Навчити пам’ятати: чому в Україні слід змінити викладання історії?
У контексті повномасштабної війни й не тільки
Видатний український історик Михайло Грушевський писав: «Завдяки історичній пам'яті людина стає особистістю, народ ‒ нацією, країна ‒ державою». Наша минувшина на догоду імперіям та диктатурам переписувалася століттями, з неї стирались надважливі події та особистості.
Як повернути втрачене? Як з нинішнім і прийдешнім поколіннями, травмованими російсько-українською війною, говорити про геноциди з минулого й теперішнього? Як навчити пам'ятати?
На ці важливі запитання шукали відповіді учасники дискусії «Геноцид як явище. Як навчити пам’ятати?», що нещодавно відбулась у межах виставкового проєкту «Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022», організованого Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр».
Mind відвідав подію і ділиться найяскравішими думками учасників дискусії: Лілії Гриневич, кандидатки педагогічних наук, першої проректорки Київського університету імені Бориса Грінченка, міністерки освіти у 2016-2019 роках; Рози Тапанової, керівниці Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр»; Романа Грищука, народного депутата України, члена Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій; Василя Павлова, мілітарного історика, учасника робочих груп з оновлення та доопрацювання навчальних програм з історії при МОН, та Анатолія Подольського, кандидата історичних наук, директора Українського центру вивчення історії Голокосту.
Подавати історичну освіту під новою оптикою
«Сьогодні слово геноцид для українців і, зокрема, для школярів, починає звучати зовсім в іншій тональності. Тому що ми переживаємо знову геноцид на території нашої країни, коли заперечується існування нації як такої за визначенням», ‒ вважає Лілія Гриневич.
На думку науковиці, нині можна провести паралелі між подіями Другої світової війни, а саме геноцидом єврейського народу, та діями загарбницької російської армії в сучасній Україні ‒ паралелі між нацизмом та рашизмом.
«Явище рашизму ще не описане в шкільних підручниках. ‒ зауважує Лілія Гриневич. ‒ Нам зараз взагалі докорінно треба переглянути зміст історичної освіти через нову оптику, яку дає сьогодення ми можемо подивитись на ретроспективу подій і на те, що переживаємо сьогодні».
На думку ексміністерки, дуже важливим елементом історичної освіти в школі є музейна педагогіка, адже музейні простори можуть представити те, що недоступно вчителю на уроці, вони здатні наповнити інформацію емоційною складової, залучити учнів до діалогу.
Втім, крім роботи зі школярами та студентами, потребує уваги підхід до підготовки майбутніх вчителів. Лілія Гриневич справедливо зазначає, що «на превеликий жаль, наших вчителів історії дуже часто готують ті самі професори, які готували зовсім до інших підходів». Тому, коли йдеться про перегляд підходів до історичної освіти, слід розуміти, що це комплексне завдання, яке потребує реформування багатьох напрямів:
«Є одна велика загроза. Сьогодні чимало людей, які не ідентифікували себе українцями, прийшли до цього через дуже болючий травматичний досвід війни. Але це не означає, що після перемоги історичний маятник не відхилиться в іншу сторону. Бо ми вже це проходили. У нас була Помаранчева революція, хвиля національного відродження. А що сталося за 5 років? Тому дуже важливо, щоб в цей критичний, трагічний, але, я б сказала, розбудовчий для нації час, ми змогли зафіксувати надважливі суспільні зрушення ‒ наших підручниках, при підготовці вчителів, у наших музейних просторах, щоб це заякорило ту пам'ять, яка більше не дозволить нам розслабитися, забути, не врахувати надалі в подальшій історії розвитку країни, нашого народу».
Використовувати місця пам'яті
Продовжуючи тему залучення музейних просторів до висвітлення тих чи інших важливих соціальних, історичних тем, Роза Тапанова розповіла, що мета очолюваної нею інституції якраз полягає у створенні всеукраїнського центру відновлення та збереження пам'яті. Як у постійних експозиціях, так і у виставкових проєктах слід використовувати партисипативні практики, які б дозволяли через взаємодію з мистецтвом посилювати сприйняття важливої інформації.
За словами Рози Тапанової, іще до початку повномасштабного вторгнення заповідник «Бабин Яр» провів дослідження, за результатами якого лише 9% українців та 20% киян знали, що таке Бабин Яр. «Про інші 2000 місць Голокосту в Україні знає ще менше людей. ‒ констатує Тапанова. ‒ Це результат геноциду пам’яті, наслідки якого нам треба долати».
Забуття та низький рівень освіти сприяє поширенню спотвореної історії, чим активно користуються росіяни.
Називати речі своїми іменами
Міркуючи над питанням історичної пам'яті, Анатолій Подольський згадав слова французького історика Алена Безансона про те, що «відбувся Нюрнберг над нацизмом, але не відбулося Нюрнбергу над ГУЛАГ-ом». Вони про те, що один із «переможців» у Другій світовій війні був жорстоким, брутальним злочинцем. Непокараність, незасудженість якого призвело до розв'язання росією численних воєн, зокрема і в Україні.
Анатолій Подольський наголошує на тому, що важливо рефлексувати війну саме зараз, використовуючи всі ті здобутки, напрацювання істориків, які дозволяють «наше минуле використовувати як зброю». Коли ж ідеться про осмислення подій, важливим є ще один аспект.
«Ханна Арендт прекрасно написала, що коли речі не називають своїми іменами, то це перший крок до диктатури, до тоталітаризму», ‒ зацитував Подольський відому американську політичну мислительку.
Історик нагадав, що коли нацисти вбивали киян у Бабиному Яру, вони називали це «переселенням», і вже півтора року росія називає війну «спеціальною воєнною операцією». Росіяни відкрито послуговуються ідеологією, яка пропагує геноцид: «Ще 1948 року ООН визначилася з дефініцією «геноцид», яким є не лише знищення, вбивство етнічних чи релігійних груп, а сам намір це зробити. Тому й дії росії на території сучасної України слід називати геноцидом, не боятись використовувати це слово в інформаційному просторі, щоб не применшувати масштабів скоєних росіянами жахіть, щоб не приховувати їхню нелюдську ненависть до українців як до політичної нації».
Як іще один приклад геноциду, здійснюваного росіянами в Україні, Роман Грищук наводить незаконне вивезення ними українських дітей з окупованих територій до росії.
Василь Павлов вважає, що для українського суспільства «викладання історії є не менш ідеологічним, ніж для росії». Павлов також зауважує на важливості переформатування педагогічної освіти, адже «40% вчителів, які пішли на колаборацію, це є вчителі історії».
Отже, робота з історичною пам'яттю ‒ складний, багатовекторний процес. Для того, щоб українці знали власну минувщину, зберігали пам'ять про російсько-українську війну, вміли аналізувати інформацію та використовували критичне мислення, потрібна взаємодія дієвців культури, освітян, державників, політиків.
Ми починали словами Михайла Грушевського, тож завершимо теж його висловом про те, що «мусимо йти, бо спинити походу не можна», тому й надалі плекаємо у собі прагнення справедливості й покарання злочинців проти людяності, щоб нарешті зупинити їхню ходу безкарності.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
