Автор роману про світ у ХХІІ столітті: «Вся культура не витримала перевірки реальністю після повномасштабного вторгнення росіян»

Макс Кідрук – український письменник, радіоведучий і популяризатор науки. Автор романів «Доки світло не згасне назавжди», «Де немає Бога», «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», а також низки тревелогів.

«Колонія» – перший роман з фантастичного циклу «Нові Темні Віки» про світ у ХХІІ столітті, який Кідрук презентував на Українському радіо на початку лютого. Книжка вийшла у видавництві «Бородатий Тамарин», яке письменник відкрив торік восени разом із дружиною Тетяною і яке спеціалізуватиметься на нон-фікшні та науковій фантастиці українських і перекладних авторів.

У розмові з Mind письменник Макс Кідрук розповів про те, яких книжок не вистачає на українському ринку і що видаватиме в «Бородатому Тамарині», чи писатиме роман про війну, в яку літературу тікає від реальності та про що прагне попередити людство у своїх романах.

– У листопаді ви оголосили про заснування власного видавництва й зазначили, що не ганятиметеся за бестселерами, а добиратимете книжки, які читаєте самі і яких не вистачає українському ринку. Яких книжок не вистачає в Україні і яку саме літературу ви б хотіли поширювати серед українців?

– Не дуже хочу розкривати наші плани. Ми позиціонуємо себе як видавництво нон-фікшну та наукової фантастики (не лише цього, звісно) – це ті дві категорії, які ми передусім видаватимемо. Я вважаю, що саме хорошої наукової фантастики нам не вистачає. Так, є «НК Богдан», який видає «Експансію» Джеймса С. А. Корі і трохи класики, «Видавництво Жупанського», що видає Пітера Воттса, однак авторів значно більше, а на ринку в нас їх усе ж мало.

Також я б хотів трохи більше наукпопу. На перший погляд, його на українському ринку достатньо, принаймні було до повномасштабного вторгнення росіян, але якщо придивитися, то здебільшого це певний штиб книжок: щось типу «зроби себе сам», тексти про психологію, економіку. Не так багато наукпопу якогось більш природничого, нехай навіть не хардового. Зокрема, ми вже одну із серій анонсували у нашому видавництві – це серія «Corvus», яка пов’язана з космосом. Ми видаватимемо все, що пов’язано з астрофізикою, з пошуком позаземного життя, з польотами в космос. Цього немає взагалі, за винятком Кріса Гедфілда, кількох мемуарів астронавтів. Тож це та перша ніша, яку ми маємо намір заповнити. Також є інші серії, і ми скоро анонсуватимемо ще одну.

Коли я, наприклад, писав «Колонію», мені катастрофічно не вистачало саме хороших наукпоп текстів про космос: про те, що взагалі відбувається з людиною в невагомості; про те, як будуються космічні кораблі (не аж до інженерних дрібниць, але якісь загальні принципи того, як підняти багатотонну машинерію на орбіту); як потрапити з Землі на Марс і назад або на якісь інші планети; якісь фактичні історії з космосу: ми вже давно туди літаємо, але оскільки на ринку немає таких книжок, цих історій мені дуже бракувало. Я шукав такі книжки в інших місцях: зокрема, дружина привозила їх з Америки, і на основі них писалися «Нові Темні Віки». Тепер наша мета – видати також і ці книжки українською, щоб фанати космосу мали що читати.

– У своєму видавництві плануєте поширювати літературу вже відомих українських авторів чи й перспективних письменників-початківців?

– Ми не зважатимемо на імена – для нас з Тетяною важливий текст. Тобто якщо нам хтось пришле рукопис, і він буде дивовижним в усіх сенсах, то ми його видаватимемо незалежно від того, чи це відомий український автор, чи ні. На першому місці завжди стоїть текст, а потім – ім’я автора. 

– Ваша нова книжка «Колонія» – історія про те, що людина, попри всі її досягнення, не змінюється, й ані збільшення тривалості життя, ні навіть перетворення на двопланетний вид не гарантує людству порятунок. Але це тільки перша книжка з фантастичного циклу «Нові Темні Віки» про світ у ХХІІ столітті, чи є місце надії на зміни й порятунок в наступних серіях?

– Очевидно, що є. Я не хочу геть спойлерити, але, безперечно, надія є. У мене є бачення, до чого я хочу привести цей текст, чим закінчиться оця довжелезна серія. Але ви також мусите розуміти, що трешу буде достатньо: було б дивно очікувати щось більше від серії з назвою «Нові Темні Віки».

Чому я це роблю? Я вже неодноразово наголошував, що література зазнала невдачі, вся культура не витримала перевірки реальністю після повномасштабного вторгнення росіян. Після 24 лютого минулого року мені здається, що всі фантастичні книжки, які пишуть щось про морально-етичний прогрес людства і про те, як людина зміниться за кілька століть, якою вона буде досконалою – всі ці книжки можна викидати на смітник.

– Як ви ставитеся до бестселерів?

– Це хороше запитання. Загалом зараз завжди намагаюся звертати увагу, хоча раніше я був часто скептичний до текстів, які мені видавалися аж надто популярними. Але це певною мірою психологічний механізм: коли ти багато читаєш, і раптом з’являється щось мегапопулярне, про що раніше не чув, ти інстинктивно ставишся до цього упереджено, думаєш, що це щось невартісне, низькопробне. І це стосується не лише літератури: наприклад, люди, які цікавляться модою, так само часто упереджено ставляться до якихось нових віянь, що стають популярними.

Але я свою думку змінив, тому що я схоже ставився до «Пісні льоду і полум’я» Джорджа Мартіна. Мені вона здавалася настільки розпіареною і роздутою, що я інстинктивно її уникав. Ми з дружиною почали дивитися серіал лише тоді, коли вийшов шостий сезон. Впродовж років я знав про серію книжок, про серіал від HBO, але просто його... Я почав дивитися і залип. Потім купив усі книжки, прочитав їх і досі вважаю, що це одна з моїх найбільших читацьких помилок: я спершу подивився серіал, а потім уже читав оригінальну серію книжок.

Це трохи приглушило мій внутрішній снобізм: я став менш упереджено ставитися до бестселерів. Тепер, коли я бачу якийсь бестселер, одразу глушу в собі це інстинктивне несприйняття і завжди даю цим текстам шанс, і часто це абсолютно правильне рішення.

– Що краще робити спершу: читати книжку чи дивитися фільм або серіал?

– Очевидно, що книжка. Я розумію, що я тут, так би мовити, зацікавлена особа, але коли йдеться про великі тексти як за обсягом, так і за значущістю, то жодна адаптація не передасть усього, що є в тексті. Я був приємно здивований, коли читав серію книжок Мартіна після серіалу, настільки вона глибша. І це не тому, що серіал поганий. Просто текст є основним, першим, а серіал уже вторинним, і купа речей, які Мартін заклав у текст, просто фізично не можуть бути відображені у серіалі. Тому я за те, щоби спершу читати книжку.

– Раніше ви працювали програмістом, але все ж прийшли до творчої професії. Чи стає у пригоді ваша технічна освіта у творчій діяльності? Чи, можливо, навпаки – аналітична складова заважає?

– Програмістом я вже не працюю, напевно, років 15. Я загалом маю технічну освіту – я інженер, і насправді такі знання допомагають. Основне, чому мене навчили в технічному виші – це здатність структурувати інформацію, саме ось цю природничу, фактологічну. Це мені дуже допомагає під час написання книжок того штибу, які я, власне, пишу. Тому так, це радше допомога, ніж щось таке, що заважає.

– Ви подорожували понад 30 країнами (згідно з Вікіпедією), певний час жили за кордоном. Чи була країна, яка вразила настільки, щоб залишитися жити там? Чи достатньо «своїм» себе там відчували, що спонукало повернутися додому?

– Ні, такої країни не було. Я любив мандрувати до повномасштабного вторгнення і до пандемії, але завжди з великою приємністю повертався додому, хай як довго ми з дружиною подорожували (це могло тривати й понад місяць). Траплялися місця, які справді вражали, куди я хотів повернутися ще раз, наприклад, острів Пасхи, але не було місць, де б я хотів жити, крім свого дому.

– Чи були мандрівки, у які вирушали спеціально для написання книжки: щоб надихнутися, наприклад, чи зібрати певну інформацію для матеріалу?

– На початку кар’єри – так. Це були подорожі Південною Америкою та на острів Пасхи, була окрема поїздка до Бразилії. Загалом тоді десь так воно й було: я збирав матеріал, щоб писати тревелоги. Зараз уже ні: я пишу свої художні тексти трохи інакше. Мені потрібен як фактаж, який я беру з подорожей, так і купа іншого матеріалу, який в мандрівках не здобудеш – його мусиш шукати в книжках або на YouTube.

– Чи було бажання написати книжку про війну?

– Скажімо так, цієї теми буде складно уникати всім українським письменникам, навіть тим, які не пишуть безпосередньо про війну чи бойові дії. Це та тема, що спливатиме абсолютно у всіх. Але писати безпосередньо про війну – ні, бо я переконаний, що є люди, які зроблять це краще за мене. Є мої колеги, які перебувають на фронті. Я не маю жодного сумніву, що їм такі тексти даватимуться краще.

– Чи потрібна така література для українського читача: чи діятиме вона як терапія, чи травмуватиме ще більше?

– Я не знаю, це залежить від конкретного читача й від конкретної книжки. Мені складно це передбачити, але однозначно ці тексти потрібні, тут навіть мови немає. Ми як нація проходимо через таке випробування і попри всі жахіття проходимо його успішно. Ми впораємося з цим, тому, безперечно, це має бути відображене в текстах.

– Комусь війна «розбила фокусацію», створила труднощі з концентруванням уваги, а хтось навпаки – втікає від реальності у світ книжок. Кого, на вашу думку, більше? І як війна вплине на видавничу діяльність?

– Чесно кажучи, не знаю. Але я з тих других, хто почав тікати в книжки. Я й до цього багато читав, а з початку повномасштабного вторгнення я перевідкрив для себе жанр фентезі, до якого я ставився доволі скептично, вважав якимось несерйозним тощо. Зараз я розумію, що помилявся. Я зачитуюся текстами Роберта Джордана чи Джо Аберкромбі. Це якраз той тип текстів, який дозволяє ховатися, просто ескапізм у найчистішій його формі. Тобто я не мушу докладати зусиль, аби крізь ці тексти пробиратися: вони легкі, по–своєму прості, але й достатньо захопливі. Це поєднання дозволяє без надзусиль (для мене принаймні) провалитися в історію, яка дуже далека від нашої реальності.

Але я також знаю купу людей, які від 24 лютого минулого року не читають взагалі. Як це відіб’ється на ринку, сказати складно: книжки люди купують, і це дуже добре, але чи вони їх читають – це вже інше питання. Відстежити це дуже непросто: людина може купити книжку, і потім вона стоятиме в неї на полицях упродовж років.

– Ви якось згадували, що вам не імпонують романи, які намагаються показати життя ще гіршим. А що ви хочете показати читачу своїми книжками? Що передати, до чого спонукати?

І роблю я це, щоби спонукати передусім моїх читачів і загалом ширше коло людей до дискусії: що ми можемо зробити, аби цього не сталося. Грубо кажучи, я хочу налякати, показати ту картинку: що може бути з кліматом, з соціумом, якщо ми не вживатимемо якихось заходів.

Насправді в історії людства чимало прикладів, коли люди порушували важливі проблеми, але чи прогрес ці проблеми нівелював, чи соціум справді мобілізувався, і їх якось розв’язував. Тоді людей, які ці питання порушували, обзивали алармістами. Наприклад, колись казали, що за тодішніх темпів приросту населення за кілька років на Землі не вистачить орних земель, щоб усіх прогодувати. Зараз це звучить смішно, бо від голоду ми здебільшого не страждаємо, супермаркети завалені товарами.

Але мало хто розуміє, що це все стало можливим завдяки німецькому вченому Фріцові Габеру, який винайшов спосіб зв’язувати атмосферний азот. Таким способом виробляти добрива буквально з повітря. Якби не його винахід, навіть за найскромнішими підрахунками на сьогодні жило б на чотири мільярди менше людей – інших не було б як прогодувати. Так само подібна проблема була з озоновим шаром. Вчені порушили проблему, людство мобілізувалося, ухвалили правильні закони. Тож зараз ми фіксуємо, що цей озоновий шар починає затягуватися, все гаразд і дірок уже в атмосфері немає.

До чого я веду: з нашого погляду, озираючись назад, ми всі можемо назвати цих вчених алармістами – вони нібито роздмухували проблеми, які насправді не були аж такими загрозливими. Але якби не було Фріца Габера, міжнародної співпраці з метою збереження озонового шару, ці проблеми могли б призвести до колапсу нашої цивілізації.

Тому це саме роблю я: показую найгірші можливі сценарії, до яких може призвести кліматична криза або політична.