Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?

Mind Intelligence аналізує, що відбуватиметься в політиці України після війни та як можуть заявити про себе політсили-антагоністи до правлячої команди

This material is also available in English
Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Мурал "Відродження" у Києві.
Фото: УНІАН

Напад росії на Україну примусив вітчизняних політиків на певний (доволі короткий) час згуртуватися задля протистояння спільному ворогові. Але воєнна реальність не скасовує тих органічних процесів, які відбуваються у владі, наближених до неї колах та групах впливу, що прагнуть собі цю владу повернути/отримати.

Архітектура українського політикуму зазнає тектонічних змін, які певною мірою навіть підживлені війною. Попри, здавалося б, масову підтримку провладної політсили та особисто президента Володимира Зеленського, опозиційні до нинішньої влади групи готують собі грунт для зайняття важливих посад у повоєнний період.

Читайте також: Україна більше не буде кланово-олігархічною. Як зміниться конфігурація груп впливу після війни

Mind Intelligence презентує аналіз розвитку опозиційних українських течій в історичному контексті, а також прогноз стосовно того, якою буде конфігурація української опозиції та влади після закінчення війни.

Про критично важливу роль опозиції в демократичній державі

У кожній розвиненій демократичній країні існує розвинений інститут політичної опозиції. Це аксіома, яка не піддається запереченню. Опозиція є не просто невід’ємним елементом демократичного політичного режиму, але єдиним з ключових механізмів, що забезпечують розвиток демократичних процесів, стримуючи державу від скочування в прірву авторитаризму та тоталітаризму.

Неприємною новиною для представників влади є те, що підтримка опозиції та її шанси на перемогу не завжди залежать від раціональних чинників. Ми звикли розуміти ситуацію в досить спрощений спосіб – опозиція зміцнюється в умовах, коли діюча влада не реалізовує покладені на неї завдання та не виправдовує очікувань громадян.

З цієї тези органічно випливає інший висновок: ефективна влада, яка керується пріоритетами суспільства та справляється з ключовими завданнями, матиме гарантований вотум довіри від громадян. Однак це правило не завжди спрацьовує. Історія знає дуже багато прикладів, коли опозиція здобувала владу попри те, що правляче політичне угруповання винятково ефективно виконувало свої завдання. Обумовлено це може бути кількома чинниками:

По-перше, демократичне суспільство не любить монотонності, часом потребує змін заради змін. Це також стосується політичної сфери. Набриднути можуть навіть ті політичні еліти, які вивели країну на якісно новий рівень розвитку. Час завжди грає проти влади.

По-друге, проти влади (навіть найбільш ефективної) завжди грає її природна схильність до закритості в собі. По декількох роках перебування у владі правлячі команди стають абсолютно герметичними, не впускаючи до себе нових політиків та груп впливу. Безумовно, спостерігаються поодинокі приклади, але загальна тенденція є такою, що верхівка правлячого політичного угруповання з часом стає надто консервативною, концентруючись на збережені власних позицій та впливу. Нові елементи вона сприймає як конкуренцію та загрозу для себе.

Натомість політичні процеси є досить динамічними, а на політичній арені постійно з’являються нові гравці та групи впливу, які також хочуть мати доступ до влади. В такій ситуації опозиція виконує функцію альтернативного ліфту до найвищих посад та сфер впливу. Ті, хто не здатен потрапити до влади через провладне політичне угруповання, шукатимуть альтернативні канали, тому в більшості випадків опиняються в опозиційних групах. Чим більш закритою влада є для нових політиків (як правило, молодих та енергійних) і груп впливу (досить часто тих, що динамічно та агресивно розвиваються), тим більше вони будуть концентруватися в опозиційній ніші. Це істотно зміцнює опозиційні угруповання.

По-третє, опозиція завжди володіє більшим арсеналом інструментів, який вона може використати для боротьби за суспільну підтримку. Влада обмежена реальністю, в тому числі недосконалістю власних інститутів. Кожна помилка влади відразу має певні наслідки, які є помітними та відчутними. Опозиція натомість має широкий простір для креативу, щоправда, більшість проблем може вирішити тільки теоретично. Навіть якщо опозиція виходитиме з абсурдними рішеннями, суспільство не відчує жодних реальних наслідків.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: depositphotos.com

Подобається комусь чи ні, але демократичні країни приречені на те, що опозиція періодично здобуватиме владу, навіть якщо правляче угруповання буде винятково ефективним та кристально чесним.

Цьому не треба протидіяти, до цього треба просто звикнути, передусім провладним політичним елітам. В теорії ця теза видається банальною та зрозумілою, але на практиці, коли опиняєшся у владі, спокуса змінити природний перебіг політичних процесів стає надто великою, особливо в неокріплих демократіях.

Про опозиційну схильність українського суспільства

Через те, що українське суспільство в історичному масштабі має досить обмежений досвід власної державності, воно ще не досягло рівня розвитку громадського суспільства, характерного для західних країн. Попри це українське суспільство, без жодних сумнівів, в своїй основі є демократичним та плюралістичним.

Сучасна історія досить яскраво показала, що ані українське суспільство, ані політичні еліти (і навіть олігархічні еліти) не толерують авторитаризму та монополії на правду. Вони не боготворять владу та не бояться її. Що є найбільш значущим, українському суспільству властива ще одна критично важлива риса – здатність активно відстоювати власні погляди та переконання.

Ці всі чинники формують апріорі критичне ставлення українського суспільства до влади як політичного інституту. Якщо ж в додатку представники влади мають низьку компетенцію, допускають у своїй діяльності значні помилки, в той же час надмірно втягнуті в корупційні схеми, то градус невдоволення починає стрімко зростати, трансформуючись в потужний політичний протест, який неможливо зупинити.

У такому напрямку рухалась нинішня політична команда Володимира Зеленського, щоправда, не так швидко, як її попередники. Критичні настрої щодо неї почали наростати задовго до початку війни. Основними причинами були обвинувачення в корупції її ключових осіб.

Деякі опозиційні сили також намагались розкрутити тему винятково низької компетенції цієї політичної сили, але цей тренд не став головним. Попри значні прорахунки нинішня політична команда мала також значні здобутки, передусім у реалізації інфраструктурних проєктів та диджиталізації.

Більшість з цих досягнень вельми несправедливо були перекреслені після початку російської агресії досить неоднозначною тезою – влада займалася не тим, що було найважливішим.

Не можна погодитись з тим, що не треба було займатися модернізацією інфраструктури чи проєктами диджиталізації, але фактом є те, що влада дійсно явно недостатньо приділила уваги та надала ресурсів для зміцнення обороноздатності країни.

Сьогодні досить популярним є лозунг про те, що якби українська влада більшість ресурсів спрямувала не на будівництво доріг, а на підготування до війни, її перебіг був би набагато менш трагічним. Такий контекст залишиться, мабуть, назавжди.

Уже протягом війни команда Зеленського відзначилась як значними досягненнями, так і серйозними прорахунками. Досягнення команди президента, особливо на міжнародні арені, без сумніву є винятково високими. Проте специфіка українського суспільства (як і кожного іншого) полягає в тому, що воно акцентує значно більшу увагу на помилках влади, аніж на її досягненнях.

Для нинішньої політичної команди ситуацію значно погіршило те, що вона потрапила до ситуацій, які вкрай болісно та негативно сприймаються суспільством в умовах війни. Мова йде передусім про можливі зв’язки з ворогом та обвинувачення в розкраданні публічних коштів у такий важкий період, коли, як видається, навіть найбільш жадібні корупціонери повинні були б відкласти свої нечисті справи та допомагати фронту.

У тій ситуації важливо звернути увагу на певні скриті суспільні настрої та оцінки, які вдалось ідентифікувати завдяки якісним та кількісним методам дослідження, проведених в рамах проєкту Mind Intelligence. Ми свідомо уникаємо приведення конкретних показників, оскільки в нинішній ситуації неможливо охопити всю територію України, але звертаємо увагу на найбільш важливі факти та тенденції, які зараз мають місце.

По-перше, їхні результати показують, що українське суспільство досить диференційовано підходить до оцінки заслуг держави у війні з рф. Військові перемоги абсолютна більшість українців пов’язує з високою компетенцією ЗСУ та, передусім, її військових командирів, а не влади в цілому і тим більше командою Зеленського. Інформація про постійні чвари між оточенням президента та командуванням ЗСУ лише зміцнюють такі настрої.

Важко повністю погодитись з такою оцінкою, оскільки військова та фінансова допомога міжнародних партнерів є одним з ключових чинників, які серед іншого забезпечують перемоги на фронті. Заперечувати досягнення команди Зеленського в консолідації зусиль українських партнерів для підтримки України не можна і не варто. Проте суспільство бачить ситуацію саме в такому ракурсі.

По-друге, суспільство досить чітко розмежовує діяльність Володимира Зеленського та його команди. Більша частина громадян позитивно оцінює діяльність президента, але дуже критично ставиться до ключових осіб з його оточення. Останні дійсно постійно потрапляють до неприємних історій, мають дуже сумнівну біографію та часто декларують неадекватні речі, що свідчить про їх низьку компетенцію.

Нинішня команда президента тягнутиме вниз рівень його суспільної підтримки, а іншої він не має.

Провина в цій ситуації, безперечно, лежить на самому Зеленському. Проблема однак не в тому, що до його команди потрапили сумнівні люди (з такою проблемою стикається кожна політична команда), а в тому, що він не зробив достатньо для її очищення або хоча би виправдання.

Президент просто ігнорує більшість неприємних ситуацій, до яких потрапляють члени його команди, сподіваючись, що суспільство після війни просто забуде про них. Це є його фатальної помилкою. Приклад президенства Петра Порошенко свідчить, що суспільство не забуде.

Найдивнішим є те, що замість очищення свого оточення від найбільш скомпрометованих осіб, Зеленський вирішив взяти відповідальність за них, чітко підкреслюючи, що вони належать до його команди. Наслідки такої політики є прогнозованими. Оскільки між президентом і його оточенням спостерігається такий міцний і близький зв’язок, варто розуміти, що Зеленський є «в темі» ключових корупційних схем, в які заангажовані члени його команди. Суспільство сприйматиме це саме таким чином, і складно буде його звинуватити в неадекватній оцінці ситуації.

По-третє, значна частина суспільства щиро підтримує та схвалює діяльність президента під час війни, але це не означає, що вона довірила би нинішній політичній команді завдання відновлення держави. Простими словами: в суспільстві дуже багато таких громадян, які вважають, що Зеленський є незамінним в часи війни (і в таких умовах він має їх щиру підтримку), але він не буде здатний організувати швидко та ефективно відбудову держави, що пов’язано з управлінням колосальними фінансовими потоками.

Дійсно, харизма, енергія та комунікативні здібності дозволили йому зробити те, що видавалось неможливим – сконсолідувати майже весь цивілізований світ для підтримки України. Жоден інший український політик, мабуть, не був би здатний так ефективно виконати це завдання.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: depositphotos.com

Разом із тим, відбудова держави – це передусім про ефективне управління економікою та боротьбу з корупцією. Влада має максимально ефективно використати доступні фінансові засоби (а вони будуть дуже обмежені) та на самому початку максимально задавити бажання політичних і бізнесових кланів навіть думати про те, щоб заробити на таких проєктах у нечесний спосіб. І тут виникають певні сумніви, особливо в контексті останніх корупційних скандалів за участю тих осіб з оточення президента, які в майбутньому мають відповідати за ці напрямки державної політики.

По-четверте, ключовим чинником, який наразі забезпечує широку підтримку влади, безперечно, є війна. Вона природно консолідує суспільство навколо влади та пом’якшує внутрішні протиріччя. Проте варто чітко усвідомлювати, що війна не усуває опозиційних настроїв, але лише тимчасово їх камуфлює. Абсолютна більшість опозиційних політиків, олігархів та інших впливових осіб не хочуть розгойдувати ситуацію, демонструючи максимальну підтримку влади та консолідацію перед російською агресією.

Водночас бажання не перешкоджати владі в умовах війни не свідчить, що суспільство палко підтримує нинішню політичну команду. Більшою мірою це свідчить про зрілість суспільства та його політичних еліт. Після закінчення війни це обмеження буде знято, тому опозиційні настрої знову вийдуть з тіні. При цьому може виявитись, що вони стали навіть більш радикальними.

По-п’яте, влада фактично монополізувала інформаційний простір, що дещо спотворює реальну картину суспільних настроїв, навіть якщо це не є її свідомим бажанням. Лояльні до неї медіаменеджери апріорі генерують і будуть генерувати потік лише комфортної та приємної інформації для влади. В ній фактично не видно жодних опозиційних настроїв, або принаймні суспільного незадоволення з певних ситуацій.

Провладні медіаменеджери свідомо чи несвідомо, підігруючи владі, ігнорують дуже важливі теми, які є досить болючими та вразливими для суспільства. Проте навіть в умовах війни громадяни чекають на відповіді та пояснення щодо багатьох питань, особливо тих, що стосуються корупції. Їх замовчування в інформаційній сфері дозволяє приховати суспільне незадоволення, але воно нікуди не зникає. Тільки-но інформаційна сфера повернеться до свого нормального стану, тобто об’єктивності та плюралізму точок зору, така ідилія зникне і виявиться, що суспільство має дуже серйозні претензії до влади.

Окрім перелічених чинників, які детермінують опозиційні настрої в суспільстві, є ще один дуже важливий фактор, який посилює ці тенденції: закритість влади для нових політичних акторів. Таких вже зараз є багато, а після війни стане значно більше. Мова йде не лише про нових політиків та нові групи впливу, але також про абсолютно нові обличчя, які раніше не мали стільки ваги, яку мають зараз.

Йдеться передусім про представників військових, волонтерського руху та регіональних еліт, але також представників західних політичних еліт та бізнесових кіл. Усі вони значно зміцнили свої позиції в Україні під час війни. Це абсолютно природній процес, що нові групи інтересів та нові суспільні групи, значення та роль яких динамічно зростає, прагнуть розширювати свій політичний вплив у державі, що буде супроводжуватися їхнім бажанням потрапити в найвищі органи влади (або їхніх агентів – в нормальному розумінні цього слова).

Нинішня політична команда вибрала найгіршу з можливих тактик. Вона фактично монополізувала доступ до влади. Три особи в державі повністю контролюють кадрову політику в країні. При цьому кадрові зміни зводяться до циркуляції одних і тих самих осіб або до підтягування людей з власного оточення. Вхід для інших є повністю заблокованим. Жодна нова політична сила чи група впливу немає шансу потрапити до влади.

Така ситуація призводить до того, що абсолютна більшість нових персон, які прагнуть влади, вимушені шукати шляхи до неї через розвиток опозиційних проєктів. Вони неодмінно опиняться в цьому сегменті і після закінчення війни домагатимуться усунення команди Зеленського від влади. Це, безперечно, досить потужна сила, що інституційно зміцнить опозицію.

Загалом можна констатувати, що після війни опозиційні настрої в Україні домінуватимуть, а опозиційне середовище буде сприятливим для того, щоб його представники спробували позмагатися за владу. Немає жодних сумнівів, що багато впливових осіб помітять ці можливості і спробують їх використати.

Крах традиційної конфігурації української опозиції

Опозиційна конфігурація, до якої Україна звикла останніми роками, внаслідок війни повністю демонтована. Ключові опозиційні персони втратили свої позиції.

Проросійська фаланга українського політикуму немає жодних шансів на відновлення.

Ключове угруповання, яке ідеологічно було опозиційним до команди Зеленського, – ОПЗЖ наразі виявилось її неформальним тактичним союзником.

Одразу варто зазначити, що, говорячи про опозиційність ОПЗЖ, ми не враховуємо тактичну співпрацю її деяких членів з ОП, особливо в бізнесових справах, яка безумовно мала місце перед війною. З погляду стратегії ОПЗЖ перед війною була радикально опозиційною щодо проєвропейського курсу нинішньої політичної команди та її небажання йти на компроміси з кремлем (знову-таки говоримо про генеральну політичну лінію команди Зеленського, а не погляди окремих членів оточення президента).

Частина вже колишнього ОПЗЖ загалом завжди мала лише прагматичні інтереси і опинилася в цьому блоці лише через те, що це була можливість потрапити до парламенту для вирішення власних інтересів. Після початку російської агресії члени цього табору, мабуть, щиро стали на бік влади. Це не врятує їх від політичної розплати за минуле, але можна сподіватися, що принаймні під час війни вони не працювали на ворога.

Інша частина блоку завжди була ідеологічними та оперативними агентами рф. Хтось із них залишив державу, хтось почав працювати з владою, бажаючи уникнути відповідальності (тут вже мова не про політичну відповідальність, а про кримінальну). Без сумніву, ОП має інструменти, які допомагають тримати під контролем цю частину колишнього ОПЗЖ, особливо тих, хто був пов’язаним з Медведчуком. Такий підхід видається абсолютно раціональним та обґрунтованим під час війни, хоча для багатьох громадян є неприйнятним.

Внутрішні конфлікти в ОПЗЖ остаточно зруйнували єдине відносно потужне відкрите проросійське угруповання. Політичні сили, які повстали на її рештках, в тому числі «Платформа за життя та мир» та «Відновлення України», шукатимуть нових ніш (з 99% можна прогнозувати, що будуватимуть свою політичну ідеологію навколо нейтралітету України), намагаючись видавати себе за конструктивну опозицію. Проте якщо в 2014–2021 роках такий фокус їм вдавався, то зараз політичні еліти, які вийшли з Партії регіонів, з дуже великою ймовірністю назавжди підуть у політичне небуття.

Загалом не лише рештки ОПЗЖ, а й жодне інше проросійське угруповання не має перспектив. Обумовлено це не тільки тим, що їх електоральна база звузиться до мінімуму, але також тим, що їх головний спонсор змінить стратегію. РФ не має сенсу інвестувати в ті політичні проєкти, які приречені (а таким буде кожна політична сила, яке спробує популяризувати в Україні «русский мир»). Підтримка масових політичних рухів буде замінена на підтримку конкретних індивідів.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: УНІАН

У зв’язку з цим російських політичних агентів тепер варто шукати в найбільш проєвропейських політичних проєктах або безпосередньо у владі.

Досить туманні перспективи має політичне угруповання з іншого кінця політичної фаланги України – «Європейська солідарність», яке в останні роки рухалось у напрямку ключової опозиційної сили націонал-демократичного спрямування (але з яскраво вираженими націоналістичними елементами). Наразі воно відіграє досить важливу роль і є єдиною альтернативою для нинішньої правлячої команди.

Проте після війни в цьому сегменті виникнуть нові проєкти, з якими ЄС буде надто складно конкурувати. Незважаючи на те що Порошенко є дуже досвідченим політиком, президенство якого безумовного залишило позитивний слід в історії України, корупційні скандали та досить сумнівні партнерства з одіозними особами значно погіршать шанси ЄС в конкуренції з новими та незаплямованими політичними угрупованнями в цьому сегменті.

Наразі Порошенко шукає варіанти того, як утриматися у вищий лізі української політики після війни, в тому числі активно намагається налагодити контакт із військовим середовищем. Пробує досягнути цього за допомогою підтримки волонтерських рухів. Крім того, його інформаційне крило активно працює на популяризацію конкретних військових діячів.

Співрозмовники з оточення Порошенка стверджують, що наразі немає жодних конкретних проєктів політичної співпраці з військовими. Є лише сильне бажання. Найбільшою амбіцією колишнього президента є політичний союз із головнокомандувачем ЗСУ, проте останній наразі утримується від контактів з політиками.

Порошенко однак спілкується і має добрі стосунки з військовими (в тому числі з представниками оточення Валерія Залужного), які попри те, що війна триває, починають трохи задумуватись про свою подальшу кар’єру.

Загалом слід наголосити, що в середовищі українських військових останнім часом здобувають популярність західні погляди на військову кар’єру (що, безперечно, є наслідком їх досить тісних контактів з колегами із західного світу).

За радянських часів та на пострадянському просторі військова служба розглядається переважно як штамп на все життя (в доброму і в поганому розумінні цього слова). Після її закінчення така особа в більшості випадків йде на пенсію. Вона немає перспектив у політиці. В західних країнах військова служба, навпаки, – дуже добрий початок і background для розвитку кар’єри в експертному середовищі, політиці та державній службі. Такий підхід видається набагато більш корисним.

Проте, Порошенко хоче політичного союзу з військовими більше, ніж самі військові (крім окремих людей з цього середовища, які хочуть використати ЄС для власної політичної кар’єри). Те, що вони в деяких питаннях користуються допомогою Порошенка, не означає, що вони пішли з ним на тісну співпрацю і щось обіцяли. Наразі військові приймають будь-яку допомогу.

Джерела в ЄС стверджують, що в партії (точніше, в певних групах цієї партії) на рівні загальної стратегії обговорюють різні можливі варіанти співпраці з військовими.

Однією з ключових ідей є надання військовим значної квоти місць в списку партії (від 30 до 50%).

Залишається відкритим питання, чи будуть військові запрошені на індивідуальних умовах (тобто представлятимуть лише себе), чи Порошенку вдасться сформувати справжній політичний союз з ними як з потужною соціально-політичною групою. Це питання вирішиться вже після закінчення війни, але перший варіант видається набагато більш реалістичним за другий.

Партія Юлії Тимошенко «Батьківщина», яка до війни також декларувала свою опозиційність до команди Зеленського, має досить низькі шанси залишитися на політичному Олімпі. «Батьківщина» просто випала з публічного політичного життя під час війни. «Батьківщина» і особисто Тимошенко не змогли знайти свою нішу в цей період.

Частково це обумовлено об’єктивними факторами. Партія не має значних ресурсів. Також у неї заблокований доступ до інформаційної сфери. В дійсності члени цієї політичної сили є досить активними, стараються допомагати в різних проєктах. Принаймні деякі з них є досить важливими та корисними, хоча їх масштаб закономірно не є співмірним з діяльністю більших політичних угруповань.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: УНІАН

Особи, пов'язані з цією партією, стверджують: Юлія Тимошенко усвідомлює, що програє боротьбу за місце під сонцем після закінчення війни. Однак вона намагається знайти нову стратегію партії. Розглядається декілька варіантів: партія села, партія малого та середнього бізнесу, партія відбудови держави. Разом з тим у жодній конфігурації «Батьківщина» не має шансів стати потужною опозиційною силою, яка може поборотися за владу.

Якою буде нова конфігурація української опозиції

Після війни опозиційна ніша в Україні буде досить широкою. Багато політиків намагатимуться зайняти ключові позиції в ній, щоб здобути владу в період історичних здобутків, масштабних проєктів і, звичайно, великих публічних замовлень. Наразі досить складно прогнозувати, які конкретно політичні проєкти здобудуть популярність, але вже видно, як кристалізується основа нової конфігурації української опозиції.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: УНІАН

Маловірогідними є прогнози щодо того, що ключовою опозиційною силою до команди Зеленського після війни могли би стати політичні групи, пов’язані з військовими. Представники цього середовища досить критично підходять до самого поняття «опозиція».

Частина з них переконана, що представники військових повинні бути присутні у владі постійно, адже Україні завжди загрожуватимуть нові акти агресії зі сторони РФ. Ба більше, зараз там домінує переконання, що наступним президентом держави має бути особа, яка є вихідцем із середовища військових.

Разом з тим відчувається досить виразно, що військові не хочуть бути політичною опозицією до діючої влади. Їхні очікування полягають у тому, що політичні еліти та суспільство загалом самі мають прийти до думки, що певні сектори державного управління повинні перейти під контроль військових. Це має статися органічно та безконфліктно. Завдяки цьому вони розраховують через вибори посилити свої політичні позиції.

Іншими словами, політичні та військові еліти в підсумку мають прийти до якогось компромісу щодо розподілу влади та впливу в державі. Вони не будуть опозиційними стосовно один одного, скоріш партнерами. Представники військових кіл у владі займатимуться посиленням обороноздатності держави, традиційні політичні еліти зосередяться на відбудові держави. У зв’язку з цим середовище військових після закінчення війни, скоріш за все, не буде масовим джерелом опозиційних рухів.

З нашої точки зору, виникнення таких рухів команді Зеленського натомість варто очікувати, передусім, у середовищі регіональних політичних еліт. Представники останніх найбільше відчули проблеми в комунікації з нинішньою правлячою командою. Відносини між центром та регіонами завжди були досить складні, а під час війни додатково погіршились, хоча цього не видно публічно.

У деяких випадках ключову роль в цьому відіграли якісь особисті образи, але найпоширенішою причиною, безумовно, є те, що, центральна влада, з точки зору представників регіональних влад, недостатньо швидко і дієво реагує на проблеми регіонів.

Деякі протиріччя вилились в майже публічні конфлікти, але абсолютна більшість представників регіональних політичних еліт все ж таки намагається уникати відкритих суперечок з центральними органами влади, щоб не дестабілізувати ситуацію. Вони не демонструють свого незадоволення діяльністю центру і до закінчення війни зберігатимуть видимість лояльності. А от після закінчення війни багато що вийде на публічну площину.

Варто зазначити, що в умовах досить складних відносин з центром регіональні еліти змогли налагодити дуже тісні контакти поміж собою. Багато питань вони вирішують за допомогою безпосередньо комунікації з колегами з інших регіонів держави, оминаючи центральні органи влади. Не є таємницею, що між мерами найбільших міст сьогодні налагодженні щирі приязні стосунки.

Усі ці чинники призводять до того, що середовище регіональних політичних еліт консолідується та інтегрується. Саме з нього вийде один чи кілька політичних проєктів, які будуть реальною і дуже потужною опозицією після війни.

При цьому на підставі багатьох розмов з представниками регіональних влад можемо стверджувати, що вони будуть опозиційні не стільки безпосередньо щодо команди Зеленського (хоча це також буде мати місце), скільки щодо надмірно централізованої моделі публічного управління в Україні.

Війна досить яскраво показала, що є перелік важливих завдань, які набагато ефективніше вирішуватимуться на рівні місцевого самоврядування або регіональних державних адміністрацій, ніж на рівні органів центральної влади.

Досить впливовими гравцями на опозиційному полі будуть проєвропейські політичні групи. Щоправда, тут варто досить чітко зазначити – йдеться не про ті політичні проєкти, які декларуватимуть проєвропейські лозунги, а про ті, що будуть підтримані Євросоюзом.

Більшість українських експертів та політиків не до кінця усвідомлюють, що інтеграція в ЄС – це не тільки економічна інтеграція, але також значне зростання впливу в державі європейських політичних та бізнесових груп. В ЄС функціонує сукупність наднаціональних (та транснаціональних) груп впливу, які швидко проникають до політики нових членів європейського спільноти. Вони мають власні ідеологічні і прагматичні інтереси.

Щодо третіх партнерів цей клас політиків робить ставку на використання системи недержавних громадських організацій та інструментів впливу на конкретні органи влади. Натомість у випадку, коли держава стає повноправним членом ЄС, відбувається досить тісна інтеграція на політичному рівні.

З досить високою ймовірністю можна прогнозувати, що в Україні з’являться потужні національні партії, які знаходитимуться під парасолькою загальноєвропейських партій. Для них досить часто більш комфортною є ніша опозиції (більшою мірою це специфічна риса політичної культури західних демократій).

Так чи інакше, базуючись на досвіді інших країн, які входили до ЄС, можемо прогнозувати, що українська правляча команда зіштовхнеться з таким явищем. Для держави загалом це буде досить позитивним явищем. Опозиція європейського зразка є дуже ефективним інструментом контролю діяльності влади.

Певну частину опозиційної ніші спробують зайняти політичні проєкти, які будуть фінансуватися та просуватися за підтримки олігархів. Останні не мають іншого вибору, як активно намагатися проникнути до влади. Більшість з них без допомоги держави просто не зможуть зберегти свої бізнес-конгломерати.

На жаль, в Україні домінує досить популістський підхід до ролі таких бізнес-конгломератів. Так, їх створення та розвиток супроводжувались комплексом проблем для держави. Разом з тим вони є основою вітчизняної економіки, до якої варто підходити дуже обережно.

Особливо важливим є те, що олігархічні бізнес-конгломерати, попри всі їх вади, є єдиними ефективними лобістами інтересів національного виробника.

Не є таємницею, що ця ефективність власне ґрунтується на тісній інтеграції з владою. У зв’язку з чим потрапляння таких політичних проєктів до парламенту не буде драмою, але за умови, що їх вплив матиме певні рамки.

Така теза спровокує масове несприйняття, проте вона відображає об’єктивну реальність. Справа полягає в тому, що активна інтеграція України в міжнародну економіку призведе до того, що в країну прийдуть потужні міжнародні транснаціональні корпорації. Віра в те, що вони триматимуться на відстані від влади і не втручатимуться в policy-making України, є наслідком або надмірної наївності, або абсолютного браку розуміння того, як подібні корпорації діють в інших країнах, що розвиваються.

Україна 2.0: куди рухається українська опозиція та хто її очолить?
Фото: depositphotos.com

У зв’язку з цим українській владі потрібно буде або абсолютно герметично закритися від впливу великого бізнесу (як від олігархів, так і від ТНК), або утримувати досить тонкий баланс. Перший варіант видається абсолютно нереальним, тому варто шукати ефективних рішень в рамках другого підходу.

Наразі важко прогнозувати, в які конкретно політичні проєкти інвестуватимуть українські олігархи. Зараз кожен з них має декілька фаворитів, навколо яких можна збудувати перспективні проєкти. Після закінчення війни вони також, безперечно, спробують втягнути до своїх команд деяких досить популярних сьогодні діячів.

З високою вірогідністю можна прогнозувати, що політичні проєкти олігархів будуть опозиційними лише через те, що таке середовище дає більше шансів потрапити до парламенту. Такі рухи просуватимуть красивий альтернативний курс для держави, щоб здобути електоральну підтримку, а не ввести реальну політичну боротьбу з командою Зеленського. Після потрапляння до парламенту ці сили, безумовно, будуть прагнути до формальної або неформальної співпраці з владою.

Після закінчення війни Україна матиме зовсім іншу конфігурацію політичної опозиції. Уже сьогодні є впевненість в тому, що вона буде значно конструктивнішою і дієвішою за попередню модель. Це має сприяти тому, що українська влада стане більш компетентною та ефективною, в чому, власне, і полягає сенс опозиції в демократичних країнах.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua та стрічці Google NEWS
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло