Режисер театральної прем’єри «Цар Едіп»: «Якщо маєш змогу говорити за кордоном, то тільки про біду, яка заполонила нас»

Давид Петросян – український режисер театру. Його вистави – щомісяця на афішах і сценах Києва. У Національному театрі ім. Івана Франка – «Кассандра» Лесі Українки, «Земля» Ольги Кобилянської, «Буна» Віри Маковій, «Крум» Ханоха Левіна та «Війна» Ларса Нурена. У Театрі на Подолі – «Мрії оживають» за Іваном Вирипаєвим.

«Цар Едіп» Софокла – крайня прем’єра Давида Петросяна у Театрі на Подолі. Режисер осучаснює героїв давньогрецької трагедії на різних рівнях побудови вистави. Однак текст залишається незмінним і схожий на постріл актуальними сенсами. Нещодавно постановка «Царя Едіпа» була нагороджена премією «Чорний лотос», яку вручили у Києві вперше – аби відзначити, підтримати митців і мисткинь у сфері театру та кіно.

Режисер Давид Петросян розмірковує про гордість за «своє», осліплення суспільства, російські наративи в українській культурі, відчуття свободи, відповідальність нового покоління за помилки попередніх та про відкритість держтеатрів до діалогу на болісні теми зі своїм глядачем – у розмові з Mind.

– Наскільки змінився після 24 лютого ваш режисерський портфель п’єс, які б хотіли поставити?

– 24 лютого відбулося офіційне вторгнення зі сторони росії, але ж у нас триває війна з 2014 року. Відтоді в мене не було жодної п’єси російського автора. Не буду брехати: мені подобається Антон Чехов, і я вважаю, що це геніальний драматург. Але чи треба мені ставити його в Україні зараз і продовжувати транслювати російські наративи? Думаю, що ні.

Це питання суто про наративи. Наприклад, є такий постросійський драматург Іван Вирипаєв, який виїхав з росії 10 років тому, вже отримав польське громадянство. У його текстах не лунають російські наративи, він ніяк не підтримує рф, а навпаки – на нашому боці. З такими людьми можна працювати. Щодо вистав за російськими класиками, подивимося, що буде за 10 років, але зараз точно не час.

– Тобто п’єси Вирипаєва можна ставити зараз?

– Якщо людина має щиру і відкриту позицію, підтримує публічно Україну і щось робить для цього, то так. Це не про «хароших русскіх», ні. Той самий Вирипаєв переказав свої гроші – відсотки з вистав, що йдуть у росії, – на допомогу українським біженцям у Польщі. Це наочні кроки.

Щодо впливу російських наративів на культурне середовище, щодо пам’ятників, назв закладів, то це не суто про мистецтво, а більш глобальне й історичне питання.

– Наприкінці минулого року Харківський академічний драматичний театр позбувся імені Пушкіна в назві, а зараз у своєму репертуарі поновлює виставу «Занадто одружений таксист» Рея Куні. Як можна це сприймати?

– росія протягом довгих десятиліть відбирала в України можливість шляху до свого власного чистого мистецтва, навіть комедійного. Нав’язувала свої смаки, літературу, тому в нас і ставлять низькопробні комедії – для каси, бо немає можливості для самобутнього розвитку свого напрямку мистецтва.

Немає нічого поганого в тому, щоб робити комедії, але питання – які саме комедії. На жаль, почалася війна, і на багатьох в екзистенційному плані вона ніяк не вплинула. Якщо вплинула б, то цього б не було.

– Маєте на увазі представників культури?

– Культура або інша сфера діяльності, неважливо. Якщо після 2014 року одні намагалися щось змінити, то інші й зараз залишаються на тому ж рівні. Для них тільки життя стало дискомфортнішим, а свідомість та сама.

Нас цього позбавили. Тому і виходить непевна ситуація, коли людина не може прийняти зміни, які постійно відбувалися в нашій історії, а зараз це виплило назовні.

– Коли зараз у Національному театрі ім. Лесі Українки вистави вже йдуть українською, але немає навіть авторів перекладу – це теж про «зміни на ходу»?

– Зараз у них немає вибору, бо треба гроші заробляти. Цей процес, якщо він був би щирим, розпочався б поступово і після 2014 року. Можна ж було запросити перекладача. Там зараз змінилося керівництво, але свідомість залишилась та сама, люди ті самі.

Там працюють актори з дуже проактивною українською позицією, наприклад Юрій Дяк. Також деякі актори пішли боронити країну. Але в багатьох сенсах свідомість залишалася стара: пострадянська, постколоніальна, тому на ходу перевзуваються – перекладають українською. Це провина не колективу, а людини, яка керувала театром майже 30 років.

– Ваша крайня прем’єра – «Цар Едіп» у Театрі на Подолі. Чому обрали для постановки давньогрецьку трагедію Софокла? Вона резонує із сьогоднішніми подіями?

– Вистава не обов’язково має резонувати із сьогоденням. Багато важливих для мене чинників навіть не намагаюся показати глядачу. Для мене, наприклад, має значення, що для Леся Курбаса це була визначна вистава, а він завжди звертався або до української, або до світової класики.

Той фактор, що батьки Едіпа зробили щось неправильно, а діти мають спокутувати гріхи своїх батьків і самі страждати, – у цьому є паралель, що батьки довірилися радянському союзу, повірили в комуністичний режим, а ми, пострадянські діти, зараз маємо цей бруд прибирати, внаслідок чого гинуть наші люди.

Едіп, який позбувається зору, сліпий фізично, але так він відрізає зв’язок із гріхами своїх батьків. Прямого стосунку до війни вистава не має. Але важливо, щоб зараз лунали на сцені твори могутніх авторів, як-от Софокл.

– Тобто тема прозріння – це про суспільство, а не про владу?

– Я не вірю у прозріння влади. Абсолютно. Влада або вірить у щось і йде в супротив чомусь. Або її прибирають. Це питання прозріння народу, як дітей пострадянського суспільства. Я не певен, що наша влада прозріла, у неї просто немає вибору.

– Значна частина суспільства почала активно цікавитися своєю історією, культурою, освітою. Чому це відбувається лише зараз, адже Україна має потужну літературу, талановитих акторів. Можливо, є провина й театру в тому, що суспільство довгий час було осліплене?

З одного боку, ми займаємося серйозними виставами (Шекспір), але не заходимо в зону конфронтації з глядачем, боїмося, що йому не сподобається. І в цьому немає висловлювання. Так було весь час у радянському союзі. Складно однозначно відповісти, чи є провина театру. Адже сучасний репертуарний театр працює цілком у тій самій схемі, у якій працював і за радянських часів.

– Режисери бояться ризиків?

– У нас практично немає політичного театру, його не існує. От зараз роман Орвелла «1984» набув актуальності. А коли раніше читали, то сприймали його наївно, бо це відомі істини. І сьогодні ти бачиш, що це відбувається по сусідству з тобою, і тебе намагаються в це втягнути. 

Давид Петросян та Олексій Богданович. Репетиція вистави «Візит» у театрі імені Франка (фото Юлії Вебер; із соцмереж театру) 

У Театрі на Подолі йде вистава «1984». Хіба вона відкриває якусь болісну тему? Якщо ми звертаємося до великих творів, усе одно робимо так, щоб її сприйняли. У нас, на жаль, немає жорсткого висловлювання, яке глядач може не сприйняти. Чи можна уявити, що в державному театрі поставлять виставу, наприклад, про одностатеві шлюби?

– Думаю, що ні. Хіба як студентську роботу.

– Наш театр – майже весь тільки державний. Незалежний, як-от «Дикий театр», тяжко виживає і теж потребує підтримки держави. Але все ж таки у нас мають бути такі висловлювання на державному рівні.

– Ви намагалися пропонувати якусь неоднозначну тему для вистави у державному театрі?

– Питання навіть не в темах – вони в усіх творах майже однакові. Як і ноти, їх всього сім, а варіацій із ними море. Питання в тому, аби звертатися більше до сучасних текстів – не таких однозначних. Звертатися до них на перший час обережно, скажімо, на малій сцені. Але звертатися. І шукати нові театральні форми та нових театральних драматургів.

– У відгуках хтось називає виставу сеансом психотерапії. А для вас театр – це терапія чи щось інше?

– Я думаю, що це пафосне висловлювання. Але якщо глядач так каже, у нього стався цей сеанс, то це його право, і чудово, що таке з ним відбулося. В умовах, у яких перебуває наша країна, якщо комусь вдалося відпочити серцем і головою, то це викликає тільки радість.

– Сценографія вистави «Цар Едіп», гра зі світлом – таке рішення продиктоване відключенням електроенергії?

– Вистава побудована на світлі, тому що Едіп – це світло. Насправді ситуація з електроенергією в Україні та прем’єра збіглися випадково. Анна Шкрогаль – молода художниця, учениця Андрія Александровича–Дочевського. Вона отримала гарну школу, талановита. Сподіваюся, що молоді художники, як і режисери, будуть більше потрапляти в державні театри і мати змогу себе проявляти.

– Ви вже ставили в Театрі на Подолі п’єсу Івана Вирипаєва за часів Віталія Малахова, а зараз працювали, коли театр очолив Богдан Бенюк. Чи щось змінилося в підході?

– Мені складно сказати, бо репетиції почалися до того, як Богдан Бенюк став керівником. Єдине, що я можу стверджувати, – Богдан Михайлович хоче зберегти те, що створив Віталій Малахов. З іншого боку, важливо, щоб він відчував ритми часу, додав щось нове в цей простір.

– Що для вас є відчуття свободи в театрі?

– Я відчуваю смак свободи, коли є довіра до акторів. Коли зустрічаються люди, які розуміють, що це нам треба і ще комусь треба. Де починається довіра, там починається свобода. Це не завжди відбувається, як хотілось би, але важливо усвідомлювати.

– А чи були такі випадки, що актор починає репетирувати і розуміє, що цей матеріал – «не його»? Чи може актор відмовитися від роботи у конкретній виставі?

– У державному театрі, напевно, такого майже немає. Але мені не хотілося б працювати з людиною, яка і себе, і мене мучить.

– Над чим зараз працюєте?

– У драматичному театрі ім. Івана Франка працюємо над виставою за п’єсою Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами». Потім на великій сцені буде «Король Лір».

Давид Петросян і Богдан Бенюк. Репетиція вистави «Візит» у театрі імені Франка (фото Юлії Вебер; із соцмереж театру) 

У Театрі на Подолі навесні плануємо поставити виставу за творами Миколи Хвильового.

Також Оскарас Коршуновас запропонував здійснити постановку в Литві. Напевно, це буде вистава за текстом українського драматурга, дотичним до теми війни. Бо якщо маєш змогу говорити за кордоном, то тільки про біду, яка заполонила нас.