Експерт Сергій Вакуленко: «Австрія впорається без українського газового транзиту. Набагато складніше буде Словаччині»

Широкомасштабна війна в Україні радикально змінила ландшафт європейського газового ринку. Російська агресія спонукала західні країни до санкційного тиску на РФ, внаслідок чого «Газпром» позбавлено визначного впливу на енергобезпеку Європи й мільярдних доходів, а його місце зайняли конкуренти.

У публічних дискусіях, що точаться в Україні навколо перспектив російського газового транзиту, домінують заяви про його зупинку. Зокрема, генеральний директор «Оператора ГТС» Дмитро Липпа стверджує, що компанія готується саме до такого сценарію. У Групі Нафтогаз, яку днями покинув очільник Олексій Чернишов, відомий розповідями про підготовку нової угоди за посередництва Азербайджану, поки що ігнорують питання про транзит. Заступник міністра енергетики Роман Андарак сьогодні заявив, що «наразі все вказує на те, що зупинка транзиту газу територією України з 1 січня стає реальністю».

Але для західної аудиторії українські урядові чиновники воліють надсилати інші сигнали. «Завершення газового контракту не матиме значного впливу на енергетичну безпеку Європи. Це факт. Та ще є певні рішення, які можуть з’явитися… певні пропозиції чи питання, які можуть бути підняті… але зарано говорити про якісь результати, поки нова Єврокомісія не приступить до повноцінної роботи», – зазначила в коментарі для міжнародної агенції Montel віцепремʼєр-міністр Ольга Стефанішина, що опікується євроатлантичною інтеграцією та водночас очолює Міністерство юстиції.

Роль чиновниці в уряді Дениса Шмигаля та її залученість до газових питань вказує на те, що транзитна тема вийшла за межі корпоративних інтересів Групи Нафтогаз чи «Оператора газотранспортної системи України», які виконують чинну угоду з «Газпромом». А газовий транзит розглядається в контексті не тільки сталого енергопостачання, а й процесів інтеграції України з НАТО та ЄС і навіть може відіграти певну роль у сценарії зупинки війни на території країни.

Джерела Mind, дотичні до переговорів про відновлення миру в Україні, не виключають укладання угоди, яка передбачатиме податок на російський нафтогазовий експорт. Зібрані кошти акумулюватимуться у спеціальному фонді ЄС для репарацій – відшкодування збитків, завданих Україні російською агресією.

Раніше співрозмовник Mind серед правників, що обслуговують інтереси трейдерського бізнесу у швейцарському кантоні Цуг (тут також має представництво «Нафтогаз»), повідомляв про підготовку угоди за участі консорціуму європейських компаній «для контролю над транзитом». Вони забиратимуть ресурс на російсько-українському кордоні та замість «Газпрому» виступатимуть споживачем транзитних послуг від «Оператора ГТС України».

Можливість такого формату підтверджував Войтех Ференц, керівник словацької компанії SPP, яка є серед учасників міжнародного консорціуму. Наразі таку ідею остаточно не відкинуто, підтверджують джерела Mind. Посередником в угоді прагне залишитись і Азербайджан.

За словами Ольги Стефанішиної, нові домовленості, які дозволять продовжити український газовий транзит у новому році, можуть зʼявитися чи не «в останню хвилину» 31 грудня, коли спливатимуть чинні умови між «Нафтогазом» і «Газпромом». Та невизначеності питанню зараз додає фактор новообраного президента США – республіканця Дональда Трампа, який у січні офіційно розпочне свою каденцію.

На потенційну угоду тисне не лише велика політика, а й нова архітектура газового ринку, де зріджений газ набирає вагу, а його постачання не обмежується географією газопроводів. Додатковий тиск на РФ створюють нові санкції США проти Газпромбанку, де акумулюються фінансові потоки від експорту російського газу. Вони вже спровокували невдоволення Туреччини, яка прагне завдяки «Газпрому» посилити власний газовий хаб, отримати на додачу ресурси з українського напрямку та уникнути зайвого контролю з боку Вашингтону.

Тому пошук раціонального рішення щодо транзиту видається нетривіальною задачею, для розв’язання якої мають зійтися багато зірок.

Про прагматизм у цьому питанні, логіку трейдерів і вплив санкційної політики Заходу на російську нафтогазову галузь Mind поговорив із Сергієм Вакуленком, дослідником американського центру Carnegie Endowment for International Peace в Берліні, який має понад 20 років досвіду в компаніях Shell, CERA та «Газпром нєфть» у Нідерландах, Великій Британії, Росії та добре розуміється, як цей бізнес працює в реальних умовах.

Інтерв’ю відбулося напередодні останніх змін у топменеджменті «Нафтогазу» та звільнення Олексія Чернишова з посади очільника держхолдингу.

– У грудні завершується транзитний контракт між «Нафтогазом» і «Газпромом». Лунали суперечливі заяви про можливі схеми, які дозволять продовжити транзит та уникнути укладання угоди безпосередньо з російським монополістом. Віцепрем’єр-міністр Ольга Стефанішина вважає, що рішення може бути ухвалене буквально напередодні Нового року. Олексій Чернишов під час свого головування в «Нафтогазі» заявляв, що триває пошук варіантів транспортування «азербайджанського» газу і його зберігання в підземних сховищах Західної України. Як ви оцінюєте перспективи такого сценарію?

– По-перше, Азербайджан справді не має стільки зайвого газу, щоб перенаправити його через Україну. По-друге, труба, яка йде з Азербайджану до РФ, не здатна прокачувати обсяги, порівнянні з українським транзитом (нині це приблизно 15 млрд куб. м газу на рік). У найкращі роки її потужність не перевищувала 4 млрд куб. м на рік, і вона використовувалася у зворотному напрямку – з Росії до Азербайджану. Проте перенаправити потоки – не проблема.

Схема, яка може бути реалізована, – це своп, у рамках якого Азербайджан надавав би Росії газ на газовому хабі в Туреччині, у тому місці, куди приходить газопровід TAP. Потім «Газпром» із цим газом може робити все що завгодно. У свою чергу Азербайджан отримує еквівалентні обсяги газу на російсько-українському кордоні.

Фізично це, звичайно, буде російський газ без жодної молекули азербайджанського.

Я й надалі вважаю, що, принаймні технічно та економічно, для Європи важливо зберегти залишкові 15 млрд куб. м. Попри затверджений у 2021 році європейський план Fit for 55, що передбачає відмову від російського газу до 2030 року, а бажано навіть до 2027-го, цей газ залишається важливим. Відмова була підтверджена в документі RePower Europe, прийнятому влітку 2022 року. Але поки у 2027 році не запрацюють на повну потужність нові LNG-термінали у США та Катарі, без цих 15 млрд куб. м, які проходять через Україну, баланс газу в Європі буде зводитися з великими труднощами.

Для країн, які географічно розташовані далеко від LNG-терміналів, таких, як Словаччина та частково Австрія, відсутність цього газу стане ще більш болючою, особливо в періоди холодів, коли потрібно забезпечити високе пікове споживання.

У деталях щодо України краще розбираються спеціалісти з ОГТСУ або «Нафтогазу». Але із суто логістичних та операційних міркувань, можливо, доцільно зберегти цей залишковий транзитний потік, що йде через всю країну. Україна зі своєю економікою, що постраждала від війни, і значно зруйнованою тепловою генерацією зараз споживає стільки газу, що внутрішній видобуток здатний забезпечити попит. Але з погляду управління газотранспортною системою та зручності доставки газу всім споживачам країни, накладати потік власного видобутку на транзитний газ, що заходить з іншої точки, легше та зручніше.

– Внаслідок арбітражного спору «Газпром» «призупинив постачання газу» для австрійської OMV (цитата з офіційного повідомлення OMV. – Mind). Однак фізичні потоки газу через Україну на хаб у Баумгартені продовжуються. Як це впливає на перспективи українського транзиту?

– Після оголошення про зупинку продажу газу OMV потік газу через Суджу на російсько-українському кордоні та Велке Капушани на українсько-словацькому зменшився на короткий період, але швидко відновився. Схоже, цей газ купує не OMV, а інші європейські компанії і, можливо, перепродають його тій самій OMV. Вони цілком можуть продовжити купувати «азербайджанський» газ у Велке Капушанах.

– Останнім часом влада Австрії заявляла, що успішно диверсифікувала імпорт газу, і залежність від Росії залишилася в минулому. Але контракт між OMV та «Газпромом» до 2040 року ніхто не скасовував. Чи може зупинка українського транзиту стати форс-мажором, який достроково поставить крапку в півстолітніх відносинах компаній?

– Фізично без російського газу Австрія впоратися може. Є трубопроводи, які йдуть з узбережжя Північного та Балтійського морів у напрямку Австрії. Колись вони використовувалися у зворотному напрямку: газ із Баумгартена йшов до Німеччини.

– Чому?

– По-перше, Словаччина не має такого обсягу альтернативних угод, як Австрія. У словацької газової компанії SPP немає власного видобутку на Північному морі. І без українського транзиту Словаччина опиняється у віддаленому тупику європейської газотранспортної системи. Їй потрібно організовувати прокачування газу на свій ринок за допомогою реверсу.

Але якщо для Австрії на пікове споживання пропускної спроможності для прокачування газу з Північного моря вистачає, то для Словаччини її може й не вистачити. Ця країна має вигляд найбільш постраждалою, хоча споживає значно менше газу.

– Як змінюється роль України та українських підземних сховищ у новій архітектурі газового ринку, який стає гнучкішим завдяки поширенню LNG?

– Загалом підземні сховища газу (ПСГ) стають менш привабливим бізнесом, ніж раніше. Адже будь-яке нестабільне споживання (swing demand) можна компенсувати за допомогою гнучких постачань LNG.

Якщо ПСГ розташовані на перехресті ринку, через який проходять транзитні потоки газу – це одна історія. Туди відносно дешево закачати газ, а коли виникає піковий попит –  підняти з ПСГ та відправити споживачам. При цьому жодних додаткових витрат на транспортування не виникає. Якщо ПСГ розташовані поруч із ключовими точками споживання, вони теж є перспективним активом.

Одна справа, коли газ проходить повз ці ПСГ, і трейдери можуть його закачати у сховища без жодного євроцента витрат на транспортування європейською ГТС. Але якщо для того, щоб закачати газ в українські ПСГ, його спершу потрібно отримати у вигляді LNG, наприклад, десь на Балтійському узбережжі Німеччини, перевести зі зрідженого стану в газ, транспортувати через німецькі, чеські та словацькі трубопроводи, щоб доставити на Захід України, закачати в ПСГ, потім підняти звідти та знову транспортувати до ЄС, то витрати стають досить високими й позбавленими сенсу.

Ще один важливий момент. Цінність ПСГ знижується, оскільки в Європі будують багато LNG-терміналів. Газові сховища – це насамперед механізм арбітражу, корисний для трейдерів. Вони дають можливість дешево купити газ, зберегти його в ПСГ, дочекатися високих цін і знову продати на ринок.

– Очільник «Нафтогазу» Олексій Чернишов серед аргументів на користь продовження транзиту газу через Україну називав звичку європейських трейдерів: якщо потік зупинити, то вони відвикнуть отримувати газ із цього напрямку, і коли Україна захоче експортувати свій енергоресурс, то це ускладнить підкорення ринку.

– Це не історія про звичку. Трейдери – дуже раціональні люди з мінімальною інерцією. Якщо користуватися тим чи іншим активом економічно вигідно, вони це робитимуть. Інша справа, що відбувається еволюція газового ринку: виникають конкурентні потужності, змінюються маршрути постачання газу, будуються термінали LNG.

Проблема української газотранспортної інфраструктури пов’язана з появою альтернативних можливостей і схем постачань на ринку, з якими стає дедалі складніше конкурувати. Але з’являються й нові можливості, наприклад, українські ПСГ можуть мати перспективи на ринку уловлювання та зберігання CO₂, що зараз зароджується.

– Адаптуючись до змін на газовому ринку ЄС, який поставив за мету відмовитися від російського газу, Україна приєдналася до проєкту «Вертикальний коридор» для постачання альтернативного ресурсу з Азербайджану. Наскільки це вигідний план?

– «Вертикальний коридор» – сміливе й нетривіальне рішення. Це не найближчий шлях доставки газу до Європи. Фізично можливо, але є досить дорогим. Складно оцінити, наскільки він виявиться раціональним, економічно виправданим і конкурентоспроможним маршрутом. Хоча компетентні фахівці, думаю, зможуть знайти спосіб його використання.

– Наскільки ефективною виявилася санкційна політика адміністрації Байдена для стримування російської нафтогазової галузі?

– На мій погляд, вона не була надто ефективною. Санкції проти нафтової галузі РФ почали запроваджувати ще 2014 року за президентства Барака Обами, коли Джо Байден був віцепрезидентом. Уже тоді ті, не надто жорсткі, санкції ускладнили життя російської нафтової галузі, змусивши відмовитися від деяких проєктів.

Повне ембарго на імпорт різноманітного обладнання, яке Захід запровадив із початком широкомасштабної війни, здавалося, здатне посилити ефект. Однак з’ясувалося, що російська нафтова галузь виявилася досить стійкою, щоб протистояти санкціям. Вона почала працювати над імпортозаміщенням із 2014 року, а вісім років стали тренувальним і підготовчим періодом для запуску виробництва ключового обладнання й комплектуючих у РФ та пошуку альтернативних постачальників за межами Америки і Європи, наприклад у Китаї. Тому нафтова галузь підійшла до нової хвилі санкційного тиску достатньо підготовленою.

Компаніям доводиться більше платити за фрахт, зросли витрати на конвертацію платежів в екзотичних валютах, оскільки проводити платежі у звичних доларах і євро неможливо. Доводиться шукати способи, як правильно витрачати ці валюти тощо. В абсолютних значеннях це завдало збитків російським нафтовим компаніям на мільярди доларів на рік, а РФ – на десятки мільярдів доларів на рік. Дуже відчутно.

Але, якщо оцінювати ці втрати як відсоток від загального доходу, вони не є такими значними й принциповими. Помітного падіння доходів і обсягів грошей, доступних російським нафтогазовим компаніям, не сталося. Навпаки, у 2023–2024 роках їхні фінансові показники вищі, ніж до війни.

Питання, чи можна було зробити щось інакше, дуже складне. Воно впирається в те, що російська нафта займає дуже велику частку світового ринку. Є такі покупці, як Індія та Китай, які вважають, що війна РФ та України – це не їхня війна, для них не існує особливих причин карати Росію. Натомість їм потрібно забезпечувати власну енергетичну безпеку, і бажано, щоб ціни на нафту та газ не були занадто високими. Тому вони продовжують купувати російські вуглеводні. Це забезпечує достатній потік експортної виручки, а у випадку з Китаєм – крупного продавця необхідних товарів, з яким можна розраховуватися цією виручкою, незважаючи на ембарго та санкції.

При цьому, хоча РФ часто називають «бензоколонкою з ракетами», це не зовсім так. Росія – це країна з набагато більш диверсифікованою економікою і значно більшою часткою внутрішнього виробництва, яке покриває внутрішнє споживання, ніж, наприклад, Азербайджан чи Казахстан. Зараз нафтогазовий експорт – це близько третини російської експортної виручки. Так, РФ одержує значну нафтогазову ренту, без якої вона була б набагато біднішою країною, але це складна диверсифікована економіка.

– Як боротися з таким ворогом на економічному фронті?

– Питання відкрите, і відповіді на нього поки що не знайдено. І можливо, невтішна відповідь: ніяк. Тобто можна зробити його життя важчим, і це вже відбувається. Але розрахунок на те, що арсенал прийнятих методів зламає йому хребет, є дещо наївним.

У цьому контексті доречно згадати дуже стару максиму: ніколи не слід переоцінювати Росію, але й ніколи не слід її недооцінювати.

– Я пам’ятаю статтю в The Wall Street Journal, де зазначалося, що з початком війни Кремль став залучати до системи державного управління технократів із досвідом роботи в американських корпораціях, щоб вони допомагали нафтогазовій галузі адаптуватися до санкційного тиску. Чи спрацювала ця ставка?

– Російський управлінський клас дійсно доволі кваліфікований. РФ – це не ригідний Радянський Союз, а цілком конкурентний капіталізм, хоча й зі специфічною конкуренцією, зі своїми особливостями. Так, не можна сказати, що в Росії всі гравці грають за однаковими правилами, є одні закони конкуренції для звичайних бізнесменів і зовсім інші – для Ротенбергів і Ковальчуків. Але конкуренція існує, це не планова економіка.

Якщо подивитися на нафтогазову галузь, є, наприклад, незалежна Іркутська нафтова компанія, яка виросла з нуля, і є «Роснєфть» з її адміністративним ресурсом. Але, як би не намагалися купити чи поглинути ІНК, роблячи пропозиції, від яких важко й боляче відмовитися, вона існує та працює, зберігаючи незалежність.

Таку країну, як Росія, великого гравця у світовому масштабі, виявилося важко виключити із системи й взяти в облогу. До того ж російський уряд в умовах санкцій уник кавалерійських методів і не став робити популістських кроків, як, наприклад, уряд Венесуели, який довів свою економіку до краху.

– Російський уряд закрив статистику щодо видобутку вуглеводнів. Які висновки про тенденції в галузі можна зробити, з огляду на ту інформацію, що потрапляє до медіа?

– З одного боку, статистика закрита, але інформаційні агентства все ж здатні її певним чином отримувати. Існує доволі детальна статистика російського експорту – так звана зустрічна, заснована на митних даних країн-імпортерів. Також точно відстежується рух танкерів із російських портів. РФ подає дані в ОПЕК+, які так чи інакше стають відомими. Є звітність російських компаній. Тож інформації не так уже й мало.

Як для газу, так і для нафти значну роль відіграє не лише здатність виробляти. Для газу важливим є втрата європейського ринку, який був ключовим. Це призвело до суттєвого скорочення експорту. На обсяг втраченого експорту й скоротився видобуток газу в Росії. Однак були й прирости – зростав експорт зрідженого природного газу, збільшувався трубопровідний експорт газу до Китаю.

Щодо нафти. Постачання до Європи справді були різко обмежені. У 2022 році протягом кількох місяців Росія в авральному режимі продавала нафту з великим дисконтом, одночасно перебудовуючи логістику. Зараз нові напрямки продажу відпрацьовані. А обмеження експорту пов’язані зовсім не з тим, що російська нафтова галузь не здатна виробляти або продавати на ринки Китаю й Індії. Її можливості визначає угода ОПЕК+.

Обмеження експорту більше пов’язані не з війною, а з домовленостями ОПЕК+. Росія є ключовим учасником цієї організації нарівні із Саудівською Аравією, а в певній мірі – з Об’єднаними Арабськими Еміратами. Важливе значення мають рішення цих країн щодо стабілізації ринку, які дозволяють утримувати ціни на нафту від різкого обвалу.

---