Андрій Бабик: «Сценарій – тільки в третю чергу творчість, а для початку це математика і логіка»

У листопаді на каналі ICTV вийде третій сезон серіалу «Нюхач». Детективна історія про те, як феноменальний нюх допомагає розкривати заплутані злочини і одночасно заважає будувати особисте життя, є найуспішнішим вітчизняним телевізійним продуктом: 60 країн світу вже купили права на показ готового серіалу, Японія і Франція придбали формат і планують знімати власні адаптації. Крім того, «Нюхач» – єдиний український серіал у каталозі сервісу Netflix.

Mind зустрівся з співавтором сценарію «Нюхач» Андрієм Бабиком. Хірург за першою освітою, КВН-ник за студентським захопленням, телеведучий з волі кастинг-відділу «1+1», сценарист за покликанням і дипломом перших сценарних курсів Film.ua, Бабик розповів про те, хто пише сценарії для українського ТБ, чи це грошова робота і як взагалі влаштований цей ринок.

– На українському ТБ зараз – бум серіального виробництва. Чи вже склався у нас на ринку якийсь пул топових сценаристів і працюючих ремісників?

– Немає такої градації. Є градація за розміром бюджету проекту. Я на самому початку своєї сценарної діяльності писав за суми, більші, ніж зараз (в доларовому еквіваленті). Сітки тарифів немає. Ми поки не порівнюємо свої розцінки зі світовими, але якщо порівняти з російським виробництвом, то в кращому випадку в Україні платять сценаристам вдвічі менше, ніж там. Бюджети серіалів впали, але акторам чомусь стали платити більше, а сценаристам – менше. У доларовому еквіваленті – значно. На сценаристах всі завжди економлять. Але якщо говорити про якість роботи, то є сценаристи (професіонали) і є так звані «навколосценарні» (люди, які думають, що вони сценаристи, але при цьому не мають реалізованих проектів). У нас, гадаю, набереться 20–25 нормально працюючих людей в індустрії.

– Які суми зараз виділяють на сценарій із серіального бюджету?

– Є і 8000, і 16 000, і 20 000, і 25 000 грн. При хорошому бюджеті – $2000–3000. У Росії ці цифри стартують від $5000.

– Тобто зарозумілу позицію «мій гонорар такий-то і мене нічого не хвилює» дозволити собі не можна?

– Сценаристу не можна не писати. І чекати хорошого бюджету не можна. По-перше, завжди важливо залишатися в обоймі, тримати руку на пульсі. По-друге, обов'язково потрібно оновлювати фільмографію. І «в стіл» писати безглуздо. Всі ідеї витають у повітрі – поки у тебе в столі щось лежить, хтось інший це вже теж придумав. А потім починаються ці гойдалки: хто у кого вкрав ідею. Але це ознака дилетанта. Нормальний фахівець ніколи не заморочується. Не пішло, вторинно? Забули – поїхали далі. І взагалі це круто, коли в тебе поцупили ідею – значить, вона чогось варта. Все одно це конвеєр: ти здав сценарій і пішов далі. Як учитель у школі: випустив дітей – і знову набрав перший клас.

– Проте була спроба організуватися і виробити загальні правила співіснування сценаристів? Я маю на увазі Гільдію сценаристів, яку ви створювали.

– Так, вона є, з усіма дотриманими формальностями, навіть печатка є. Але за фактом ця організація наразі швидше номінальна. Там 15–20 учасників. Спочатку гільдія замислювалася як спроба самоорганізації. Але не виходить. Ми ж всі – індивідуалісти, аутисти за своєю природою, мізантропи. Ми не дуже любимо людей – вони шумлять, заважають зосередитися.

– Хто ці 20–25 жителів вітчизняного сценарного Олімпу? Люди з дипломами профільних вузів? Або фахівці в інших галузях, які навчилися писати?

– Це навіть бажано для сценариста – спочатку отримати іншу професію, набратися життєвого досвіду. Я, наприклад, лікар, старостою моєї групи в школі сценарної майстерності Film.ua був авіаінженер, інша одногрупниця ходила на теплоході, працювала там офіціанткою. У 20 років написати щось путнє неможливо. Потрібні задатки до письменництва, досвід, постійний розвиток – книги, фільми, серіали. Це все – складові навчання сценариста.

– Тобто фантазія плюс начитаність плюс «надивленість», і ти – сценарист?

– Ось тут з'являється зворотний бік. Є ціла плеяда людей, з фантазією і невгамовним графоманством, які вважають себе сценаристами. Особлива біда – з блогерами. Ось пишуть вони пости у Facebook, збирають тисячі лайків і вирішують, що тепер вони легко напишуть сценарій. А це величезна помилка. Бо сценарій тільки в третю чергу творчість, а для початку – це математика і логіка. Особливо коли пишеш детектив: обов'язково прораховуєш математично ходи, на кожну серію створюєш схему, прораховуєш за актами. У них же «сьогодні пишу, завтра – не пишу, чекаю натхнення, післязавтра поїхав до Італії, а допишу потім». Усі герої говорять однаково блискуче, бо автор бажає продемонструвати, який він молодець.

– А якщо такого блогера відправити на сценарні курси?

– У нас зустрічаються школи сценарної майстерності, що більше схожі на якусь вечірку. Приходять до студентів зірки екрану, розповідають про себе, автографи роздають. А яка користь для справи? Безсистемне навчання не приносить результату. Я розумію навчання як навчальний план, з чіткою системою. Тоді може вийти сценарист. Він проходить всі етапи розуміння процесу написання сценарію. А коли учням розповідають все про все і часто навіть не про сценарії, то у нас виходять так звані «заявочники». Це люди, які добре навчилися писати заявки. В одному абзаці ідею вони опишуть. Але коли дійде до прописування всіх етапів, до наповнення цього сценарію дією – все, навички на цьому закінчуються. Але вони хочуть тільки презентацій. Хочуть постів у Facebook, фотографій, лайків, селфі та свята: «Ми зробили це, у нас попереду «Оскар», ми круто попрацювали». Переважно на цьому все і закінчується.

– Так де ж навчатися сценарного мистецтва?

– Потрібно потрапити в команду до крутого сценариста. Тільки практика. Я завжди наводжу аналогію з моєю першою любов'ю – хірургією. Інтерни-хірурги, якщо хочуть стати хорошими лікарями, ходять за світилом хірургії слідом і методично переймають досвід, на операціях, що називається, «тримають гачки» і подають скальпель, але бачать при цьому, що і як справжній лікар робить. Те саме і зі сценаристикою. Ти не наб'єш гулі, виписуючи гіпотетичні тексти. Потрібно потрапляти в пекло – реальний сценарій, реальні зйомки.

– А який колектив можна назвати ідеальною сценарною командою? Скільки це людей?

– Моя улюблена формула ідеальної команди – це три «сценаристо-тижня» на серію. Тобто один сценарист пише одну серію за три тижні. Це нормальний темп. В ідеалі – місяць, але якщо собі не потурати, то трьох тижнів цілком вистачає на якісну роботу. Рахуємо: припустимо, нам потрібно 12 серій за два місяці, це дев'ять тижнів, за цей термін один сценарист напише три серії. Відповідно, ділимо 12 на три і отримуємо чотири сценариста.

А взагалі, командна робота – вкрай складна. Я не раз стикався з ситуацією, коли головний автор ідеї змушений надиктовувати сценаристу сюжети посерійно. Останньому зручно – сиди та записуй. Тому вкрай важливо знати людей, яких береш до команди.

– Давайте тепер про зміст, а не про форму роботи. Світова тенденція зараз «глокал», коли на глобальному рівні з'являється інтерес до локальних історій про одну країну з її реаліями, нас зачепить коли-небудь?

– Ми все ще побоюємося писати про Україну, чисто українські історії, з впізнаваними реаліями. Тут скоріше проблема у продюсерів. У більшості з них немає бажання і прагнення виходити на міжнародні ринки з українськими історіями. Крім того, у нас практично відсутнє поняття «довгостроковий девелопмент сценарію». Даєш 20 серій за два місяці! А в тій самій Америці, буває, роками пишуть і вдосконалюють сценарій та проект.

– А це не питання довіри продюсера до сценариста? Не секрет, що більшість творчих людей страждають на прокрастинацію. Дай три тижні – буде сценарій. Дай рік – напише в останні три тижні цього року.

– Ні. Я, принаймні, таким не страждаю. У нас є досвід того ж «Нюхача – 3», де був цей самий рік, але ми не сиділи і не прокрастинували! Ми по п'ять разів переписували сценарій, працювали 8–9 годин щодня. Ми методично полірували сценарії серій – і таки відполірували. Сценарист, який чекає на музу або натхнення, або шукає відмазку, щоб не працювати, або аматор. Ти сидиш і пишеш, навіть якщо у тебе близький родич лежить, вмирає.

– Емоційний стан впливає на текст?

– Звичайно. Ти зливаєш туди і негатив, і позитив. Тягнеш в сценарій все, що було у твоєму житті: дитячі переживання, комплекси, досягнення.

– А якщо це не відповідає брифу?

– На просунутих американських і європейських проектах під час підбирання людей до сценарної групи завжди цікавляться, чи був досвід у їхньому житті, про який вони будуть повинні писати.

– Чи є в українських сценаристів якийсь нетворкінг з колегами з інших країн? Ви списуєтеся, зустрічаєтеся, знайомитеся? Або ми просто «лупаємо цю скелю»?

– За великим рахунком, немає такого зв'язку. Ми ж відстали від усіх на недозволену кількість років. Ми поки вибираємося з «Рабині Ізаури», з телемила. Процедурали наші теж з 1980–1990-х років. У нас все поки що вертикальне. Але я був би радий попрацювати з кимось із зарубіжних колег, та й просто поспілкуватися – це завжди дає можливість вирости.