Перекладачка текстів Дж. Р. Р. Толкіна: «24 лютого мені лишалося зовсім трохи доперекладати до есею з назвою «Війна»

Шанувальники англійського письменника Дж. Р. Р. Толкіна в Україні читають його прозу та поезії, зокрема, у перекладах Олени О’Лір. «Гобіт», або Туди і Звідти», «Листи Різдвяного Діда», «Берен і Лутієн», «Загибель Ґондоліна» – понад 15 років Олена співпрацює з львівським видавництвом «Астролябія», що видало чималу колекцію толкінівських книжок.

У перекладах О’Лір також вийшли роман «Ностромо» та прозова збірка «Фальк. Емі Фостер. Завтра» Джозефа Конрада; збірка малої прози Вільяма Батлера Єйтса «Таємна троянда»; повне зібрання казок дитячої письменниці Беатрікс Поттер; «Сер Ґавейн і Зелений Лицар, а також Перлина і Сер Орфео» за перекладом Дж. Р. Р. Толкіна (кіномани пригадають фільм «Легенда про Зеленого лицаря» Девіда Лоурі, що створений саме на основі цієї давньоанглійської поеми).

На сьогодні останній переклад О’Лір з Толкіна – це графічний роман «Гобіт» (2022), де текст адаптували Чарльз Діксон і Шон Демінґ.

Mind запитав у Олени О’Лір про її перші переклади та знайомство зі світом Толкіна, чи справді його тексти непросто перекладати та в чому різниця між українським і російським варіантом, як вдається розслаблятися під час роботи, скільки перекладів можна зробити за рік та яка книжка розрадила у складний час.

– Пані Олено, остання книжка, яку я прочитав, – це біографія Джона Рональда Руела Толкіна від Гамфрі Карпентера, за що вам дякую, адже саме толкінівську поезію там можна прочитати у вашому перекладі. Ви давно співпрацюєте з видавництвом «Астролябія» як перекладачка. Але з чого почалася ваша діяльність?

– Якщо говорити про перекладацьку діяльність, то почалася вона з «шухлядного» періоду, тобто з перекладів для власного задоволення, без особливих надій десь їх опублікувати. Я намагалася перекладати англомовну поезію – і досі поетичний переклад залишається великою моєю любов’ю, і я цілком поділяю думку Олександра Мокровольського, автора першого українського перекладу «Гобіта»: 

Тож почалося все з британських поетів, які мені подобались – і твори яких можна було дістати в мої доінтернетні студентські часи (у бібліотеках або на Петрівці, відомому в Києві книжковому базарі, де продавалися книжки з дешевої серії «Penguin Popular Poetry», або навіть у підручниках англійської мови).

Першим перекладом, який мене задовольнив, був переклад сонета Джона Мілтона «На його сліпоту». Зроблений він у середині 1990-х років. І я надіслала його в Мюнхен Ігореві Качуровському, з яким тоді почала листуватися, – послідовнику київських неокласиків, поетові, прозаїкові, перекладачеві небосяжного таланту, а до того ж літературознавцю-універсалу, що з Божої ласки став моїм літературним учителем. І, на моє подивування, він зі своєю дружиною Лідією Крюковою–Качуровською, справжньою поліглоткою і великою його помічницею в перекладацькій праці, одностайно визнали, що моя версія цього сонета краща за версії Михайла Ореста й Дмитра Павличка.

Кого ще я тоді перекладала? Поетів-метафізиків ХVІІ століття, зокрема, Джорджа Герберта і Генрі Воена (спершу з приступних мені антологій, а потім і в ширшому обсязі – із зібрань їхніх творів, які відксерокопіювала для мене пані Лідія під час мого першого візиту до подружжя Качуровських у Мюнхен). Перекладала й романтиків – Вільяма Блейка, Вільяма Вордсворта, Семюела Тейлора Колріджа…

А першим моїм опублікованим перекладом став переклад невеличкої поеми леді Марґарет Кавендіш, герцогині Ньюкаслської, англійської письменниці ХVІІ століття, вельми вченої дами й палкої захисниці прав тварин, з назвою «Полювання на зайця» (журнал «Сучасність», 2004). Переклад я присвятила Лідії Крюковій-Качуровській – бо й вона безмежно любила тварин, а, окрім того, я була вдячна їй за коментарі-зауваги до моїх тогочасних перекладацьких спроб.

Дякую за наставництво й Вікторові Коптілову, авторові конгеніальних перекладів «Трістана та Ізольди», «Роману про Троянду» та інших шедеврів. Власне, його спецкурс із теорії і практики перекладу, який я прослухала в аспірантурі Інституту філології КНУ, – це єдиний мій досвід академічних перекладацьких студій. А водночас дуже багато дало мені й неформальне спілкування з Віктором Вікторовичем – на схилі його віку, коли він уже згасав від хвороби Паркінсона.

– Коли саме почалося ваше знайомство з творчістю Толкіна? Що вас у ньому привабило?

– Справжнє моє знайомство з творчістю Дж. Р. Р. Толкіна почалося, як не дивно, з видавничого замовлення: 2006 року Олег Фешовець, засновник видавництва «Астролябія», попросив мене перервати працю над перекладом «Беовульфа» – саме ця давньоанглійська героїчна епопея поклала початок моєї співпраці з «Астролябією» – і перекласти «Гобіта». Тож знайомство зі світом Середзем’я відбувалося вже у процесі перекладу… А переклад ішов досить-таки складно. Переклад у принципі – тяжка праця, а до того ж це був перший мій переклад великого прозового твору.

І лише поетичні вставки – пісні ґномів, ельфів, навіть ґоблінів тощо, віршики Більбо – були мені розрадою і перепочинком: наче привали в довгій і втомливій мандрівці. Отак я й рухалася: від пісеньки до пісеньки… І, перекладаючи, я полюбила Більбо та його друзів, полюбила дивовижний світ, який Толкін витворив силою своєї уяви, його мальовничий, «смачний», часом злегка іронічний стиль і ту безмежну доброту, з якою він ставиться до своїх героїв – тих, що стоять на боці добра.

І далі, перекладаючи інші твори Професора, я із захватом відкривала нові грані його літературного таланту – його високу героїку, прекрасні романтичні мотиви, його любов до Середньовіччя, яке близьке і мені.

– Як на мене, це один із найскладніших для перекладу авторів, адже стільки деталей, створених ним мов та міфологій відлякують тих, хто поверхово знайомий із творчістю Толкіна. Що для вас було найважчим у перекладі робіт письменника?

– Звичайно, відтворення складної системи власних назв – імен персонажів і топонімів – становить певні труднощі, але, щиро кажучи, найтяжче для мене в Толкіна – коли він надто довго говорить прозою… Тому, отримуючи видавниче замовлення на переклад чергового його твору, я передусім цікавлюся, чи є там вірші й у якому обсязі... 

І певно, найулюбленіший мій переклад із Толкіна – це поетична версія сказання про Берена та Лутієн, «Балада про Леітіан».

– Чи допомагала біографія авторства Карпентера більше зрозуміти, як перекладати толкінівські тексти?

– У Карпентера, якого переклала Вікторія Дєдик, мене найбільше захопив виклад толкінівської концепції співтворчості (sub-creation), згідно з якою люди, творячи міфи, легенди, загалом художній вимисел, постають співтворцями Найвищого Творця, а їхні творіння є не якимись порожніми фантазіями, а завжди містять зерно Абсолютної Істини. У цьому ж ключі розглядається і природа літературної творчості самого Толкіна. 

– У наш час багато людей просто не заморочуються та користуються Google-перекладачем, про що потім жалкують. Скільки часу загалом займає виважений літературний переклад? Чи ставлять видавці чіткі дедлайни?

– Щодо часу – тут неможливо вивести якісь універсальні норми. Адже кожен твір, над якими працюєш, унікальний і має свої «камені спотикання». Часом у мене весь робочий день міг піти на обмірковування однієї 12-віршової строфи на три рими із середньоанглійської поеми «Перлина» (яку я перекладала за перекладом Толкіна сучасною англійською, зазираючи й в оригінал). Причому треба врахувати, що така строфа є в цьому творі частиною ще складнішої строфічної конструкції з п’ятьох 12-віршів, об’єднаних спільною римою в останньому рядку, а ці конструкції сполучаються між собою за допомогою лексичних перегуків…

А часом, коли терміни тиснули, доводилося перекладати й по шість (або й більше) умовних сторінок за день.

– А скільки книжок ви берете одночасно до перекладу? І скільки ви робите перекладів за рік у середньому?

– Одночасно я працюю над однією книжкою. Часом (як у випадку «Беовульфа» і «Гобіта») на вимогу видавця доводиться відкласти один переклад, щоб зробити другий. Часом сама влаштовую собі тайм-аут, щоб перекласти якийсь невеликий поетичний твір, який давно вабив.

А щодо кількості книжок, перекладених за рік, то тут теж складно вивести якийсь середній показник. 

– На вашу думку, чи існує зараз достатня кількість перекладів зарубіжної літератури українською, щоб вона могла витіснити попит на російський сегмент ринку, який попри прийняття закону про заборону продажу книжок російською ще залишається в Україні?

– Динаміка, з якою українські перекладачі освоюють класичну й сучасну літературу світу, не може не тішити. 

– До речі, щодо книжок російською. Російський переклад Толкіна до сьогодні провокує людей писати коментарі, на кшталт «не гобіт, а хоббіт», «не Ґандальф, а Гендальф», «не Торбин, а Беґґінз». Спробуймо закрити цю тему раз і назавжди, чому ви вибрали саме такий переклад, якщо в англійському виданні hobbit, Gandalf, Baggins?

– Тут не треба вигадувати велосипеда. По-перше, Толкін сам залишив докладні коментарі щодо вимови й перекладу назв у своїх творах (у додатках до «Володаря Перснів», а також в окремому «Пораднику щодо імен і назв у «Володарі Перснів», якого письменник уклав після появи шведського та нідерландського перекладів цієї трилогії).

А по-друге, в українському перекладі мають діяти норми українського правопису (аж ніяк не російського!), зокрема українські правила транслітерації. Отож hobbit – гобіт, оскільки англійський придиховий звук [h] передається українською за допомогою літери «г», а подвоєння приголосних у запозичених загальних назвах не зберігається (звичайно, існує низка винятків, які ми завчаємо напам’ять ще в школі: ванна, бонна, вілла, булла тощо).

І саме назву «Гобіт» має вже згаданий перший український переклад цього твору пера Олександра Мокровольського, переклад, який має широке коло шанувальників і який, до речі, був перевиданий в «Астролябії» до 35-річчя його появи друком у подарунковому оформленні з ілюстраціями самого Толкіна.

Gandalf – таки Ґандальф, оскільки у власних назвах англійський звук [g] передається як «ґ», а згідно з інструкціями Толкіна в одному з додатків до «Володаря» («Письмо та правопис»), звук різних мов Середзем’я, передаваний у трилогії за допомогою літери «а», наближається до першого голосного в англійському «father», отже – відповідає нашому [а].

І нарешті, Торбин – дуже добрий відповідник до Baggins, адже сам Толкін у своєму «Пораднику щодо імен і назв у «Володарі Перснів» рекомендував перекладачам свого твору: «Переклад має містити елемент зі значенням «мішок, торба» (гадаю, не треба пояснювати, що bag у перекладі з англійської – саме «торба, мішок»).

– Чиї попередні переклади Толкіна ви б могли якось відзначити? Можливо, деякі з них вплинули на вас?

– Безумовно, авторитетним для мене є «Гобіт» у перекладі Олександра Мокровольського, який, за висловом Олега Фешовця, уже давно перебуває в золотому ковчезі культури.

А загалом треба сказати, що, взявшись до праці над власним перекладом «Гобіта» на замовлення «Астролябії», я опинилася в команді фахівців-толкінознавців з уже виробленою стратегією і тактикою перекладу, застосованою у «Володарі Перстенів» – роботі Олени Фешовець і Назара Федорака (до речі, саме із цього перекладу я «успадкувала» майже всю номенклатуру – назви географічних об’єктів Середзем’я та його чарівних мешканців, їхні імена тощо, вживані в «Гобіті»).

А коли до нашого проєкту долучилася Катерина Оніщук, деякі книжки ми з нею зробили у співпраці (Катерина перекладала прозу, я – вірші), і це партнерство було мені в радість. З її перекладів Толкіна мені особливо до душі «Сильмариліон», казки зі «Сказань з Небезпечного Королівства».

– Чиї сучасні переклади вам подобаються?

– Передусім назву своїх учителів у мистецтві перекладу – Ігор Качуровський, Віктор Коптілов. Вони вже пройшли свої земні шляхи, але залишаються нашими сучасниками, і переклади їхні ще дуже довго будуть неперевершеними.

З нині сущих згадаю Андрія Содомору, Сергія Борщевського, Тараса Лучука. З молодших – люблю поетичні переклади Люцини Хворост і Олександра Одріна, які належать до літературного стоваришення «Рівнодення», як і я. А загалом коло сучасних перекладачів, до яких я маю щиру колегіальну пошану, дуже широке.

– На якому етапі після 24 лютого до вас прийшли нові замовлення?

– 24 лютого застало мене за роботою над черговим перекладом – то були «Кельтські сутінки» Вільяма Батлера Єйтса. Мені лишалося зовсім трохи доперекладати есей із назвою «Війна»… Було враження, що Єйтс про щось знав… Так, містика проявляється і в перекладі.

І так, було складно: я перебралася на кілька тижнів до мами, в інший район Києва, щоб бути в найтяжчий час поруч із нею, а в неї там – ні стаціонарного комп’ютера, ні інтернету, тому доводилось обходитися смартфоном з мобільним інтернетом і древнім планшетом. І все ж я продовжила працю і довела її до кінця.

А далі на черзі були інші замовлення, тож перекладацький процес не переривався. Хоча мушу визнати, що мої темпи в ці воєнні місяці суттєво знизилися – і винні тут як технічні проблеми (зокрема, вимкнення електрики), так і психологічні чинники. 

Зокрема, зараз набув особливої ваги переклад творів української літератури світовими мовами.

Кілька із цих перекладів – вірші Валентини Давиденко, Дмитра Довбуша, поетів і воїнів Анатолія Анатолія (Anatoliy Anatoliy) і Володимира Тимчука, а також мій власний сонет із циклу «Сонети Перемоги» – увійшло до двомовної антології української воєнної поезії «Sunflowers» / «Соняшники», яку впорядкувала й видала торік американська поетеса індійського походження Калпна Сінг-Чітніс.

– Яка книжка чи книжки вас найбільше вразили за 2022 рік? І чи вмикається у вас певна профдеформація під час прочитання чужих перекладів, що щось могло би бути краще? Чи виходить отримати задоволення від читання й не думати про роботу при цьому?

– Можу отримати задоволення лише від доброго перекладу, а від поганого – вибачте. І гадаю, що це не профдеформація, а здорове критичне сприйняття. Втім, до поодиноких дрібних недоглядів у загалом доброму перекладі я ставлюся вибачливо.

Яка книжка вразила минулого року? Радше зцілила – і цим цілющим трунком стало «Кульбабове вино» Рея Бредбері в чудовому перекладі Володимира Митрофанова. Книжка про літо, жадібно випите до краплі, – так, як п’ється лише в дитинстві, – літо, побачене з віддалі мудрих літ і пережите вдруге – з ніжною любов’ю і ностальгією… Саме ця книжка була потрібна мені влітку 2022 року, щоб заново навчитися радіти життю.

 – Чи можна нині прогодувати себе в Україні, працюючи винятково перекладачем?

– Принаймні мені це поки що вдавалося. Хоча віднедавна працюю за сумісництвом ще й у Музеї Максима Рильського – але тут для мене передусім важливий не додатковий заробіток, а причетність до збереження пам’яті та спадку одного з найулюбленіших моїх поетів і перекладачів.

– Що б ви сказали тим, хто хотів давно спробувати себе у цій професії, але залишаються певні вагання?

– Я б порадила таки спробувати – якщо перекладацьке мистецтво по0справжньому вабить. Усе починається з бажання.