Військовий хірург 59 бригади: «Наклали чотири турнікети. Все у крові. Працювали максимально швидко»

38-річний капітан ЗСУ Сергій «Бугор» Блажко – начальник евакуаційно-сортувального відділення медичної роти 59 окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем. В інтерв’ю Mind він розповів, як рятував дітей, чому вирішив піти до ЗСУ, про найважчий випадок зі своєї бойової практики, що йому сниться та якою буде головна проблема України, коли війна закінчиться.

– Як у вас з’явилося бажання стати медиком?

– Апріорі був зацікавлений медициною. Людське серце завжди приваблювало, хотів оперувати саме цей орган. Коли закінчив дев'ятий клас, перевівся до спеціалізованого ліцею з поглибленим вивченням наук, дотичних до медицини. Літню практику проходив у відділенні ендоваскулярної кардіохірургії у Хмельницькому, звідки я родом. Медичний університет уже закінчував у Вінниці.

На п’ятому-шостому курсі потрапив на заняття з дитячої хірургії, де мав щанс побачити по-справжньому ювелірну роботу у виконанні професора Василя Погорілого – надзвичайно ерудованого професіонала, який зацікавлений ділитися досвідом.

У 2010 році, у віці 23 років, потрапив до Вінницької обласної дитячої лікарні. Дуже хотів практикувати. «Науковий» шлях не «спокушав», бо там у пріоритеті теорія.

– Випадок у довоєнні часи, який найбільше «врізався» у пам’ять?

– Дівчинка трьох-чотирьох рочків. До лейкозу додався некроз товстого кишківника. Тривала операція. Хімієтерапія, наслідки якої виходять через кишківник, виведений на живіт. Можете уявити: кал тече разом з хімією, і «роз’їдає» всю шкіру. Маленька дитина, двомісячне лікування важкого стану – на цей період ти її не знеболиш. Згодом передали пацієнтку гематологам. За кілька років було надзвичайно приємно побачити дівчинку здоровою, з довгим кучерявим волоссям замість того, яке дитина втратила під час хімієтерапії.

Дуже важко було на початку великої війни. До Вінниці перевезли онкохворих дітей із Києва, Сум, Херсона, Маріуполя. Періодами було 24 онкодитини у стаціонарі. Це вчетверо більше, ніж до 24 лютого 2022 року. Облаштовували місця в підвалі на базі медичного університету. Так тривало вісім місяців. Після цього я мобілізувався до лав ЗСУ.

– Що вплинуло на ваше рішення?

– Маю знайому, лікарку-гематолога. Симпатична дівчина, яка пішла на війну без жодного досвіду. Одразу на «нуль», бойовий медик. На початку регулярно телефонувала, просила консультації. Далі – рідше, бо набуває навичок. Під час одного з вибухів вона летить 20 метрів, врізається спиною в дерево. Купа дрібних переломів, тріщини хребта. Раджу їй списатися. Вона категорично проти – у жодному разі, хочу до хлопців.

Це мене вразило. І я зрозумів, що не можу сидіти в тилу. Пішов до ТЦК. 13 вересня 2022 року був на офіцерських курсах. Мав підтвердити статус молодшого лейтенанта, який отримав після закінчення військової кафедри багато років тому.

Закінчив їх. Розподілили до 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Побув на пункті постійної дислокації, потім «перекинули» в зону бойових дій. Став членом екіпажу на «еваці». Дуже класна компанія, ніколи не відчував себе офіцером. Швидше другом, колегою.

Багато виїздів і поранених. Стабілізаційний пункт стояв тоді в Селидовому. Час доїзду досить тривалий. Траплялося, забирали до 12 бійців – добре, що «легких».

Пригадую, привезли людину з подвійною неповною ампутацією нижніх третин обох кінцівок. Плюс пошкоджені судини верхніх кінцівок. На воїна накладено чотири турнікети. Усе у крові. Працювали максимально швидко. Добре, що це було на початку великої війни й дрони тоді не домінували. Поставили шину, налагодили венозний доступ. Крові на «еваку» в ті часи не було, тож поставили фізрозчини. Тиск піднявся, боєць почав розмовляти, довезли його у стабільному стані.

Найбільш гіркий випадок – наш побратим на позивний Горинич. Він теж медик. Був на бойовому посту. Діагноз – серцева недостатність. У бійця синіла вся верхня половина тіла – голова, шия, ключиці. Прибув до нас у стані клінічної смерті. Якщо «качаєш» – живе. Припиняєш – кінець.

Реанімаційні заходи тривали півтори години. Нічого не допомогло.

– У чому суть роботи бойового медика?

– Усіх лікарів на фронті називають бойовими медиками. Насправді це не так. Бойовий медик не має профільної освіти. Він пройшов курси тактичної медицини: може накласти турнікет, поставити повітровод тощо.

– Ви задоволені своєю роботою?

– Завжди можна краще. Що ще усвідомив: приходять молоді люди, які мають сили й бачення. Моя команда непогано спрацювала організаційно: є машини, зв’язок, мобільний стабілізаційний пункт, передові хірургічні групи.

Мої ідеї потроху вичерпуються. Не бачиш, який напрям розвивати далі. У цій рутині ти починаєш буксувати. Факт, який треба визнати. І, коли приходять люди, які пропонують зробити в інший спосіб, ти запалюєшся і відповідаєш: «О, друже, давай».

– Оперуєте солдатів ворога?

– Досить часто. Розумію – він прийшов на нашу землю вбивати українців. Але обов’язок лікаря понад усе. Якось привезли на стабпункт росіянина. Перевдягли його, обмотали. Реакція: блін, свої в Авдіївці в гаражах це робили, а тут повний комфорт.

Розмов із росіянцями я не веду. Слухати, що вони в Україні випадково й заблукали, не хочеться.

– Ви – сентиментальна людина?

– Тільки після роботи. Під час неї просто не можу собі це дозволити. Бо якщо сьогодні буде менше поранених, то завтра більше. Втома накопичується. Особливо гостро вона відчувається, коли курсує інформація про перемовини та швидкий мир. Це дуже хитає психіку. Ти починаєш вірити, що все швидко закінчиться, і від цього голова починає «плисти».

Можливо, це відлуння того, що доводилося бути на межі життя та смерті. Коли стояли в Селидовому – вгатили з «Іскандера». Завжди думаєш: ти встигнеш стрибнути і сховатися. Нічого подібного – тебе просто несе ударною хвилею.

Хочеться спокою. Я не знаю, чи зможу повернутися до дитячої хірургії. Бо перебування на війні накладає свій відбиток – стаєш агресивнішим. Я не виняток. З цим важко знайти підхід навіть не до дітей – до батьків.

Коли все закінчиться, хочу створити сім’ю й осісти десь на Вінниччині чи Хмельниччині. Подорожувати разом із коханою.

– Війна зробила вас сильнішим?

– Швидше, досвідченішим. Я – на керівній посаді й навчився управляти людьми. Головне завдання – організувати навколо себе роботу евакуаційного відділення. Практично весь час перебуваю на стабілізаційному пункті. Працюю як хірург.

Але водночас весь механізм має функціонувати як годинник. Пораненого з машини у стабпункт повинні доставити максимально швидко. Кожен медик зобов’язаний знати, де лежить потрібний інструмент, і миттєво починати роботу.

Мій принцип: будь-який момент, який можна удосконалити, треба удосконалити.

– Якою буде головна проблема України після війни?

– Пустити всі надані гроші туди, куди потрібно. Тоді ми повернемо своїх співвітчизників, які виїхали після 24 лютого 2022 року. Іноземних туристів теж буде вдосталь. Люди захочуть подивитися на місця, де тривала найжорсткіша війна XXI століття.