Кураторка проєкту «Потяг до перемоги»: «Український експорт культури ніколи раніше не був таким потужним»

Катя Тейлор – українська арткураторка, експертка з сучасного мистецтва, засновниця та CEO агенції культурного розвитку Port. Протягом усього 2022 року Катя Тейлор і команда Port. розповідали про війну артпроєктами в Україні та світі – і продовжують нині.

«Потяг до перемоги» – проєкт – подяка героїчним українцям на окупованих територіях, створений агенцією Gres Todorchuk, «Укрзалізницею» і втілений Port. Українські митці розписали сім пасажирських вагонів, кожен з яких присвятили тимчасово окупованому росією регіону нашої країни. Потяг курсував за маршрутами «Укрзалізниці», зокрема до Херсона після деокупації та Ужгорода.

Виставковий проєкт The Captured House («Захоплений дім») – 50 історій війни у фотографіях, інсталяціях, скульптурах, цифрових і музичних роботах українських митців, що продовжили жити та працювати в регіонах, де тривали бойові дії. Виставка відбувалася у травні – серпні 2022 року в Берліні, Брюсселі, Римі, Амстердамі й охопила багатотисячну аудиторію європейців.

Артпроєкт The Wall/Murals Across Europe and Africa – 10 українських і міжнародних вуличних художників спільно створюють мурали в різних містах, щоб разом говорити про свободу, демократію та єдність. На сьогодні презентували чотири роботи – у Берліні, Відні, Марселі та Брюсселі та працюють над наступним проєктом у Найробі. Ініціатори – Port. та Український інститут.

Арткураторка Катя Тейлор розповіла Mind про те, чому війна сприяє розвитку мистецтва, навіщо потрібна державна стратегія культури та як розповідати про нашу ідентичність світові, чому європейці цікавляться історією української культури і як нам будувати спільне майбутнє.

– Понад рік минув із моменту повномасштабного вторгнення, тоді здавалося, що культура буде не на часі, але відбулося навпаки. Яким цей рік став для вас особисто та для артменеджменту загалом?

– Для всіх нас він став викликом. Але й катапультою для української культури, яка можлива лише під час кризи. З іншого боку, вся історія незалежної України – це криза. Ми не мали іншого досвіду: якщо подивитися на історію, то в нас весь час щось траплялось або в економічному, або в політичному полі. Уся історія незалежності побудована на тому, що кожна наступна криза нас посилювала, а наша ідентичність розвивалася. Війна стала найпотужнішим поштовхом, зокрема, для культури. 

Бородянський півник, як символ української незламності. 

У мене не було сумніву, що вона буде розвиватися та розквітати під час війни: розквітати в оформленні смислів, а не в сенсі виставок, перформансів і подій. Перші шість місяців повномасштабного вторгнення всі зачаїлися, художники, як і всі інші люди, були розгублені. Потім хтось почав щось створювати, видавати перші рефлексії.

А вже за шість-сім місяців війни люди зрозуміли, що, по-перше, це надовго, а по-друге, що це війна за нашу ідентичність, а не лише за територію. Це й так було зрозуміло, але ще більше підсилилось усвідомлення, яку важливу роль відіграє культура. Не в сенсі дозвілля, хоча це теж важливо, а в плані формування ідентичності. Мало хто до війни так глибоко про це замислювався.

Складно працювати в умовах невизначеності, бо немає постійного фінансування, люди роз’їхалися по всьому світу. Але з погляду формування нової культурної повістки й державної культурної стратегії, яка має задати вектор всім культурним агентам, що працюють у цьому полі, відбуваються дуже важливі процеси. На жаль, вони б не могли відбутися, якби в нас не було цієї кризи.

– Тобто війна дала потужний старт для розвитку сучасного українського мистецтва?

– Зокрема. Але передусім для переосмислення себе як нації та усвідомлення того, що таке бути українцем. Війна дала поштовх для формування нових сенсів. А це саме те, чим займаються художники.

– Існує така думка, що раніше переважно українська діаспора була зацікавлена, аби українське мистецтво представляли. А чи стала війна поштовхом для того, щоб наше мистецтво, сучасне й не тільки, почало більше сприйматися за кордоном? Наскільки Європі та США цікаво презентувати його у своїх артпросторах?

– Так, ви маєте рацію, до повномасштабного вторгнення до українського мистецтва не було такого інтересу. Це пов’язано не тільки з війною як такою, а й із тим, що українці ніколи не були такі активні у світі. Ми мало займалися просуванням. Український експорт культури ніколи раніше не був таким потужним. Це не було частиною державної стратегії, культура не була в пріоритеті. Приватні організації мали недостатньо ресурсів, тож просували окремих талантів, держава загалом не була дуже зацікавлена в культурі.

Якщо ми з вами подивимося на експозиції у важливих музеях, як-от Metropolitan, MoMA, Tate, за останні роки, то помітимо, що там є виставки китайського, індійського або, узагальнюючи, африканського мистецтва. Дуже рідко там можна було побачити українське мистецтво. Хіба в межах якихось виставок про російський авангард, де українські художники були записані як народжені в російській імперії.

Через російську пропаганду майже ніхто не знав, чим українське мистецтво відрізняється від російського. Зараз ми це змінюємо.

Якщо подивитися, як розвивається наша мистецька присутність у світі за останній рік, стає очевидно, що європейцям цікава не лише сучасна українська культура, а й її історія. Ще й тому, що вона тісно пов’язана з історією європейською.

Створюється все більше глибоких проєктів, які це досліджують. Зараз триває виставка українського авангарду в музеї Тиссен-Борнемісса в Мадриді. Відбуваються дискусійні панелі в Сорбонні, якими займається Ольга Сагайдак і привозить туди важливих експертів, істориків, культурологів, де вони досліджують українську культуру та мистецтво.

Чому я акцентую саме на Європі? По-перше, ми більше пов’язані географічно. А по-друге, навіть у європейців не було розуміння, наскільки українське мистецтво близьке до західної сцени, частиною якого завжди було. Це важливе відкриття для них.

Зараз ці процеси впливають на реапропріацію наших культурних цінностей, адже деякі музеї перейменовують художників, що були підписані як російські, на українських (за місцем народження). У майбутньому, я сподіваюся, ми дійдемо до реституції, тобто повернення культурних цінностей, які були вкрадені росією.

Європейцям цікаво це і з погляду глобальної культурної повістки, де жваво обговорюється тема деколонізації. Це означає, що колишні імперії, як-от британська чи французька, переосмислюють свої музейні колекції і починають повертати культурні цінності до країн, звідки їх колись вивезли.

Україна також була колонією, вона не була добровільним учасником радянського союзу. Ми ніколи раніше не використовували цей термін. Але по факту – це так. І це дає нам право говорити про те, що ми маємо повернути своє.

– Ви зазначили, що європейські музеї намагаються здійснювати й українську культурну реапропріацію. Наприклад, Музей Metropolitan визнав Архипа Куїнджі українським художником і нещодавно міський музей Амстердама – Казимира Малевича. А які труднощі з презентацією українського мистецтва залишаються до сьогодні?

– Ми тільки на початку шляху. Зараз відбувається багато чого, але не консолідовано. Уже прийшов час вибрати, куди ми рухаємося, що саме хочемо, аби про нас знали.

Перша проблема, з якою ми стикаємося, це проблема державної стратегії культури – внутрішньої і зовнішньої. Яку культуру ми хочемо показувати, як хочемо взаємодіяти зі світовими інституціями, якої мети хочемо досягти.

Друга – фінансування. Якщо ми говоримо про системну та сталу українську присутність у світі – то це про державне фінансування. Під час війни держава не може повноцінно підтримувати культуру, але рано чи пізно це має відбутися.

Третя проблема – не всі агенти культури, що просувають українське, працюють нам на користь, адже немає селекції проєктів і програм. Кожен сам собі режисер і заявляє щось своє, кожен – амбасадор України. Хоч існує загальна ідея того, що ми маємо розповідати про події в Україні, але ці плани непослідовні й неузгоджені, тому не можуть бити в одну точку. Не впевнена, що так ми зможемо створити потрібний імідж України за кордоном – а нам, безперечно, треба його створити. Потрібно, аби Україна асоціювалася з чимось конкретним. І не хотілося б, щоб лише з війною.

За останній рік почало формуватися позиціонування України – через сміливість наших людей. Bravery стало брендом, який активно використовується в різного типу проєктах.

Ми знаємо, що великою частиною української ідентичності є свобода й незалежність. Проте, можливо, існує щось таке, на чому ми цей бренд можемо будувати далі, поза межами війни. На це потрібен час.

– У книжці Вільяма Дерезевіца «Смерть митця»  наголошується, що люди зазвичай не порівнюють працю художника з якоюсь іншою професією, на кшталт економіста, представника ІТ чи водія, тому часто знецінюють її. На вашу думку, як це працює в Україні та чи вдасться це змінити?

– Професія художника сьогодні ширша, ніж у стереотипному розумінні, де митець – це людина, що виходить з мольбертом на озеро і малює красивий пейзаж. Художник передусім працює із сенсами, а потім із формою. Чи то буде пейзаж на мольберті – може, але це вже вторинно. Важливо, про що цей пейзаж.

Художник в Україні справді часто відокремлений від суспільства, тому воно не сприймає його за свого. Митець – це спостерігач, що стоїть на обрії подій, рефлексуючи на них. Тобто він стоїть осторонь не тому, що йому не цікаво і він не хоче брати участь. А тому, що тільки так можна побачити й осмислити дійсність. Можливо, саме зараз і має відбутися цей символічний перехід художника, його ритуальна інтеграція в суспільство.

– Ви згадали про образ художника з мольбертом. Чи можна вважати його частиною російської політики колонізації та створення маскульту, гаслом якого було, що культура має бути чіткою і зрозумілою для народу?

– Я розумію, що ви маєте на увазі роль мистецтва в СРСР. Це трошки інша проблема: чи має бути мистецтво на службі в держави. Ні, не має. Воно може критично осмислювати її роль. Але знов-таки не обов’язково. Мистецтво взагалі нікому нічого не винне.

Думаю, річ тут зовсім в іншому: праця художника переосмислювалася на Заході протягом усього ХХ сторіччя. За цей час образи мистецтва кардинально змінювалися. Через політику СРСР ми не могли спостерігати за цими змінами, тому в нас залишилося стереотипне уявлення щодо ролі митця. Якщо поговорити з середньостатистичним європейцем, стає зрозуміло, що в нього інакше ставлення до мистецтва. Бо мистецтво органічніше інтегроване в життя середньостатистичного європейця, ніж у наше з вами. Для них піти до музею – нормальна частина дозвілля. І вони роблять це постійно, знають імена митців, базова мистецьке знання є майже в кожного. Не потрібно бути мистецтвознавцем, щоб обговорювати популярні течії в мистецтві: освічена людина зможе підтримати з вами розмову про модернізм.

І от маємо такий розрив у сприйнятті митця, який для нас переважно є незрозумілою фігурою, бо ми ніколи не ходили до нього в майстерню, не слухали лекції про мистецтво, мало задумувались і читали про роль художника в соціальних і соціополітичних процесах.

Зараз війна підштовхує нас до того, щоб ми все більше про це міркували, критично осмислювали роль кожного громадянина, зокрема художника, і розуміли, що він також виконує свою соціальну функцію. А як він працює – з ранку до ночі чи з ночі до ранку – то його справа.

– Розкажіть, над якими проєктами ви працювали 2022 року та які з них відкрилися саме цього року?

– Протягом 2022 року багато чого відбулося – і спонтанно також. Ми інтуїтивно розуміли, що потрібно посилювати голос України. І по дорозі вигадували, як будемо це робити.

Ми спеціалізуємося на виставковій діяльності, і для нас органічно створювати мистецькі та документальні проєкти. Коли почалася війна, ми розробили виставку The Captured House і провели її в Брюсселі, Берліні, Амстердамі та Римі. Це була виставка українських художників – перша хвиля рефлексій над війною, для того, аби розказати європейцям, що відбувається. Уже тоді ми розуміли, що не можемо фокусуватися лише на болю і страху, які зараз переживають українці. Треба рухатися далі, створювати за допомогою мистецтва не тільки рефлексії, а й сталі зміни.

Згодом ми повернулися до України – і створили «Потяг до перемоги» разом із Gres Todorchuk для «Укрзалізниці». Сім потягів, кожен з яких був присвячений окупованим територіям. А також героям, які не в ЗСУ: волонтерам, медикам, фермерам, що продовжують робити свою справу під час війни, рятувати людей і допомагати. Ідея була в тому, що потяг поїде на території, які будуть деокуповані. Так і сталося, бо це був перший потяг, що прибув до Херсона, коли його звільнили. Це було символічно.

Після цього ми знову поїхали до Європи, щоб створювати проєкт The Wall, який ще продовжується. Він присвячений не сьогоденню, а радше нашому спільному майбутньому. Україна рано чи пізно, сподіваємося, рано, стане частиною європейського ком’юніті. І ми всі над цим працюємо.

The Wall – це колаборативний мурал-проєкт між українськими і міжнародними художниками, що відкрився у Відні, Берліні, Брюсселі та Марселі. Коли ми говоримо про діалог між країнами, хочеться, щоб він відбувався не лише на політичних лавах, а й через спілкування між людьми, комунікацію між художниками. Митці разом створюють ескіз, а потім разом малюють цей мурал. Це не завжди просто, так само, як не завжди просто створити довгострокове партнерство між країнами.

Зараз я приїхала з командою в Найробі, щоб створювати п’ятий мурал. Це дуже непроста колаборація, усе працює інакше, ніж у Європі. Наше перебування в Африці – уже велика перемога, тому що Україна досить мало представлена тут. Нещодавно Зеленський заявляв, що МЗС буде відкривати в Африці ще десять посольств. Замість того, щоб зрадіти, я здивувалася, що українських посольств в Африці сьогодні тільки шість. Це критично мало. Тому ми тут і будемо робити все можливе, аби наш голос був почутий.

– Африка також мало представлена в Україні.

– Українська присутність у різних африканських країнах має бути пріоритетним питанням. Чи африканські країни мають бути присутні в Україні – вирішувати тільки їм.

Наразі Україна більше зацікавлена в партнерстві, тож маємо бути ініціативними. Але доречно все одно говорити про конкретні країни. Ми можемо порівнювати Африку і Європу як економічні хаби, наприклад. Але узагальнювати африканські країни не варто. Бо це все окремі планети. І з кожною з них нам потрібно налагоджувати контакт.

– Це міг би бути унікальний досвід співпраці та співінтеграції українського артпростору та африканського. Бо, якщо до України привозитимуть виставки африканських художників, це теж буде доволі цікаво.

– Абсолютно. Тим паче африканська сцена велика й цікава, ми навіть не уявляємо обсяги та контексти того, що тут є. З більшістю тутешніх країн, які були колоніями, у нас схожий досвід, тому є про що говорити.

– Поціновувачі мистецтва бачать лише результат роботи над проєктом і його презентацію, але те, що відбувається за лаштунками, не менш цікаво. Які процеси серед тих, що ви назвали, захоплюють вас найбільше, а які навпаки – змушують почуватися напруженою?

Треба з розумінням ставитися до того, що немає якоїсь більш чи менш важливої роботи, тому потрібна сильна команда. Коли є концентрація в команді, усі знають, що роблять, і працюють на результат – врешті-решт ми отримуємо видимий результат, особливо коли це стосується публічного простору.

Наприклад, мурал, який ми відкрили 24 лютого у Брюсселі, там на роки. Найбільше задоволення я отримую від того, що ми зробили щось, що нагадуватиме про Україну через якийсь час, коли зміняться обставини. І люди, які яких мистецтво не стосується, усе одно побачать цей мурал, і це формуватиме громадську думку.

– Чи є в Україні освітні заклади, які цілеспрямовано готують спеціалістів з артменеджменту?

– Здається, такі програми були в університеті ім. Шевченка та КІМО, але не знаю, чи є зараз. Практичні знання отримати складно, це переважно приватні курси. Бо в університетах зазвичай викладають теоретики. А в реальному житті студенти стикаються з кардинально іншими викликами.

– Це переважно власна ініціатива людини, яка фанатіє від мистецтва й хоче, щоб воно просувалося у світі?

– Не зовсім так. Існує приватна платформа SKVOT, у них багато різних курсів, зокрема, курс з артменеджменту, який я веду.

– Нещодавно я прочитав колонку Олесі Островської – Лютої у виданні NV. Вона висловлює думку, що багато українського мистецтва постраждало внаслідок війни, а найкращий спосіб поновити українську культуру – не сумувати за ним, не намагатися відтворити цей проміжок, а створювати щось нове. Як ви ставитеся до такої пропозиції і чи доцільно говорити про це зараз?

– Я дивлюся на ці процеси окремо. Було знищено музей Архипа Куїнджі, музей Григорія Сковороди, наполовину згорів музей Марії Примаченко. Оригінали, на жаль, втрачені безповоротно і справедливість має бути відновлена.

Нове мистецтво також має значення. І ми дійсно маємо не тільки створити його, а й переосмислити історію. Побудувати зв’язки між минулим та майбутнім через наступність поколінь.

Це дві паралельні лінії, кожна з яких по-своєму важлива.

– Чи може пласт сучасного мистецтва все ж таки замінити втрачений?

– Три артподії 2022 року – початку 2023-го в Україні, які вас особисто вразили?

– Виставка українського авангарду в Мадриді, у музеї Тиссен-Борнемісса.

Концерт у Карнеґі-Холі в Нью-Йорку до сторіччя від прем’єри «Щедрика».

Перейменування картини Едґара Деґа «Російські танцівниці» на «Танцівниці в українському вбранні» в Музеї Metropolitan. Це не подія, але важливий прецедент, щоб розпочався каскад реакцій інших музеїв і ми почали повертати імена українських художників, а водночас формувати образ українського мистецтва у світі.