facebook.com
mind
ОМКФ-2017: найцікавіші фільми фестивалю
Спецпроект

Одеський міжнародний кінофестиваль

ОМКФ-2017: найцікавіші фільми фестивалю

Mind представляє короткі рецензії на найяскравіші прем'єри восьмого Одеського кінофестивалю

Цей матеріал також доступний російською
ОМКФ-2017: найцікавіші фільми фестивалю
Фото Odesa International Film Festival

З 14 до 22 липня триває восьмий Одеський міжнародний кінофестиваль: за дев'ять днів тут покажуть понад півтори сотні стрічок, майже п'ять десятків з них – українські. Mind дивиться найцікавіші – і в двох словах пояснює, які з них треба подивитися після ОМКФ, а на які не варто витрачати час.

«Квадрат»

Швеція, Німеччина, Франція, Данія, 2017

Куратор великого музею сучасного мистецтва Крістіан готується до відкриття нового проекту під назвою «Квадрат». Щоб підсилити інтерес до виставки, піарники-фрілансери пропонують зняти вкрай скандальне відео. Крістіан, у якого як раз викрали телефон і який з одним зі своїх колег придумав дивний план, щоб повернути своє, дає добро не дивлячись. В результаті рекламна кампанія обератється гучним скандалом. А операція з повернення телефону – невеликою драмою. Режисеру Рубену Естлунду вдалося у своєму фільмі, що триває дві з половиною години, поєднати з десяток тем: роздуми над тим, що таке сучасне мистецтво, і як його сприймають глядачі, проблеми бідності, бездомних і соціального розшарування, питання впливу технологій на повсякдення, персональні драми і сімейні проблеми героїв. І при цьому історія лишилася цілісною, а сам фільм є тонкою іронічною трагікомедією, а не важкою соціальною драмою. За все це «Квадрат» здобув «Золоту пальмову гілку» на цьогорічному Каннському кінофестивалі.


«Лагідна»

Франція, Німеччина, Нідерланди, Росія, Литва, Україна, 2017

Головна героїня – жінка, імені якої глядачам так і не скажуть – їде зі свого села до містечка, де перебуває у в'язниці її чоловік. Їй повернулася нещодавно відправлена посилка, і жінка намагається з'ясувати, що сталося. Третій повнометражний художній фільм Сергія Лозниці, історія про суспільство як систему, про життя у провінції та про людей, у характера яких найгірші риси співіснують з найкращими, став чи не найгучнішою прем'єрою ОМКФ.


«На мою думку»

Австрія, 2016

Режисер Павел Кузуйок, який до цього встиг зняти документальну стрічку про гробокопачів, звернувся до професії гардеробника в театрі. Режисер слідкує за життям Флавіо, котрий працює в міланському Ла Скала, Рональда з Віденської опери та Надії Михайлівни з Одеського оперного театру. «Це не фільм про три театри, і це не фільм про трьох гардеробників, – сказав режисер перед української прем'єрою стрічки на ОМКФ. – Це фільм про трьох звичайних людей, які погодилися пустити мене до їхнього життя». І життя ці виявилися зовсім різними і, попри простоту, дуже цікавими.


«Почесний громадянин»

Аргентина, 2016

Відомий письменник Даніель Мантовані, який останні 40 років мешкає в Європі, однак усі свої твори пише про своє рідне аргентинське містечко Салас, отримує Нобелівську премію – і на п'ять років впадає у творчу кризу. Одного дня йому надходить лист: мер Саласа запрошує його отримати медаль почесного громадянина та прочитати лекцію. Письменник вперше повертається до рідного міста, та подорож з приємної мандрівки у минуле обертається драмою і водночас – комедією абсурдних ситуацій. А також – виходом із творчої кризи для головного героя та приводом для глядачів замислитися про власне ставлення до мистецтва, митців і культури.


«Іній»

Литва, Франція, Польща, Україна, 2017

Рокас та Інга їдуть з Литви до Києва на автобусі з гуманітарною домопогою для української армії. Вантаж вони мали б доставити до Києва і повернутися, однак в українській столиці не знаходять волонтерської бази, до того ж, Рокасу цікаво подивитися на війну – і пара вирушає аж до лінії фронту. Є дві причини подивитися цей фільм: по-перше, вкрай актуальна і болюча тема, по-друге, Ванесса Параді у дуже епізодичній ролі зарубіжної журналістки. І є дві причини не дивитися «Іній»: по-перше, у вчинках героїв повністю відсутні мотивація і логіка, а по-друге, воєнні дії, як, в принципі, і всі інші події у фільмі, показані через низку довгих і дещо абсурдних діалогів, у яких важко вхопити глибинний зміст.


«Припутні»

Україна, 2017

Таксист з Ніжина Юра робить пропозицію вчительці Христині, однак та вважає, що займалася освітою хлопця – давала, наприклад, диски з класичною музикою – виключно через дружні почуття. Ображений Юра їздить містом і, побачивши на автобусній зупинці симпатичну дівчину, намагається з нею познайомитися. Приємне знайомство звиливається в поїздку до села Припутні, куди Юра відвозить дівчину з її мамою – вони їдуть до мами і бабусі. А поїздка обертається драмою: Юра випадково переходить шлях місцевому алкоголіку, який страждає галюцинаціями і нападами агресії. У режисера Аркадія Непиталюка вийшла схожа на вестерн історія, з харизматичними героями та вдалими вкрапленнями абсурдного гумору.


«Ржака»

Україна, 2017

До відомого артхаусного режисера приходять люди в чорному і катують його та його маму. Таким чином вони намагаються змусити його зняти комедію. Режисер пручається, однак починає знімати, а на головні ролі бере клоуна Бобо та клоунесу Бебе. У неї як раз знайшли пухлини у всьому тілі, вона страждає на рідкісний синдром, через який не може сміятися, і її кинув чоловік. Продюсери запрошують експертів: вони щодня дивляться відзнятий матеріал, і якщо режисеру не вдасться їх розсмішити, продюсери його уб'ють. Крім клоунів, у фільмі серед доволі великої кількості абсурдних персонажів з'являються зокрема качка, яка говорить, півень, що сміється, дресировані комарі. За допомогою такого набору режисер Дмитро Томашпольский, який виступив і автором сценарію, намагається зняти саркастичну комедію про протистояння грошей і мистецтва в кінематографічному світі. Правда, такі поняття, як «комедія», «іронія», «самоіронія» та «гумор», автори «Ржаки» розуміють дуже специфічно.


«Стрімголов»

Україна, 2017

Антон повертається із психдиспансера, де лікувався від алкоголізму та наркотичної залежності. Тепер його кожний його рух контролює суворий дід, однак хлопцю вдається вирватися на кілька годин – і він знайомиться з Катею. Та збирається за кілька днів їхати до Берліна з бойфрендом-німцем, однак зустріч з Антоном, з якою виростає історія кохання, змушує її змінити плани. Марина Степанська зняла мелодраму з елементами соціальної драми і трагічним фіналом – і при цьому їй вдалося намалювати портрет покоління тих, кому зараз трохи за 20. За що здобула схвальні рецензії кінокритиків на кінофестивалі в Карлових Варах, де відбулася прем'єра стрічки.


«Рівень чорного»

Україна, 2016

Новий фільм Валентина Васяновича варто подивитися хіба що з патріотизму та щоб бути в курсі розвитку вітчизняного кіно. Картина – про фотографа (про нього глядач дізнається лише, що той захоплюється скелелазанням), в житті якого настає смуга неприємностей. Стрічка позиціонується як ігрова і документальна водночас, та від обох напрямків Васянович бере найгірше: умовність сюжету, відсутність діалогів та довгі живописні, але беззмістновні плани – від художнього, показ повсякденних (і теж доволі беззмістовних) дій – від документального. Усе це знято загальними планами єдиною статичною камерою – що зовсім не прикрашає стрічку.


Dixie Land

Україна, Латвія, Німеччина, 2016

Коли у 2015 році стрічка «Українські шерифи» здобула приз на Амстердамському міжнародному фестивалі документального кіно, стало зрозуміло, що народилася нова зірка українського документалістики. Dixie Land – другий повнометражний фільм Романа Бондарчука, цього разу – це прониклива історія про херсонський дитячий джазовий оркестр і непрості долі його учасників.


«З любов'ю, Вінсент»

Великобританія, Польща, 2017

Єдина причина подивитися цей анімаційний фільм – це техніка його виконання: він складається з кадрів, кожен з яких – намальована олією картина у стилі Вінсента ван Гога, а подекуди – і з запозиченням фрагментів його творів. Власне, саме про смерть художника і йдеться. У авторів стрічки є власне бачення: вони півтори години з'ясовують, чи справді це було самогубство, а не убивство, і роблять це у дуже інфантильний спосіб і цілком передбачувано.


«Ніщовуд»

Франція, Німеччина, 2017

Режисерка Соня Кронлунд, яка вже колись знімала соціальні документальні стрічки про життя в Афганістані, якось дізналася про Саліма Шахіна – афганістанську суперзірку, режисера і актора, який з дитинства любив індійське кіно, а коли виріс – випустив понад сотню фільмів, настільки поганих, що це межує з геніальністю. Усі – з піснями і танцями, погано поставленими бійками, жахливими саморобними спецефектами і повною відсутністю акторської гри або драматургії. І вирушила до Кабула, щоб зняти про нього фільм. Побувавши на зйомки кількох нових стрічок Шахіна, вона намалювала портрет зірки – гіперенергійної і самозакоханої, водночас консервативної і мудрої, хоча і неосвіченої людини з такою ж драматичною долею, як і у країни в цілому. Картина вийшла і про дивовижний світ масового афганістанського кіно, і про трагедію Афганістану та його жителів. Прем'єра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі в цьому році.


«Ні тут, ні там»

Ізраїль, Франція, 2016

Лайла, успішний юрист і відчайдушна тусовщиця, розриває стосунки з коханим, коли той натякає, що їй варто було б змінити спосіб життя. Сальма регулярно навідується на сімейні вечері, де батьки, які не в курсі, що дочка надає перевагу жінкам, намагаються познайомити її з хорошим чоловіком.

Нур, релігійна дівчина з провінції, приїздить вчитися в університеті, і це не йде на користь її стосункам з нареченим, теж дуже релігійним і при цьому суворим. Усі троє – палестинки, які мешкають в Тель-Авіві. Режисер Майсалун Хамуд зняв кіно про те, що бути сильною незалежною жінкою в патріархальному арабському світі – зовсім не просто.


«По той бік надії»

Фінляндія, Німеччина, 2017

Акі Каурісмякі взяв драматичну тему – проблему біженців з арабського світу – і зробив за її мотивами трагікомедію з елементами комедії абсурду, в якій навіть трагічний фінал сприймається як хепі-енд. Журі цьогорічного Берлінале віддало Каурісмякі Срібного ведмедя, хоча більшість кінокритиків вважають, що стрічка мала б здобути головний приз.


«Мандарини»

Естонія, Грузія, 2013

«Я ненавиджу ура-патріотичні фільми. Вони вбивають кіно», – сказав після показу «Мандаринів» на ОМКФ режисер і сценарист Заза Урушадзе. Він зробив антивоєнний фільм про війну в Грузії 1991–1993 років: етнічні естонці Іво та Маргус, чи не єдині, хто не виїхав до Естонії, рятують грузина Ніко та Ібрагіма – чеченського найманця, який воює на боці Абхазії. Вороги змушені жити під одним дахом – і зрештою розуміють, що попри відмінності в поглядах, ділити їм нема чого.


«Січень-березень»

Австрія, Україна, 2017

Прем'єра стрічки відбулася в січні на Роттердамському кінофестивалі. Від австрійської сторони продюсером виступив Ульріх Зайдль, зірка сучасного кіно Австрії. У принципі, це дві головні причини подивитися цю драму, яка розповідає про автомобільну аварію та її наслідки, що їх переживають українець Юрій і його дівчина-австрійка Ханна, а також про хворобу матері Ханни.

Третьою могло б стати ім'я режисера – Юрій Речинський після виходу у 2013-му його дебютного документального фільму про бездомних «Хворісукалюди» здобув статус одного з найперспективніших молодих українських режисерів. Однак «Січень-березень» доводить, що ігрове кіно дається йому гірше: заради естетських мальовничих кадрів він часто жертвує сюжетною логікою, а змістовну глибину підміняє набором кліше із соціальних драм.


«Тіло і душа»

Угорщина, 2017

На м'ясокомбінат приходить новий інспектор з якості – Марія, дивакувата дівчина, яку весь колектив одразу починає вважати зверхньою. Іншої думки лише фінансовий директор Ендре. Але спілкування не йде – аж поки вони не з'ясовують, що уже тривалий час щоночі бачать один і той же спільний сон, в якому вони – пара оленів. На словах зав'язка фільму здається інфантильно-дурнуватою, якщо не вульгарною.

Натомість стрічка режисера Ілдіко Енейді – тонка і прониклива романтична історія про кохання і стосунки, з елементами і комедії, і драми. Саме їй поступилася на Берлінале картина Каурісмякі: «Тіло і душа» здобула там «Золотого ведмедя», а також ще декілька призів.


«Школа №3»

Україна, 2016

Улітку 2014 року Миколаївка, містечко на Донбасі, серйозно постраждало під час бойових дій. Коли містечко звільнили, туди приїхали волонтери, а потім – драматурги Наталя Ворожбит і Георг Жено. Вони поспілкувалися з учнями старших класів школи №3 і зробили з їхніх історій документальний спектакль. Який режисерка Ліза Сміт перетворила на документальну стрічку «Школа №3»: ті самі старшокласники розповідають свої історії, діляться почуттями та поглядами на світ, подробицями нинішнього життя, а також спогадами про ті страшні кілька місяців влітку 2014-го. Фільм здобув Гран-прі в одній з конкурсних програм цьогорічного Берлінського кінофестивалю, а восени цього року його автори обіцяють випустити картину в український прокат.


«Головна роль»

Україна, 2016

Кілька років тому Сергій Буковський, один з найкращих вітчизняних документалістів (зокрема, це він у 2006 році зняв картину «Назви своє ім'я за літерами», співпродюсером якої виступив Стівен Спілберг), вирішив створити стрічку про те, як його мати – актриса Ніна Антонова – готується до святкування свого 80-річчя.

Зйомки почалися у 2013-му і тривали три роки: за цей час знімальна група змогла побачити актрису і в образі, і поза ним. У результаті в Буковського вийшла пронизлива стрічка про глибоко особисті речі, які, однак, виявляються близькими і його глядачам також. Фільм вже здобув «Золоту Дзигу» як найкраща документальна картина року. На ОМКФ «Головна роль» бере участь в національному конкурсі та в міжнародному документальному конкурсі – і має хороші шанси перемогти в обох.