Режисерка художнього фільму «Щедрик»: «Я роблю кіно для своєї доньки»

5 січня в Україні стартував прокат стрічки «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко. Історична драма розповідає про життя трьох родин різних національностей – українців, євреїв та поляків – у Станиславові (Івано-Франківськ) напередодні та під час трагедії Другої світової війни. Хоча картина знята 2021 року – саме зараз, під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, її історичний контекст здається найбільш актуальним для кіноглядача-українця.

«Українська, єврейська та польська сім’ї однаково відчули на собі утиски як Третього Рейху, так і карального режиму СРСР. У безвиході поневолення українська родина приймає до себе дітей, батьки яких стали жертвами окупантів, та самовіддано оберігає їх, наче власну донечку Ярославу. Дівчинка понад усе мріє примирити увесь світ завдяки українському «Щедрику», який намагаються стерти з її пам’яті» – йдеться в описі до фільму.

«Щедрик» створений у копродукції України та Польщі – з рівнозначними інвестиціями обох партнерів. Із українського боку стрічку профінансувало Державне агентство України з питань кіно. Фільм уже побачили глядачі у США, Кореї, Австралії, Франції, Литві, Польщі, Канаді та інших країнах.

Режисерка «Щедрика» Олеся Моргунець-Ісаєнко розповіла Mind про передчуття війни, роботу над своїми ігровими й документальними фільмами, проблеми у виробництві широкого глядацького кіно в Україні, про акторську освіту для дітей і дорослих та історії, які звучатимуть в її майбутніх картинах, а також поділилася улюбленими стрічками 2022 року.

– 5 січня відбулася прем’єра вашого фільму «Щедрик» в українському прокаті. Багато глядачів у соцмережах зазначили, що під час перегляду вони мимоволі проводили паралелі з сучасністю, із війною, яка прийшла в нашу країну. Сам «Щедрик» ви почали знімати до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Що змінилося або відкрилося для вас нового в цій історії тепер?

– Для мене війна в Україні триває з 2014 року. Коли ми знімали кіно, мені було очевидно, що це паралель з «русскім міром», що він уже прийшов на Донеччину й Луганщину. Я до 24 лютого відчувала, що відбудеться війна, зібрала тривожну валізку. Тому не можу сказати, що в моєму кіно після 24 числа щось змінилося. Ми не переробляли нічого, не підлаштовували ні під що. Уже був готовий сценарій, написаний 2018 року чи навіть 2017-го. А 2020-го ми все зробили. Наша сценаристка знайшла вдалі епізоди, які дійсно перегукуються з сучасною війною, що відбувається в Україні.

До того я працювала над фільмом «Рубіж. Грубешівська операція». У нас там є момент, де Молотов говорить текст, який говорив Лавров. Тому для мене жодних відкриттів не було.

– Окрім художніх фільмів, ви займаєтеся виробництвом документального кіно. Що вам подобається у процесі виробництва художніх фільмів і документальних? Із чим вам працювати складніше та цікавіше?

– Я почала з ігрового кіно. Перша короткометражна робота в мене – «Віолончель», другий повнометражний фільм – «Казка про гроші» студії ім. Довженка, ігровий, там дуже цікава історія, ми за пів року створили кіно. А потім я зробила дві документальні стрічки, історичні.

Якраз після перегляду «Казки про гроші» продюсер запропонував мені історію про українсько-польські стосунки. Я познайомилася з цією ідеєю, прочитала про Грубешівську операцію, зрозуміла, що нічого не знаю і мені дуже цікаво дізнатися, що насправді було. Так виник фільм «Рубіж. Грубешівська операція». Коли ми працювали над ним, віднайшли тему про депортацію українців з території Польщі 1944–1946 років. Це була окрема велика операція, коли пів мільйона українців, що проживали на прикордонній території, депортували з Польщі – як тоді казали, на територію «исконной родины». Йшлося про Кременчук, Луганськ, Донецьк.

Згодом продюсер Артем Колюбаєв запропонував мені робити фільм «Щедрик», дуже просив, щоб я почитала, бо я спочатку не хотіла подаватися на патріотичне кіно в Міністерство. Але прочитала – і мене зачепила ця тема, оскільки там були українсько-польські стосунки, українсько-єврейські стосунки, Друга світова війна, були діти, а я дуже хотіла тоді попрацювати з дітьми. Та й пісня «Щедрик» не може залишати нікого байдужим.

Такий шлях. А зараз я знову зняла документальний фільм – «І кожна річка», це повністю моє кіно, я йшла до нього п’ять років. Дуже люблю його. Стрічка пов’язана з екологією. Загалом усе моє кіно більш просвітницьке. Документальні фільми – радше науково-популярні, розповідають людям про історію, про екологію. Ігрові фільми розказують про історію уже засобами художнього кіно, через акторів. Все ж таки намагаємося розповісти людям більше про нас, про українців.

Складніше працювати, мабуть, із документальним кіно, як би це дивно не звучало. Це два різних жанри, усе інакше, скрізь є свої переживання. В ігровому кіно ти все можеш підготувати, а в документальному – не знаєш, що на тебе чекає. І дуже непростий процес монтажу в документальних фільмах. У художньому все зрозуміліше. Вони різні. Але і те, і те мені подобається. Хочу продовжувати працювати як із документалістикою, так і з ігровими фільмами.

– В одному з інтерв’ю ви зізналися, що коли побачили сценарій «Щедрика» вперше, він видався вам близьким. За якими критеріями ви оцінюєте та обираєте для себе історію, яку хочете показати глядачу на екрані?

– Мабуть, те, що мене чіпляє, коли я про це читаю, і хочу дізнатися, чого не знаю. Що може здивувати мене, а я своєю чергою – здивувати глядачів. Я завжди кажу, що роблю кіно для своєї доньки. От фільм «І кожна річка» присвячений моїй доньці, тому що це про екологію, про майбутнє. Але ж і «Щедрик» – це кіно для нашого майбутнього, для дітей, його, до речі, дуже гарно сприймають підлітки, від них багато хороших відгуків. Вони проникаються цією історією.

Моя донька дивилася «Щедрика» зо п’ять разів, була присутня зі мною на показах за кордоном. Вона нормально дивиться кіно, тато там стріляє, нічого страшного. Вона сприймає кіно як кіно, бо з дитинства привчена дивитися фільми, їй трошки легше. А племінниця дуже розпереживалася.

– Можливо, це різні вікові категорії?

– Ні-ні, моїй племінниці шість, а доньці п’ять. 

– «Щедрик» вдало балансує між фестивальним та масовим кіно. Чому, на вашу думку, саме таких фільмів мало в нашому кінематографі?

– Ігрові фільми з історичним контекстом, наприклад – це дуже дорого, неокупно. У нас не так багато екранів, де можна показувати таку картину, і продати за кордон складно. «Щедрику» в цьому сенсі пощастило, бо ми вийшли в такий час, коли фільм став дуже актуальний. У нас наразі повні зали. На жаль, кінотеатри розписують сеанси так, що покази в обідній час або вранці. Мабуть, вони не думали, що на стрічку підуть люди. Я заглядала на сайт «Мультиплекса» в одному з ТРЦ Києва, і там пів зали, квиток коштує не 130 грн, а 260 – і майже всі розкуплені. Я пишу продюсеру, хто йде о 15-й годині в понеділок на українське кіно, та ще й за 260 грн? Для мене це показник, я вдячна глядачам.

Фото зі знімального майданчика. 

Купити такий фільм дуже складно, бо велике жанрове глядацьке кіно коштує багато грошей. А ще ж і продюсери не хочуть цим займатися, не бачать перспектив заробітку. І чи буде зараз в Україні багато глядацьких фільмів – я не знаю. Якось мене питали, чому в Україні нема байопіків, у нас же стільки хороших персонажів, про яких можна розповісти. Але все це пов’язано з фінансуванням: великий бізнес не хоче давати гроші, а добре б працювати з інвесторами, щоб отримувати кошти на таке кіно.

Можливо, якби був прийнятий закон, щоб кіно не оподатковувалося, а інвестори могли вкладати в нього гроші та не платити податок... Про це говорили, коли я ще 18–20 років тому вчилася в інституті ім. Карпенка-Карого. Усім було б вигідно, якби великі компанії були донорами для кінематографа. Тож поки із фінансуванням проблеми.

– Зокрема, патріотичні стрічки підтримуються Мінкультом або Держкіно, і здебільшого найякісніше кіно виходить за державної підтримки. Чому, на вашу думку, у нас досі немає механізму, коли існують студії, що фінансують фільми?

– Тому що неможливо окупити кіно. Воно коштує стільки… У нас немає такої кількості кінозалів, де його прокатати. Й історичне кіно, і будь-яке інше. Нам треба виходити на ринок, щоб продавати його за кордон. Там ринок теж закритий, і це не так просто. Це велика робота, щоб ми з ними відкрили ринок, напрацювали домовленості. Там уже є французи, британці. Потрібно створювати копродукцію, і щоб стрічка була англомовною, наприклад. Бо ніхто не зацікавлений купувати фільми українською мовою.

Є дуже хороший приклад не дуже хорошої росії. Коли вони підняли свій кінематограф якраз завдяки інвесторам та змінам в оподаткуванні. Колись була ідея, щоб Національна лотерея фінансувала кінематограф, але й вона десь зникла. Ніхто не хоче вкладати гроші в бізнес, який не приносить ніякого прибутку. Тому лише держава може підтримувати такі фільми. Та й загалом у всьому світі за державними програмами фінансується патріотичне чи науково-популярне кіно. Інакше воно не може існувати.

– Чого бракує сучасному українському кіно?

– Грошей і практики. Хоч уже багато хто попрацював, багато крутих спеціалістів і хороших фільмів – якраз за рахунок держави. А грошей не вистачає завжди… Це справа і смаку теж. І наявності партнерів, з якими ми б попрацювали. Треба перебудовувати ринок із системи Україна – росія. І ніхто за ці десятиріччя сильно не намагався змінити це, співпрацювати з тією з Польщею. Тому що це складно, а росія – це було дуже легко. Всі хотіли йти легкими шляхами, а тепер маємо війну, на жаль. Культура, кіно, освіта – це той масовий вплив, яким дуже добре користувалася росія. І ми бачимо, як вони виграли інформаційну війну. І тільки з початком повномасштабного вторгнення почали говорити, як впливає інформація, зокрема, документальні фільми, як нами цікавиться весь світ.

– Згадується копродукційний фільм України та росії 2015 року «Битва за Севастополь», де знялося багато українських акторів – і відомих, і початківців. Але стрічку чомусь не кенселили, хоча вже відбулася анексія Криму, тривала війна на Донбасі. Вона виходила в широкий український прокат. Тоді ще не було такої свідомості ні на рівні держави, ні на рівні громадян?..

– Ні на рівні продюсерів. Ви знаєте, зараз є хвиля проти того, щоб російські актори знімалися в кіно. Але я б іще говорила про продюсерів, які дають роботу. Що ж робити тим акторам, що хочуть заробляти гроші, годувати родини, але на ринку не пропонується праця? Ще ж дуже багато працівників, які залучені до кіновиробництва: освітлювачі, костюмери, гримери... Хто пропонує тобі роботу? Продюсери. Насамперед вони мають відповідати за те, що відбувалося, і намагатися вибудувати якісь інші стосунки. Може, і вибачитися, що так усе було.

Мені пощастило, я з 2013 року не працювала в російському кіно. І все ж мої два документальні фільми називалися українською пропагандою. Але ж це не пропаганда, а науково-популярне кіно, фільми про нашу історію. Стрічки на Viasat History чомусь не називаються пропагандою. А в нас, коли ти робиш кіно і там згадується, наприклад, УПА, Бандера, Мельниченко, Волинська різанина – це одразу страшне пропагандистське кіно. Маю надію, що після «Щедрика» люди захочуть подивитися ще два моїх фільми. Про депортацію, наприклад. Дізнаються трошки більше про те, що з нами було. Нічого не змінилося.

2019 року вийшов «Рубіж. Грубешівська історія», 2021-го – «Депортація 44–46». Автор сценарію Тарас Лазер і режисер монтажу Роман Сенчук знайшли в архіві ім. Пшеничного рідкісну хроніку, де записаний фейковий допит нібито упівця, але це селянин, який забуває слова. І роблять дублі. Коли мій майстер Михайло Іванович Павлов побачив кіно – а він якраз робив багато документальних фільмів про цей «русскій мір» – був вражений, де ми знайшли такий унікальний матеріал. Це прямий доказ, як поводилися ці люди тоді. Вони просто знімали пропаганду. Нічого не змінилося. Вони брали дядька з заходу України, змушували говорити текст. А той навіть не розумів, що говорить.

– А чого бракує сучасному українському кіноглядачу?

– Ходити в кінотеатри на українські фільми, підтримувати своє. І грошей бракує, все-таки скрутний зараз час. Я вдячна всім глядачам, які сьогодні йдуть в кіно, бо це все одно небезпека і ризик. Вони збираються великою групою людей в одному місці.

Те, що в нас було восьмого січня в «Жовтні», – неймовірне. Повний зал «Гегемон», усе розкуплене. Мені було дуже приємно, що на фільм прийшли люди не ті, які зазвичай ходить до кінотеатрів, а ті, які дуже давно не були в кіно. «Щедрик» покликав ту глядацьку аудиторію, що зазвичай в кіно не ходить або перестала ходити. Були глядачі 50+. Мої батьки прийшли, тітка.   

– Яку історію ви хотіли б розповісти на екрані найбільше?

– Є дві історії. Над однією я зараз працюю. Це документальний фільм про екоцид, про наслідки воєнної агресії росії – не тільки щодо людини, а й щодо всього навколишнього середовища. Про те, що росія має відповідати, платити репарації. Ви навіть не уявляєте, як зіпсована зараз екологія в Україні. Мінні поля. Масло, яке стікає з техніки в річки. Це все окислює землю, вбиває ґрунт, комах. Звірі підриваються. Колосальна трагедія в екології. Жодна країна не знала за такий короткий період стільки ракетних ударів. І це, на жаль, дуже й дуже негативно вплине на екологію.

А друга історія в мене є давно, називається «Папа». Драматургиня Лєна Гапєєва сама з Сумської області, була під обстрілами в Миколаєві. Я сама з Чернігівської. Мені ця історія близька, вона про двох сестер і про батька, який повертається із заробітків з росії. Возз’єднання сестер, які розуміють, що можуть бути разом. Сімейна драма. І знову діти, головні героїні там – двоє дівчаток. І я б дуже хотіла цю історію, бо вона мені близька. Це 1990-ті. Там є тема, як російська естрада поглинає красиву українську народну пісню, яку співають нам бабусі. Як сприймає цей момент молодь, що слухає російську попсу.

Цю історію мали ставити в Театрі Драматургів, поки що відкладається. Маю надію, що все складеться.

– Чи є в Україні хорошого рівня школи акторської майстерності для дітей?

– У дорослих школах, наприклад, завжди залежить від майстра. І в університеті ім. Карпенка-Карого є курси, де хороші майстри, і в естрадно-цирковій академії, в інституті культури. Ти йдеш не у ВУЗ, а до майстра. Дивіться, до кого ви йдете, які роботи створила ця людина, у якому театрі вона грала. Буває, людина – хороший теоретик, не практик, але може так навчити, що ви на практиці будете класно працювати. Треба дізнаватися, хто були студенти, якщо є хороші випускники, то ця людина може навчити.

А для дітей… Знаю, у Яни Соколової є школи, у Валерії Ходос, хороші відгуки. У «Депортації 44–46» я співпрацювала з дівчинкою зі школи Яни Соколової, потім вона вступила в Карпенка-Карого. А в мене вона знімалася, коли тільки вступала.

– А кого ви порадите дивитися людям, які хочуть бути режисерами?

– Я фільмоман. У кожному періоді був режисер, якого я дивилася. Треба багато переглядати, брати до уваги смак, дивитися те, що написано по книжках класичних режисерів, навіть якщо складно. Берґмана, Фелліні, Параджанова, Довженка. «Землю» треба точно подивитися, щоб розуміти естетику українського кіно. І далі величезний список людей, які мені подобаються. Усі троє Андерсонів, Трієр, Тарантіно. Класику варто подивитися. На них гарно базувати потім свої історії.

Колись я була на майстер-класі в Зануссі, він розповідав про свого студента, який прийшов і сказав: «Я зробив кіно. А потім подивився фільм, там було так само зроблено, як у мене». А він питає, чи працювало в цьому кіно? Працювало. Тобі сподобалось? Так. Тоді залишай. Тому так.

Надивленість важлива. Ходити дивитися картини в музей. Учити себе не тільки динаміці, а вміти у статиці побачити сюжет, історію.

Через те, що супер багато інформації, бракує освіченості, заглиблення у певні теми. Треба спробувати зрозуміти, чому так, знати класичні речі. 

– Які стрічки чи серіали вразили вас протягом 2022 року?

– «Памфір» дуже вразив, чудовий, я дивилася його у Варшаві. Дуже люблю захід України, там і Маланка присутня, як у мене в «Щедрику». Але там зовсім інша історія, дорослішання хлопчика. Дуже хороші акторські роботи. Взагалі чудове кіно, яке ввійшло б у топ моїх фільмів.

Я дуже люблю «Вулкан» Романа Бондарчука, «Атлантиду» Валентина Васяновича. І від документальної стрічки «В. Сильвестров» Сергія Буковського отримала масу задоволення, пів фільму просиділа, усміхаючись. Ми живемо на Березняках, прожили вісім років на Русанівці, там багато пейзажів нашої місцевості. Дуже люблю музику. Радила б «В. Сильвестрова» та «Памфір» для перегляду.