Книжка тижня: війни й труднощі як клей для суспільства в дослідженні Себастьяна Юнґера «Плем'я»
Чому ветеранам війни не потрібна жалість – пояснює американський журналіст і кінорежисер
Книжка Себастьяна Юнґера вчасно виходить в Україні. По-перше, тому, що пояснює, чому попри всі тяготи війни та внутрішньополітичні суперечки ми, як суспільство, продовжуємо триматись.
По-друге, «Плем'я» робить акцент на посттравматичному стресовому розладі, його наявності чи відсутності у військових, які повертаються до мирного життя.
Юнґер пише про те, як суспільству приймати тих, хто бачив надто багато жахливих речей на війні.
По-третє, автор доводить, що племінні суспільства минулого або теперішнього, як би мало їх не залишилося, можуть навчити прогресивний світ щасливому життю, бо секрет такого не в матеріальних благах, а у згуртованості та взаємопідтримці членів соціуму.
Оригінальна назва: Tribe: On Homecoming and Belonging
Бекграунд. У передмові до видання Себастьяна Юнґер зазначає, що основою цієї книжки є стаття «Як ПТСР став проблемою далеко поза межами поля бою» (How PTSD Became a Problem Far Beyond the Battlefield), яку автор написав для журналу Vanity Fair у 2015 році. Професійна кар'єра Юнґера складалася так, що в центрі його уваги постійно перебували небезпеки, екстремальні ситуації та люди в них. У «Племені» він згадує свій перший досвід у ролі воєнного журналіста під час війни в Боснії і Герцеговині. Юнґер опинився в Сараєві, коли місто вже кілька років перебувало в облозі. З його слів стає зрозуміло, що побачене вразило журналіста й майбутнього письменника. Тому цілком логічно, що пізніше він почав писати і про операцію США в Афганістані, і про її наслідки для військових.
Видавництво: «Наш Формат», Київ
Загальний наклад: 3000 примірників
Сюжет. Від початку книжки автор намагатиметься зрозуміти, що змушує одних людей допомагати іншим. Це якщо дуже просто. Міркуючи про американське суспільство, у якому кілька століть співіснували, щоправда, не дуже успішно, дві кардинально різні моделі організації спільноти (племінна – індіанців та індустріальна – решти американців), автор доходить низки невтішних висновків.
Наприклад, «численні міжкультурні дослідження показали, що сучасне суспільство, попри його майже чудодійні досягнення в медицині, науці та технологіях, потерпає через одні з найвищих за всю історію людства рівні депресії, шизофренії, поганого здоров’я, тривоги та хронічної самотності. – пише Юнґер. – Одночасно зі зростанням достатку та урбанізації в суспільстві показники депресії та самогубств мають тенденцію зростати, а не знижуватися».
І підсумовує, що «замість того, щоб захищати людей від клінічної депресії, збільшення багатства в суспільстві, схоже, сприяє їй».
Еволюційно людина залишається істотою соціальною. Це доводить, зокрема, і наш мозок.
Автор книжки зауважує, що, «коли людина робить щось для іншої людини – це називається просоціальним вчинком, – вона отримує винагороду не лише від схвалення групи, а й від підвищення рівня дофаміну та інших гормонів задоволення в крові».
Виявляється, групова співпраця підвищує рівень окситоцину, який сприяє «всьому – від грудного вигодовування у жінок до більш високого рівня довіри та групових зв’язків у чоловіків». Обидві реакції викликають потужне відчуття благополуччя.
Добре, з тим, чому людина має більше робити щось для інших, триматися соціальних зв'язків, наче зрозуміло, але до чого в усій цій історії ветерани війни? До того, що коли людина добровільно йде у військо, щоб відчути силу спільноти, а потім потрапляє на війну, то звідти вона повертається травмованою. І тут настає черга посттравматичного стресового розладу.
Юнґер пише, що «з еволюційного погляду це саме та реакція, яка потрібна, коли наше життя в небезпеці: ви маєте бути пильним; уникати ситуацій, яких не контролюєте; мусите реагувати на дивні звуки; не дуже міцно спати і легко прокидатися; необхідно, щоб у вас були флешбеки та кошмари, які б нагадували про конкретні загрози вашому життю; і вам потрібно поперемінно злитися і бути в депресії», бо злість підтримує готовність до боротьби, а депресія перешкоджає надмірній активності та не дає опинитися в ще більшій небезпеці.
Але при цьому автор подає цікаві міркування щодо того, чи всі ветерани війни мають ПТСР, чи, бува, не підштовхують їх до депресивних станів певні суспільні шаблони поведінки тих, хто не брав участі у війнах.
Юнґер запевняє, що колишніх учасників бойових дій не слід сприймати як жертв або заохочувати їх сприймати себе жертвами.
«Найважливіше, що мають відчувати ветерани, – це те, що вони так само потрібні й продуктивні в суспільстві, як і на полі бою».
Погодьтеся, цей висновок нам, українцям, слід дуже добре засвоїти.
Вам сподобається, якщо: ви любите насичену історичними фактами, побудовану за принципами чіткої логіки есеїстику; прагнете особисто для себе з'ясувати, як суспільство повинне працювати з наслідками війни та сприяти інтеграції у мирне життя ветеранів війни.
Вам не сподобається, якщо: ви вважаєте, що для української ментальності не підійдуть моделі поведінки, наприклад, індіанців Північної Америки, згадані в книжці Юнґера; переконані, що кожне суспільство має вчитися на власних помилках, а не озиратися на когось іншого.
Головна причина прочитати: Себастьян Юнґер лаконічно, але доволі переконливо доводить, що суспільство споживання приречене на самознищення.
Бо наявність матеріальних благ призводить до сепарації індивіда від свого племені, за нею виникає соціальна нерівність та купа несвобод. Як наслідок – депресія і високий рівень самогубств. При цьому склеїти суспільство, повернути його до рівня племені, де дія кожного спрямована на загальне добро, можуть лише великі труднощі чи катастрофи.
Вони пробуджують у людях приспані цивілізованістю інстинкти до гуртування. Звісно, автор пише передовсім про США. Але нині, переживаючи не лише повномасштабну війну, а й піднесення національного духу й, хочеться вірити, єдності, українцям важливо не розгубити ці скарби потім, коли настане мир. Тому «Плем'я» Юнґера – не лише наука, а й пересторога.
У тому ж дусі:
Ернст Юнґер «В сталевих грозах»
Ні, це не родич автора «Племені», але так сталося, що Ернст Юнґер ще далекого 1920 року написав одну з найдокладніших книжок про Першу світову війну. Автор служив на боці Німеччини на Західному фронті біля Реймса, отримав п'ятнадцять поранень. «В сталевих грозах» заснована на щоденниках автора, який у сімнадцять років опинився на війни, вижив на ній, спробував осмислити цей досвід, звісно, травматичний.
Як людина своєї епохи, Ернст Юнґер багато міркує про те, як війна змінює моральні цінності людини, а часом і стирає їх зовсім. Автор подає докладні описи побуту військових, розповідає про хід боїв, інші армії.
Між іншим, Юнґер не підтримував Гітлера, але був мобілізований і під час Другої світової війни, служив у Парижі, де зблизився з Рухом Опору. Але це вже інша історія.
Джон Лок «Два трактати про правління»
У контексті книжки «Плем'я» ми багато писали про суспільство та його устрій. Тому логічною видається згадка про літературну працю Джона Лока – англійського філософа, одного з батьків політичного лібералізму, погляди якого багато в чому відбилися на американській ідеї свобод. У книжці, що вийшла 1690 року, автор пише про те, що люди «за природою всі вільні, рівні та незалежні, нікого не можна вивести з цього стану й підкорити політичній владі когось іншого без власної згоди, бо створюється влада за погодженням з іншими людьми і полягає в об’єднанні у спільноту задля зручного, безпечного та мирного життя одного посеред інших».
Також Лок розглядає право громадян на повстання, якщо держава або правитель порушують їхні права. Його погляди були прогресивними для епохи філософа, але й нині становлять інтерес, бо нагадують носіям влади про служіння суспільству, а його громадянам про те, що вони мають набагато більше прав і свобод, ніж може декларувати держава.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
