здобули асиметричний вплив у системі та втратили почуття міри у своїй експансії. На додачу винятково агресивний особистий клан Януковича (знаний як «сім’я»), що в експрес-темпі хотів за кілька років створити ФПК такого масштабу, який олігархи будували два десятиліття, остаточно порушив рівновагу.

Власне чинник незадоволення тим, що деякі конкретні ФПК за допомогою політичних інструментів змінили систему на свою користь за рахунок інтересів інших, став одним із ключових, який форсував вибух Євромайдану.

Тут і далі джерела: рейтинг журналу Фокус (2008 рік, частково 2013 та 2015 роки), рейтинг журналу Forbes Україна (2013, 2015, 2021 роки), Forbes (2022, олігархи зі статками понад $1млрд) та попередні розрахунки Mind (2022 рік, приблизна оцінка втрат відносно рейтингу 2021).

Воєнні події 2014–2015 років, фінансова та валютна криза й асоціація з ЄС остаточно підірвали економічний базис класу олігархів, разом із тим зменшивши їхній вплив на ситуацію в державі.

Проте кланово-олігархічна модель деякий час функціонувала за інерцією завдяки тому, що президентом став представник цього класу. Він (як і його партнери) не мали наміру зламати систему, а лише знову за допомогою політичних інструментів змінити її на власну користь. У зв’язку із цим у 2014–2019 роках спостерігалася зміна позиції та сфер впливу окремих ФПК, а не фундаментальна трансформація моделі організації держави.

Внаслідок цих тенденцій кількість впливових кланів скоротилася з двох десятків до чотирьох. При цьому два з них фактично монополізували вплив на владу. Таку модель уже не можна назвати плюралістичною, імовірніше – монополістичною.

Вона залишила в собі найгірші риси кланово-олігархічної моделі, тому було прогнозованим, що в суспільстві знову вибухне протест. Відмінність від 2013 року полягала лише в тому, що протест відбувся мирним шляхом у рамах виборів президента.

Остаточно кланово-олігархічна модель стала розвалюватися під час президенства Зеленського. Концентрація і монополізації влади суттєво зміцнили державні інститути, а масштабна ротація в політичних елітах й органах влади значно послабили канали впливу ФПК на державу. Це дозволило розпочати наступ на клас олігархів. Висока ймовірність, що цей вектор політики зазнав би невдачі та ФПК відновили б (і навіть зміцнили б) свій вплив на владу, проте війна з рф кардинально змінила ситуацію не на користь олігархів.

По-перше, вона підірвала фінансову міць ФПК, які тепер мають суттєво менші можливості фінансувати й підтримувати політичні проєкти. ФПК зараз не мають ані значної кількості вільної готівки, щоб фінансувати політиків, ані розвиненої інформаційної інфраструктури, за допомогою якої вони «виробляли» власних політиків та отримували лояльність наявних.

По-друге, війна вже значно зміцнила інститути влади. Після закінчення війни відбудуться ще важливіші процеси, а саме значне зміцнення впливу політичних еліт. Безсумнівно, до влади потрапить значна кількість військових та осіб із досвідом керування державою в умовах війни. Такі політики й чиновники апріорі не будуть слухняними виконавцями волі олігархів.

По-третє, більшість олігархів ухвалили рішення залишити країну. Це матиме фатальні наслідки як для їх політичної позиції в державі, так і для їхньої власності в Україні. Нові групи впливу, які залишаються в Україні, неодмінно скористаються можливістю, щоб розпочати перерозподіл активів і сфер впливу.

Під потужними атаками вже зараз перебувають клан Фірташа/Льовочкіна, конгломерат Ярославського, конгломерати Костянтина Жеваго й Олега Бахматюка. Існує висока вірогідність, що вони втратять значну частину своїх активів.

Цей процес не спровокує суспільного незадоволення, найімовірніше, навіть знайде підтримку в суспільстві.

Про основні недоліки кланово-олігархічної моделі

Одним із ключових підсумків 2022 року в Україні буде демонтаж кланово-олігархічної моделі економіки, яка нерозривно пов’язана зі становленням та розвитком самої України після відновлення незалежності.

Українське суспільство схильне бачити переважно позитивні наслідки цього процесу, оскільки в ньому міцно вкоренилося переконання, що ця модель характеризується значними небезпечними вадами, що стримують розвиток держави. Такі безумовно мають місце.

По-перше, це тотальна корумпованість політичної сфери та органів державної влади. ФПК привчили вітчизняних політиків і чиновників до хабарів, відкатів та інших неформальних виплат. Не буде таємницею, що для багатьох українських політиків і чиновників ключовою метою кар’єри стало не служіння державі (або принаймні реалізації своїх амбіцій), а влаштування на роботу до ФПК.

Mind Intelligence: як зміниться конфігурація груп впливу в Україні після війни
Російський олігарх Вадим Новинський та прем'єрміністр України Юлія Тимошенко на нараді з керівниками гірничо-металургійного комплексу та хімпрому у Києві 23 жовтня 2008 року
Фото: УНІАН

Сфера послуг, за які олігархічні клани готові платити дуже високу винагороду, досить широка – лобіювання бізнес-інтересів, отримання публічних замовлень, ухвалення рішень, заплющування очей на порушення законодавства тощо.

По-друге, ФПК сприяли монополізації цілих галузей економіки – енергетики, паливної промисловості, ГМК, виробництва добрив тощо. При цьому найгіршим є те, що вони не мають відчуття міри. Більшість ФПК хотіла б мати абсолютну монополію у сферах економіки, які її цікавлять.

Майже завжди після того, як це завдання вдавалося реалізувати, відповідна галузь і ринки стикалися з комплексом проблем, передусім із необґрунтованим зростанням цін та погіршенням якості товарів і послуг.

Читайте також: Mind Intelligence: як війна змінить паливно-енергетичний комплекс України

По-третє, потужні ФПК мають звичку використовувати ресурси держави у власних інтересах. Вони сприймають інші сегменти економіки (передусім інфраструктуру) як власні додатки. Найбільш впливові олігархічні клани, маючи вплив на органи державної влади, досить довго використовували державні активи за безцінь: надра, воду, електроенергію, залізничну колію, морські порти, деякі ресурси, що виробляються державними корпораціями, тощо.

По-четверте, серед українських ФПК (у цій ситуації правильніше сказати конкретних олігархів) виявилося багато непорядних осіб, які не відчували жодної відповідальності ані перед власними підприємствами, ані перед власною державою.  У своїй діяльності вони переважно фокусувалася на викачуванні фінансових ресурсів з країни та виведення їх закордон, де інвестували в об’єкти та предмети розкоші.

Одні використовували власні банки для збирання коштів населення, які пізніше були розкрадені, другі ухилялися від сплати податків із метою власного збагачення, треті паразитували на публічних замовленнях, четверті зловживали монопольним становищем. Були й такі, що одночасно використовували всі зазначені схеми.

По-п’яте, певна частина ФПК виявилася агентами рф. Потужні олігархічні клани кремль завжди активно використовував для реалізації власних геополітичних інтересів в Україні. Досить популярною була схема кредитування російськими банками (часто державними) вітчизняних ФПК.

Можна припустити, що пізніше частина цих коштів використовувалися для внутрішніх розрахунків з українськими політиками та чиновниками за лобіювання інтересів рф. Такий механізм є досить зручним, оскільки дозволяє уникнути підозрілих транскордонних транзакцій.

Значна частина ФПК, що працювали для рф, відкрито перейшла на бік москви ще у 2013–2014 роках. Проте ситуацію в Україні вдалося стабілізувати, а зрадникам довелося втікати з країни до росії.

Частина ФПК, що працювали на москву, робила це більш делікатно, тому спокійно функціонувала в Україні. Їхні зв’язки з кремлем з’ясувалися лише після вибуху повноцінної війни. Проте найбільш небезпечним є те, що частина вітчизняних ФПК, що є агентами рф, і надалі функціонують в Україні, вдаючи, що підтримують ЗСУ.

По-шосте, українські ФПК несуть ключову відповідальність за те, що вітчизняна економіка залишалася закритою для західних інвесторів, а сама Україна рухалася в напрямку залежності від рф. Насправді це є однією з фундаментальних проблем. Вона проявилася в багатьох сферах. В економічній площині держава втратила колосальні потенційні доходи від того, що західним корпораціям був заблокований доступ до приватизації, середній бізнес був відрізаний від цивілізованих практик ведення бізнесу та доступного фінансування, громадяни – від дешевого та якісного імпорту.

На політичному рівні це призвело до посилення інтеграції України з рф, що спричиняло віддалення від західного світу. Логіка вітчизняних ФПК була досить зрозумілою. Їм було досить складно конкурувати на європейських ринках, натомість вони досить впевнено почувалися на ринках СНД.

Абсолютно закономірно, що в тих умовах їм було вигідно синхронізувати економічний простір із російськими інтеграційними проєктами, щоб максимально зменшити торгівельні бар’єри для виходу на ринки. ФПК були ключовими групами впливу, які гальмували процес європейської інтеграції України.

Зазначені негативні риси є невід’ємними складовими кланово-олігархічної моделі держави. Якби розпад цієї моделі означав автоматичне усунення всіх цих проблем, можна було б прогнозувати, що внаслідок цього процесу українська економіка й держава загалом зроблять колосальний прогресивний крок у напрямку свого розвитку.

Про позитивні риси кланово-олігархічної моделі

Варто також пам’ятати, що разом із негативними елементами кланово-олігархічної моделі відпадуть також її позитивні складові. Якою б непопулярною була ця теза, але вітчизняні ФПК робили значний позитивний внесок у розвиток держави.

По-перше, вони забезпечили збереження промислового потенціалу України. Після розпаду СРСР ключові промислові підприємства були розподілені. Одні потрапили під контроль вітчизняних ФПК, інші відійшли до іноземних інвесторів (переважно російських), частина залишилася у власності держави. Сьогодні досить яскраво видно, хто виявився найбільш ефективним власником.

Підприємства, що були куплені російськими інвесторами (нафтопереробні заводи, підприємства кольорової металургії, низка машинобудівних підприємств), ще до війни були занедбані, закриті та демонтовані (або перепродані).

Підприємства, що залишились у власності держави (передусім в авіаційній і космічній промисловості та ОПК), планомірно деградували й також знаходяться в жахливому стані. Лише кон’юнктурні чинники надавали їм імпульс розвитку.

В Україні також були досить значні сподівання на іноземний (передусім західний) капітал, але вони не завжди є обґрунтованими. Приклад постсоціалістичних країн Варшавського договору показує, що західноєвропейський капітал досить часто купував потужні промислові підприємства з метою їх демонтажу або перепрофілювання. Так само, як і російський в Україні.

Якщо поглянути на сучасні економіки постсоціалістичних країн Центральної Європи, то можна помітити, що вони втратили значну частину промислового потенціалу.

Такий самий сценарій чекав би Україну. Міжнародні корпорації давно позакривали би багато важливих промислових підприємств, які б вважали за безперспективні. Завдяки тому, що контроль над українською промисловістю перейшов до вітчизняних ФПК, країні вдалося зберегти свій промисловий потенціал.

Абсолютно популістською є теза, що вітчизняні олігархи розікрали підприємства, що дісталися їм у спадок від СРСР. Здебільшого правдою є те, що отримавши за безцінь ці підприємства, вони, однак, зробили позитивний внесок – налагодили виробництво й почали інвестувати.

Безумовно, можна знайти багато негативних прикладів, проте вони не зламали загальної тенденції. Підприємства, що належали до вітчизняних ФПК, перед початком війни виглядали дуже пристойно.

По-друге, вітчизняні ФПК були ефективними групами впливу, які лобіювали інтереси національного виробника. Часом надто агресивно, часом без розуміння певних обмежень, проте під їхнім тиском держава приділяла значну увагу розвитку національного виробництва та внутрішнього бізнесу.

Європейська ліберальна альтернатива (у 1990-х)

Західні інститути завжди вимагали максимальної лібералізації вітчизняної економіки і її відкриття як критично важливої передумови для політичної та економічної інтеграції в європейські структури. Насправді абсолютне вирівнювання умов ведення бізнесу було досить нечесною практикою і не мало нічого спільного зі створенням однакових умов для всіх.

Річ у тім, що європейські корпорації були на значно вищому технологічному рівні розвитку, мали доступ до дешевого фінансування у своїх країнах і значно більший досвід функціонування в ринковій економіці. Спільний ринок з однаковими правилами, якого вони домагалися, надавав їм апріорі більш вигідні початкові умови, ніж вітчизняному бізнесу.

Постсоціалістичні країни, які беззаперечно прийняли умови Заходу щодо абсолютної лібералізації економіки, фактично втратили свій промисловий потенціал і наразі працюють як виробники компонентів для корпорацій із розвинених країн. Досить сумнівний економічний успіх.

Останніми роками вітчизняні ФПК зайняли досить конструктивну позицію в цьому питанню. Вони відмовилися від політики  агресивного протекціонізму, але слушно вимагали від держави запровадження інструментів підтримки, які б допомогли вітчизняному бізнесу адаптуватися до європейських стандартів.

По-третє, вітчизняні ФПК забезпечували значну частину валютних надходжень до України та доходи бюджетів усіх рівнів. Крім того, формували значну кількість робочих місць. Завдяки цьому вони відігравали значну позитивну роль у стабілізації ситуації в періодах економічної турбулентності.

У жодному разі не применшуючи ролі малого та середнього бізнесу, варто однак зазначити, що малі та середні підприємства схильні посилювати тиск на економіку в складних періодах.

Вони починають радикально оптимізувати оподаткування й масово звільняти працівників при перших сигналах погіршення економічної кон’юнктури, чим провокують подальше погіршення ситуації. ФПК в Україні завжди намагалися уникати різких рухів в умовах погіршення ситуації (часто під тиском держави), завдяки чому виступали певною мірою стабілізаторами вітчизняної економіки.

По-четверте, ФПК давали позитивний імпульс для розвитку інших секторів економіки та сфер держави.  Варто пам’ятати, що транснаціональні міжнародні корпорації не схильні інвестувати значні кошти в економіку держави та регіону. Більшість українських олігархів попри всі свої вади багато витрачали на розвиток локальних спільнот, зокрема на модернізацію інфраструктури, розвиток культури та спорту тощо.

Частково в цьому були прагматичні розрахунки, зокрема прагнення поліпшити свій імідж. Разом із тим частково такі інвестиції, мабуть, стали результатом еволюції самих олігархів, які від агресивного накопичення капіталу дозріли до певної відповідальності за стан розвитку держави й регіонів, де вони провели значну частину свого життя.

Останнім часом досить популярним серед вітчизняних ФПК було інвестування в інновації, стартапи й навіть розвиток вітчизняної освіти. Транснаціональні корпорації зазвичай не витрачали кошти на подібні проєкти в Україні.

По-п’яте, багато вітчизняних ФПК роблять неоціненний вклад у підтримку держави в часи війни. Багато експертів необґрунтовано досить скептично підходять до поняття «національний капітал», але на практиці це є досить важливий фактор. В умовах війни це особливо помітно. Більшість вітчизняних ФПК переорієнтувалася на підтримку держави, натомість потужні міжнародні корпорації просто зупинили свою діяльність в Україні, у найкращому разі обмежившись донатами на підтримку ЗСУ.

Про наслідки розпаду кланово-олігархічної моделі

На жаль, досить часто забувається інший бік цього процесу, а саме ризики, які несе в собі процес розпаду кланово-олігархічної моделі. Вони є досить істотними і їх ігнорування може мати дуже негативні наслідки як для держави, так і для конкретних політичних та економічних акторів.

Передусім сам крах будь-якої моделі економіки, незалежно від того була вона прийнятною для когось чи ні, є значним шоком для суспільства та держави. Кожна модель це складна сукупність взаємозалежних елементів і зв'язків між ними, які інтегровані в єдиний механізм, що забезпечує функціонування економічної системи.

В українському суспільстві чомусь утвердилося переконання, що з «поганої моделі» можна просто видалити «погані елементи» (у нашому випадку клас олігархів), і вона автоматично перетвориться на модель високорозвиненого соціалізму скандинавського типу (найбільш улюблену економічну модель українців).

Mind Intelligence: як зміниться конфігурація груп впливу в Україні після війни
Президент України Петро Порошенко та колишній голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Ігор Коломойський під час зустрічі з керівництвом Дніпропетровської області та представлення нового голови Дніпропетровської ОДА Валентина Резніченка 26 березня 2015 року
Фото: УНІАН

Насправді крах кланово-олігархічної моделі не означає, що на її місці автоматично виникне прогресивніша модель. Остання не виникне стихійно. Для формування більш прогресивної та ефективної моделі економіки потрібно виконати величезний обсяг роботи.

А через те, що сьогодні перед державою стоять більш актуальні завдання, така робота не ведеться. Зараз практично ніхто не знає, що прийде на заміну кланово-олігархічної моделі економіки. Найгіршим є те, що ніхто над цим не замислюється.

Українське суспільство налаштоване радикально негативно щодо цієї моделі економіки, але насправді воно не має досвіду функціонування в жодних інших моделях.

Після остаточного розвалу кланово-олігархічної моделі суспільство опиниться в стані, близькому до ситуації початку 1990-х років, коли рухнула планова адміністративна модель економіки, але громадяни не були готові швидко адаптуватися в нових реаліях. Період пристосування до нової моделі економіки зайняв майже 10 років. Фактично це було втрачене десятиліття. Наразі така загроза знову актуальна.

Отже, домінуючі в Україні до останнього часу, ФПК не були настільки деструктивними, як зазвичай вважають. Ослаблення їхнього впливу в державі матиме складнопрогнозовані наслідки.

Відпадуть певні негативні явища, пов’язані з домінуванням ФПК, але також будуть зруйновані певні досить важливі механізми, які останніми роками забезпечували економічний і соціальний розвиток держави. 

Епоха нових інтересів та нових груп впливу

Падіння ролі ФПК в економіці та державі супроводжуватиметься одночасним зростанням ролі нових груп впливу. Наразі неможливо окреслити хто з них посяде домінувальні позиції в державі, оскільки це залежатиме від багатьох факторів.

Разом із тим, приймаючи як базовий сценарій закінчення війни з прийнятним для України результатом, можна прогнозувати, що на перший план вийдуть наступні групи впливу.

Західні партнери

До остатнього часу найбільш потужні позиції в державі мав той, хто генерував значні доходи та надходження іноземних валют. За рідким винятком це, власне, були вітчизняні ФПК, які продукували й експортували свою продукцію за кордон. Стабільний грошовий потік дозволяв впливати на політичні процеси. Після війни ситуація може змінитися.

Принцип функціонування системи залишиться той самий – хто контролює фінансові потоки, той у найбільшій мірі впливає на політику та policy-making, проте ключові фінансові потоки до України йтимуть з-за кордону.

Забезпечувати фінансові вливання в Україну почнуть передусім західні та міжнародні інститути й організації. Навіть самі ФПК будуть змушені звертатися до них по фінансову підтримку для відновлення своєї господарської діяльності, тому самі погодяться на їхню провідну роль у політичному й економічному житті держави.

Україна матиме декілька джерел фінансових вливань. Це міжнародні фінансові інститути й організації (передусім МФВ, СБ), зокрема європейські (ЄБРР), конкретні держави (США, Великобританія, Німеччина, Польща) тощо.

Крім того, згодом неодмінно буде вироблений певний механізм репатріацій, який також має забезпечити колосальні фінансові вливання в Україну. Всі ці фінансові надходження ретельно контролюватимуть міжнародні та європейські інститути й організації, тому їм буде потрібна ефективна інфраструктура впливу на українську владу.

Презентація плану відновлення України в Лугано показала, що українська влада, передусім уряд, досить слабо розуміє, як працюють західні інститути й організації.

Ключова теза уряду, яка в спрощеному вигляді звучала як «дайте нам гроші, а ми самі будемо їх витрачати», була сприйнята на Заході вкрай скептично, навіть із певною іронією.

Українські політичні еліти помилково вважають, що їм вдасться перехитрити західні інститути й організації, як це вони регулярно робили щоддо МВФ. Насправді західні партнери завжди були дуже добре обізнані з тим, як витрачається фінансова допомога Україні різного типу.

На певні речі вони закривають очі, але роблять це цілком свідомо, керуючись досить прагматичними та раціональними мотивами. Фундаментальною проблемою українських політиків і чиновників є те, що вони цього не розуміють, вважаючи, що кожного разу їм вдавалося переграти та перехитрити західних партнерів.

Загалом західні партнери могли дозволити собі ігнорувати певні зловживання, які допускала українська влада, але це не означало, що вони їх не помічали. Просто формат співпраці не вимагав жорсткої реакції на такі зловживання.

Після закінчення війни ситуація радикально зміниться. Йтиметься не про кілька мільярдів кредиту МВФ, а про колосальні фінансові вливання.

По-перше, західні партнери будуть зацікавлені в тому, щоб українська влада на розікрала значну їхню частину. Мало хто як в самій Україні, так і за кордоном сумнівається в тому, що кожна українська влада має такі схильності. Нинішня політична команда не є винятком. Без жорсткого контролю її апетити буде важко стримати.

По-друге, західні партнери, безумовно, хочуть мати вплив на визначення напрямів витрачання коштів, що ть надходитимуть в Україну з метою повоєнної відбудови держави. І вони використовуватимуть це у власних економічних інтересах.

У зв’язку із цим західні партнери сформують досить ефективні механізми впливу на владу і будуть дуже активними факторами, що впливають на policy-making у багатьох сферах. Не варто сумніватися в тому, що вони вміють ефективно «співпрацювати» з публічними органами влади та політичними елітами держави.

Можна впевнено констатувати, що принаймні в період відбудови країни їхній вплив на українську владу в багатьох питаннях буде вирішальний.

Європейський Союз

Україна до цього часу знала ЄС лише з одного боку – як партнера, що всебічно підтримував державу, зокрема фінансово. Варто досить чітко розуміти, що ЄС був зацікавлений передусім у формуванні терену стабільності біля свого східного кордону.

Євросоюз був готовий інвестувати досить значні кошти в те, щоб підтримувати економічну й соціальну стабільність у державі. Окрім того, це був досить цікавий та об’ємний ринок для європейських фірм.

Ці пріоритети формували політику ЄС щодо України. У рамках співробітництва Брюссель вимагав від Києва здебільшого впровадження певних антикорупційних механізмів (з метою контролю, щоб фінансові вливання в Україну не розкрадалися) і лібералізації доступу до внутрішнього ринку (з метою його відкриття для європейських компаній).

Меншою мірою ЄС цікавив реальний внутрішній розвиток України, зокрема її економіки. Це було видно хоча би на підставі того, що Євросоюз відмовився поширювати на Україну застосування дуже ефективних інструментів стимулювання якісної трансформації економіки, які він використовує для стимулювання розвитку держав-членів та держав – кандидатів на членство.

Винятком було включення України до рамкової програми «Горизонт 2020» (від 2020 – «Горизонт Європа»), проте це було великою мірою символічним кроком.

У найближчому майбутньому ситуація може фундаментально змінитися. Україні доведеться познайомитися з ЄС з іншого боку – як організацією, яка визначає ключові пріоритети розвитку й конкретні завдання для держави, ретельно контролює їхнє виконання та вручається в широкий перелік внутрішніх справ, які відійдуть до сфери впливу європейських органів управління.

Варто чітко розуміти, що, починаючи від того моменту, коли ЄС ухвалить остаточне політичне рішення (не лише формальне, а й реальне), що певна країна має стати членом спільноти, розпочинається абсолютно новий етап відносин між ним і країною-кандидатом.

Вони досить слабо нагадують рівноправне партнерство, швидше модель «вчителі – учень». У цьому немає нічого поганого, бо кожній державі, яка готується до вступу до ЄС, необхідно зробити колосальний обсяг роботи, передусім в питанні адаптації та гармонізації законодавства й інших нормативно-правових актів.

Варто зазначити, що це не ЄС адаптується до України, а Україна до ЄС, тому абсолютно закономірним є те, що Київ має зайняти роль ввічливого виконавця.

Гармонізація і адаптація права та практики – це дуже рутинна робота, на яку може піти декілька років. Без її виконання Україна технічно не зможе стати членом ЄС, бо членство в ЄС – це не просто брак фізичних кордонів, а передусім прийняття європейських правил і норм у ключових сферах суспільних відносин – від економіки до судової системи. Україні доведеться переписати більшість свого законодавства, а також імплементувати дуже важливі зміни до Конституції.

У зв’язку із цим досить дивно й дещо тривожно виглядають заяви української влади, яка стверджує, що до кінця року ухвалить усі необхідні закони для вступу до ЄС. Такі заяви можуть свідчити про те, що політики та чиновники, які відповідальні за цей процес, абсолютно не розуміють ситуації і завдань, що стоять перед ними.

ЄС на разі демонструє стриманість щодо оцінки прогресу адаптації України до членства в спільноті. Проте тут важливо чітко зрозуміти ключову річ. Є великою помилкою вважати, що це відображає те, що Євросоюз абсолютно задоволений прогресом, який робить Україна.

Насправді це говорить лише про те, що європейська спільнота ще не ухвалила остаточного рішення для себе, чи варто інвестувати час, фінанси й зусилля в прийняття України (попри всі політичні декларації та рішення). Це є абсолютно зрозумілим, оскільки в ЄС чекатимуть із цим до закінчення війни.

Натомість якщо таке рішення буде ухвалено, органи влади ЄС стануть ключовими акторами, які впливатимуть на policy-making у багатьох сферах української держави.

Найближчими роками українська влада, якщо вона не саботуватиме європейської інтеграції, буде займатися виключно тим, що реалізовуватиме завдання європейських органів управління. Це все потрібно для того, щоб держава технічно могла ввійти до єдиного економічного та митного простору ЄС.

Загалом цей процес матиме позитивні наслідки для вітчизняної економіки, хоча варто очікувати певних конфліктів між національними інтересами та вимогами ЄС (головне, щоб вони відбувалися в рамках конструктивної дискусії).

Важливо, що вплив європейських органів управління на українську владу буде прогнозований. Якщо комусь важливо знати, у якому напрямку рухатиметься Україна під впливом ЄС, відповіді можна знайти у відповідній частині acquis communautaire.

Окремим напрямом співпраці з ЄС, у разі якщо Україна розпочне реальний процес підготовки до вступу до організації, буде фінансування з фондів спільноти програм «підтягування» економічного розвитку держави до середніх показників союзу.

Європейські інвестиції будуть спрямовані передусім у модернізацію інфраструктури, розвиток сільських місцевостей тощо. ЄС намагатиметься подолати розрив між розвитком економіки України та спільноти ще перед офіційним приєднанням до союзу (такий підхід використовується стосоно всіх держав-кандидатів).

Значні фінансові вливання супроводжуватимуться встановленням жорсткого контролю з боку органів управління ЄС над українською владою в питанні витрачання цих коштів. Це буде зовсім інший рівень впливу ніж той, з якими стикалася Україна під час співпраці з МВФ.

З одного боку, це без сумніву матиме позитивні наслідки для України. Практика показує, що завдяки такому контролю в державах-кандидатах радикально зменшується рівень корупції. Ба більше, вкорінюється модель ефективного управління публічними фінансами, яка залишається навіть після того, як ЄС послаблює свій контроль у цій сфері.

З іншого боку, ЄС здійснюватиме значний вплив на напрямки витрачання коштів, а головне, намагатиметься формувати умови, які будуть фаворизувати європейські корпорації під час розподілу публічних замовлень. Інакше кажучи, Європейський Союз виділятиме значні кошти на розвиток інфраструктури, але треба чітко розуміти, що найбільш значні та привабливі інвестиції відійдуть європейським корпораціям.

У зв’язку із цим українським підприємствам не варто очікувати, що для них настане золотий вік і на них впадуть  колосальні державні замовлення. Навпаки, їм треба вже розпочинати тяжко працювати, щоб отримати принаймні незначну частину з тих публічних замовлень, що фінансуватимуться з фондів ЄС.

Варто також додати, що завдяки системі хитро сконструйованих інструментів фінансування цих проєктів європейські корпорації матимуть кращий доступ не лише до отримання публічних замовлень з ЄС, а й до всіх проєктів, що фінансуються з публічних фондів, зокрема бюджету України.

Політичні клани та угруповання

Існує велика вірогідність того, що після закінчення війни перший раз в історії України політичні актори вийдуть на провідні позиції в державі, звільняючись від залежності від ФПК.

Цьому сприятиме багато факторів, але головними з них можна назвати слабкість самих ФПК за одночасного суттєвого зміцнення публічної влади та зростання її ролі в розподілі фінансових потоків.

Ключовим фактором зміцнення інститутів публічної влади є ефективність ведення війни з рф. Українське суспільство, мабуть, з певним подивом відкрило для себе, що попри всі проблеми та негаразди Україна все-таки не є failed state.

Українська держава як політичний інститут виявилася досить міцним організмом. Вона не лише здатна протистояти військовим загрозам, а й спроможна організувати життєдіяльність в умовах війни. Попри присутність у керівництві держави багатьох досить сумнівних особистостей рівень суспільної довіри до неї як інституту значно зріс і, без сумніву, залишиться на досить високому рівні в майбутньому.

Мабуть перший раз в історії України держава почала розглядатися суспільством як цінність сама по собі, тому провідна роль публічних органів влади в різних сферах суспільних відносин (незалежно від того, добре це чи погано) спостерігатиметься ще дуже значний проміжок часу.

У прагматичному вимірі тепер саме держава, точніше конкретні політичні клани та угруповання, контролюватиме ключові фінансові потоки, що автоматично підвищує її вплив і статус.

По-перше, пов’язано це зі згаданим вище значним обсягом фінансових вливань, які робитимуть міжнародні партнери України та ЄС (у разі розвитку позитивного сценарію для України).

Українська влада, безумовно, буде під тиском зовнішніх авторів, проте надалі матиме певний простір для маневрування в справі розподілу отриманих фінансових засобів.

Загалом сьогодні помітно, що перспектива контролювати потенційні мільярди євро й доларів, що надходитимуть в Україну, вже зараз затьмарює розум багатьом політичним кланам і партіям.

Опозиційні сили активізували боротьбу за владу, а внутрішні групи впливу в правлячій команді, не дочекавшись закінчення війни, уже б’ються за право контролювати розподіл фінансових ресурсів у рамках відбудови держави. У цьому контексті не треба мати жодних ілюзій – майбутні ротації на найвищих рівнях державної влади будуть зроблені з думкою про контроль над майбутніми мільярдами.

Звичайно це не є етичною та відповідальною поведінкою, але варто розуміти, що ціна питання є настільки високою, що вітчизняні політичні еліти не будуть спроможні втриматися від конфліктів у цій справі. Існує значний ризик того, що вони втягнуться в цю боротьбу занадто рано.

По-друге, так склалися обставини, що наразі ключові сектори економіки, де генеруватимуться значні доходи, – у державній власності (передусім це енергетика, паливна промисловість, інфраструктура та ОПК). Потужні державні корпорації типу «Енергоатом», НАК «Нафтогаз України», «Укренерго», «Укрзалізниця» тощо в найближчому майбутньому будуть значно дохіднішими, ніж приватні ФПК.

Привабливість державного сектору й широкі можливості, які відкриває присутність у владі, активізує боротьбу за доступ до неї та її збереження. В Україні напевно з’являться потужні політико-чиновницькі клани, які  об’єднуватимуться з метою отримання привабливих державних посад чи підприємств.

Деякі угрупування виникнуть навколо потужних публічних підприємств. Контролюючи його фінансові ресурси, вони будуть здатні зберігати свої позиції на ньому в будь-який політичній конфігурації.

Уже сьогодні можна зауважити декілька прикладів того, як певні клани, які отримали під тимчасовий контроль привабливі державні підприємства, настільки міцно вкоренилися на них, що здатні зберігати владу попри наявність наглядових рад із досить потужним впливом західних партнерів, які б хотіли бачити на них команди ефективних менеджерів.

Таким чином, в Україні починається ера домінування політичних планів та угруповань, вільних від комерційних інтересів ФПК, які керуватимуться лише власними переконаннями й інтересами, а також рекомендаціями західних партнерів і ЄС.

У теорії це звучить як значний прогрес розвитку країни, але на практиці досить складно однозначно стверджувати, що така зміна буде винятково корисною для держави. Є дуже великі сумніви, що політичний клас України дозрів до такої відповідальної місії чи, отримавши доступ до колосальних фінансових потоків, не забуде про неї.

Галузеві асоціації

Як тільки перспектива набуття членства в Європейському Союзі перейде в площину практичної реалізації, в Україні як гриби після дощу з’являться десятки різних асоціацій та об’єднань. Це будуть як загальні бізнесові об’єднання, що репрезентуватимуть інтереси бізнесу загалом, так і об’єднання вузько-галузевих бізнесових спільнот або окремі закриті клуби, наприклад, впливових гравців важливих галузей промисловості.

Вони намагатимуться нав’язати тісні контакти та стратегічну співпрацю з органами влади.

Практика діяльності таких організацій в інших країнах показує, що вони володіють досить ефективним інструментарієм, який дозволить їм формувати лояльність чиновників і впливових осіб держави та відповідно впливати на policy-making навіть без прямих хабарів і відкатів.

У західному світі це нормальні лобістські організації. Вони артикулюють інтереси, потреби та проблеми бізнесу, виходять до органів влади з проханнями чи пропозиціями щодо того, як поліпшити умови діяльності для бізнесу або представників конкретної галузі.

Проте в Україні такі галузеві асоціації характеризуватимуться певною специфікою. Варто пам’ятати, що це вже не буде об’єднання представників українського бізнесу, а об’єднання бізнесу, що працює в Україні.

Між цими поняттями є фундаментальна відмінність. Практика країн, що вступали до ЄС показує, що такі асоціації будуть під впливом західних корпорації та акторів, які використовуватимуть їх для тиску на українську владу з метою забезпечення собі сприятливих умов діяльності на внутрішньому ринку.

Часто подібні асоціації створюють власне західні актори, щоб лобіювати передусім свої інтереси. Вони запропонують привабливі умови для членства українських підприємств, завдяки чому залучать багато вітчизняних компаній, за якими вже не буде помітно справжніх організаторів.

Загалом багато хто може відмітити, що подібна практика в Україні вже використовується, особливо після підписання умови асоціацію з ЄС і створення зони вільної торгівлі. Не важко уявити, яких масштабів вона сягне, коли йтиметься про сотні мільярдів інвестиції в українську економіку й відновлення держави.

«Заслужені» олігархи

Війна підірвала фінансову базу олігархічних кланів та їхні можливість впливати на владу. Безумовно, окремі з них у майбутньому будуть спроможні впровадити до влади кілька своїх агентів або «схилити до співпраці» діючих політиків та чиновників, але масштаб такої практики буде значно обмежений.

Видається неможливим, щоб вони й надалі впроваджували до парламенту цілі партії (принаймні політичні групи) чи купували окремі міністерства.

Разом із тим війна сформувала нові можливості впливу на владу для деяких із них. Проте цей вплив ґрунтуватиметься на зовсім інших підставах, передусім на авторитеті, який здобули деякі олігархи під час війни. Річ у тім, що вона дозволила їм проявити власну суть і змінити ставлення суспільства та влади до себе.

Більшість українських олігархів себе критично дискредитувала. Історії про вивезення годинників, відпочинок у період війни на яхтах чи відвідування казино в Монако мабуть назавжди девальвували вплив окремих із них.

Натомість знайшлися такі, що досить активно включилися в допомогу державі у війні з рф. Не є секретом, що в ОП, як і на рівні місцевого самоврядування, весь цей час відбувається активна співпраця і взаємодія з низкою олігархів. У деяких випадках це партнерство було винятково важливим для забезпечення оборони держави та допомоги біженцям.

Завдяки цьому олігархи, що надають реальну допомогу, суттєво поліпшили свій імідж. Контакти представників влади з ними після війни вже не провокуватимуть таких скандалів і суспільного незадоволення, як це було раніше.

Війна продемонструвала, що деякі олігархи можуть принести значну користь для держави. Хтось допомагав ЗСУ та обороні міст, хтось – допомагав сформувати канали комунікації зі світовими лідерами тощо.

Така співпраця триватиме також після закінчення війни. Без сумніву, частина олігархів братимуть активну участь у повоєнній відбудові держави. Деякі з них можуть навіть стати неофіційними кураторами ОП, які відповідатимуть за відбудову конкретних регіонів.

Так чи інакше, але певні конкретні прізвища збережуть вплив на владу, принаймні на рівні радників і партнерів у різних проєктах. Але тепер є надія, що після війни вони все ж таки почнуть мислити в категоріях не лише власних бізнес-інтересів, а й інтересів держави.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло