mind
Автор кінострічки «Коли падають дерева»: «Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»

Автор кінострічки «Коли падають дерева»: «Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»

Марися Нікітюк, одна з делегаток від України на Берлінале – про складнощі переходу з короткого метра в повний, нюанси копродукції в Європі та «пуританство» українського кінематографа

Цей матеріал також доступний російською

20 лютого червоною доріжкою Міжнародного кінофестивалю в Берліні йтимуть українці – знімальна група фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк. Дебютну стрічку молодої режисерки відібрали до програми Panorama Berlinale. Там і відбудеться світова прем’єра фільму.

Починалася ця історія ще в 2013 році на кіноринку Талінського кінофестивалю Black Nights, де вперше було представлено проект фільму. А два роки тому вона потрапила у поле зору громадськості завдяки перемозі сценарію «Коли падають дерева» на SriptEast Awards на Каннському кінофестивалі. Марися Нікітюк цю історію власноруч написала, а тепер і зняла як режисер.

Про досвід і складнощі реалізації, про нюанси міжнародної копродукції та про балачки навколо картини – режисерка і авторка сценарію Марися Нікітюк розповіла Mind.

Автор кінострічки 	«Коли падають дерева»: 	«Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Марися Нікітюк
Фото facebook.com/marysia.nikitiuk

 Ми пам’ятаємо красивий старт проекту – ці фото з Канського кінофестивалю. Чи було все так само святково далі?

  «Просто» не було жодного разу, ніде, я не пам’ятаю такого етапу. Премія не робить тебе режисером. Ти ж не можеш прийти на майданчик і сказати: «Оце бачили? Премія! Тому слухайте всі сюди». А оскільки я такий звір – схильний до егоцентризму і всіляких болячок, з тим пов’язаних, – то взагалі не тримаю вдома жодних премій, статуеток чи грамот. Я все віддаю мамі, бо на мене воно негативно впливає. А вона тішиться. На передчутті нагород обірвалася не одна моя книжка і сценарій... У таких випадках добре допомагає самоіронія.

 До верстата одразу встала? Приїхала з премією і впряглась?

 Був план знімати у липні-серпні, бо у нас літня історія. Але так сталося, що ми почали у вересні. І наше «літо» з вересня не задалось аж до грудня. Мене люди з групи питали: «Марисю, а ти можеш наступний сценарій на літо написать?», а я кажу: «Так цей і був на літо».

 А через що доводилося переносити зйомки?

 У нас був дуже крутий оператор Міхал Енглерт (має нагороди кінофестивалів в Санденсі та Берлінале. – Mind), але у нього не було достатньо часу, ми фактично вскочили в його графік  між попереднім фільмом і наступним. Після нас він мав іти працювати із серіалом НВО. Але десь ми спізнились, десь – ще щось, і ми не встигли в його виділений люфт. Плюс, у нас фінансування з державних фондів трьох країн: України, Польщі і Македонії. А це тягне за собою певну організаційну неповороткість.

 Македонії? Несподівано. А як ви співпрацювали?

 Ми хотіли у Македонії шматочок фільму знімати і залучити їхніх акторів-ромів – у них там залишилася невеличка громада, яка ще у Кустуріци знімалася. Але їхній фонд надто довго приймав рішення, і в результаті вони увійшли в проект частиною постпродакшену.

Автор кінострічки 	«Коли падають дерева»: 	«Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Марися Нікітюк
Фото Валентина Лук'янчикова, facebook.com/marysia.nikitiuk

 А як взагалі це працює? Копродукція саме на державному рівні.

 Щоб отримати кошти на міжнародну копродукцію, треба звертатися до держфондів чи регіональних фондів тих країн, що необхідні для проекту. В кожній країні фонди мають свої специфічні умови для отримання коштів, але в основному це або зйомки на території країни фонду, або залучення до проекту місцевих професіоналів.

До поляків ми пішли заради оператора Міхала Енглерта. До того ж у них відмінні кіностудії з послугами всього постпродакшену: звук, колір, спецефекти. Кольорокорекцію ми також у них робили. З македонцями було складніше, але ми знайшли фахівців зі спецефектів, які нас більш-менш влаштували. Звісно, набагато простіше, коли всі свої. А тут ти дистанційно управляєш людьми, які розкидані по світу. Ми тому так довго і завершували кіно. Це важкий і виснажливий, але дуже важливий досвід. Ми навчилися багатьох речей, особливо: «як не треба робити».

 Ви мали би здати фільм у Держкіно ще в травні минулого року?

 Так, міжнародна копродукція завжди пов’язана з ризиками, що ти не прорахуєш і не передбачиш, який тобі потрібен на все час. Коли, наприклад, виплати з польського фонду надходять пізніше, ніж ми розраховували, і через це, наприклад, ми не можемо заплатити їхньому фахівцю – режисеру монтажу. І з македонцями: ми виграли їхній пітч, а з тих пір у них там двоє голів державного фонду змінилися. І процедура видачі грошей значно ускладнилася. Ігор (Ігор Савиченко, продюсер картини. – Mind) – дуже досвідчений продюсер, але такі речі, як політичні ігри в чужій країні, він не може ні передбачити, ні контролювати.

Автор кінострічки «Коли падають дерева»: «Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
У процесі зйомок фільму
Фото facebook.com/whenthetreesfall

 Організаційні екстрими очевидні. Чи були такі ж на майданчику?

 Звісно. Будинок спалила? Спалила. Машину розбила? Розбила. Дві!

 Пожежу з одного дубля зняли? Чи під кожен дубль по хаті палили?

 Слава богу, один тільки будинок спалили (сміється). У нас було дві пожежні машини. Перша залила все перед початком, щоб довкола нічого не загорілося. Решта – напоготові, щоб загасити після зйомки.

Перед палаючим будинком бігала маленька актриса, Соня Халаїмова, з «бабусею» Марією Свіжинською і масовкою з місцевих жителів, за ними бігав Міхал Енглерт з камерою на плечі і знімав сцену. А за ним – другий режисер Катя Стебновська «диригувала» цим «оркестром». А ми з плейбеком і режисером монтажу Іваном Банніковим сиділи збоку будинку. Перший дубль відзняли, на другому дублі вже почала «зриватися» черепиця – люди в кадрі нарешті почали боятись, масовка «заграла». На третьому дублі все було ідеально: і дім горів синім полум’ям, і всі актори реагували як на справжню пожежу. От тільки вогонь вже почав перехилятися у той бік, де ми з режисером монтажу сховалися. Зняли все, що треба, але на адреналіні.

Вибігаємо, падаємо-підводимось, оператор ще щось дознімає, бо красиво, ми кричимо: «Гасіть вогонь», аж тут з’ясовується, що одна наша пожежна машина не заводиться, а у другій немає води. І все село стоїть і дивиться, як догорає дім. Машина потім швидко приїхала, але будинок встиг догоріти.

 А машини як сконали?

 Не скажу, але машина в нас була не просто аби як, а на радіо-управлінні. Наш художник-постановник Влад Дудко поставив на БМВ-акулу радіоуправління спеціально для потреб зйомок. Він її тестував десь на парковці супермаркету. І якийсь чоловік виїжджає з парковки, а поряд з ним їде машина без водія. Важко уявити його думки в той момент.

Автор кінострічки 	«Коли падають дерева»: 	«Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Марися Нікітюк
Фото facebook.com/marysia.nikitiuk

 Вражень – на роки вперед.

  Дуже складні були зйомки. За кордоном, коли читали сценарій і дізнавались, що зніматиме режисер-дебютант, не дуже вірили у проект. Але в мене була чудова команда, яка вірила мені, а я дослухалася до них. Плюс в мене не було стопів, а на страх і рефлексії просто не лишилося часу. В такому безстрашші зіграло роль і те, що було мало часу на підготовку, і те, що в мене немає профільної кіноосвіти – я не до кінця уявляла, що на мене чекає. І мої три попередні режисерські досвіди в короткому метрі робилися на шаленому куражі по три-чотири дні без сну і відпочинку в дуже складних обставинах. Я думала, так і має бути – складно, але весело. З таким самим запалом я зайшла і у повний метр.

 Чи радилась під час зйомок з кимось із режисерів, кому довіряєш? З досвідчених колег?

 Я поривалася щось таке робити, але не вистачало часу. Періодично я щось випитувала у Валіка Васяновича, але у нього таке дипломатичне до всього ставлення, він не нав'язує свого бачення. Дмитро Собчук-Сухолиткий був дуже зайнятий «Штангістом», Марина Степанська також була вся в «Стрімголов». У всіх моїх друзів і колег минула осінь була часом, насиченим зйомками.  

 Тобто вигрібати довелося все самостійно?

 Це ж моє кіно, моє бачення, а у інших режисерів, навіть близьких моїх друзів – своє бачення. Тому покладатися треба лише на себе і свою команду. Команда, твої люди – це дуже важливо. Їх треба вміти вибрати і дозволити їм вибрати тебе, бо це ж сім’я, тільки з професійними якостями і досить велика. Бо все на собі як режисер не витягнеш, треба вміти довіряти і делегувати роботу відповідному професіоналу. Головне, режисер має всім пояснити, розказати, що він бачить, на що це схоже, має «заразити» групу любов'ю до матеріалу і розумінням. І відпустити творити.

А свої слабкі місця я добре знала. Наприклад, за такий короткий підготовчий термін я б не впоралась із акторами – маю на увазі пропрацювання з ними всіма сценарію до знімального періоду. А акторів у нас було близько 20 плюс масовка. Тому з нами працював Ігор Колтовський – театральний режисер, акторський тренер. Він дуже допоміг, і я багато чого у нього навчилась.

 Він ставив їм завдання, виходячи із твоєї директиви, чи це було спільне бачення?

 Ми працювали в тандемі. Мені б було без Ігоря дуже важко. По-перше, актори в нас з умовно різних шкіл, різного віку, хтось театральний, декілька студентів, але студенти різних майстрів. Так вони розім’яли весь сценарій. І вже на зйомках всі актори точно знали, хто вони, які у них обставини, які і з ким у них стосунки. Від того в них був люфт для імпровізації в сценах, для розкриття характерів, і сильне відчуття партнера. Вони стали дуже один від одного відштовхуватися емоційно, і це помітно на екрані.

 Зйомки були важкі не лише технічно, але й акторів-дебютантів у тебе було багато.

 Так, дебютантів було багато, майже всі. Включно з двома дітьми на майданчику. В кіно найважче, кажуть, працювати з тваринами і дітьми зі зрозумілих причин. У нас були і тварини – коні, коти, собаки, – і діти: 5-річний Міша Костюк і 4-річна Соня Халаїмова. І Соні я написала роль як на професійну дорослу акторку. Це вже потім я зрозуміла, коли подивилася сто дівчаток на цю роль, що є чудові діти, але вони діти! З емоціями і власними реакціями. І їх складно змусити що-небудь робити, фокусувати увагу.

Автор кінострічки «Коли падають дерева»: «Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Соня Халаїмова на зйомках
Фото facebook.com/whenthetreesfall

 То як же знайшлася маленька дівчинка?

 Соню Халаїмову ми знайшли в акторській родині Романа Халаїмова і Олени Свірської. Їй було всього 4 рочки, коли вона прийшла до нас. Вона була сто першою дівчинкою, яку ми пробували. Проби проходили в два етапи. Спершу я і кастинг-директор Алла Самойленко з дітьми розмовляли, грали, фільмували їхні реакції, мову. По суті ми перевіряли здатність дитини фокусуватися, її поведінку і ракурси на екрані, її готовність і зацікавленість до роботи. А вже потім відбирали дівчаток на другий етап і давали їм слова зі сценарію. Тут вже було складніше, дуже перспективні дівчатка губилися або просто не розуміли, чого від них хочуть. І коли я вже була у відчаї, що не знайду актрису, до нас прийшла Соня. Вона як сонце увійшла в кабінет й ідеально зіграла всі частини ролі. Я була приголомшена.

А після перших проб гриму на майданчику вона прийшла додому і провела власні проби – пофарбувала синім лаком собі брови. В перші дні вона дуже втомлювалася і навіть плакала. Але вона неймовірна дитина з супергнучкою психікою, тож далі все пішло як по маслу.

 А як щодо акторів на головні ролі?

 Акторів довго вибирали. Ларису просто страждально-довго. Але коли прийшла Настя Пустовіт, стало зрозуміло, що героїню я знайшла. Вона була така як треба – вибухова, фонтануюча, з потрібною енергією, як звіринка така. А от Максим Самчик – він не був Шрамом. І не є. Він абсолютно інша людина. Він м’який, добрий, смішний, відкритий, душка така, а від нього вимагалось бути суворим хлопцем. Але на пробах він показав настільки неймовірну точність в емоціях і реакціях, що його не можна було не взяти.  Плюс він дуже підходив візуально. Максим поки що перший актор, з яким мені доводилося працювати, який зробив «роль на спротив», круто зіграв те, що йому не притаманно.

Автор кінострічки «Коли падають дерева»: «Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Епізод із фільму за участі акторів Максима Самчика та Євгена Григор'єва
Фото facebook.com/whenthetreesfall

 У фільмі є інтимні сцени. Це доволі незвично для українського кіно, де зазвичай уникають таке знімати. Як знімали?

 Це завжди досить травматичний досвід для акторів на майданчику. Ми довго працювали з Ігорем Колтовським і з акторами. Багато говорили про це, репетирували. Але в будь-якому випадку секс, смерть, істерика – це пограничні стани, їх актори завжди важко переживають. Тим більше у нашій доволі пуританській країні, де сексуальні сцени знімали в парі фільмів. І обидва фільми – Мирослава Слабошпицького.

 Берлін побачить кіно 20 лютого. А коли побачить Україна?

 Одеський кінофестиваль для нас надзвичайно знаковий. Тому я сподіваюся, що українська прем’єра відбудеться саме там. На першому ОМКФ я ходила в сценарну майстерню, в 2014-му ми там виграли пітчінг саме проекту «Коли падають дерева», потім представляли Work in progress минулоріч.

 А в прокат?

 У кінці вересня плануємо йти в український прокат. Само собою, маємо вийти у прокат також і в Польщі та Македонії. Там наче вже є домовленості з прокатником. А Європою і світом у ширшому сенсі будуть займатися наші сейлз-агенти Latido. Так склалося, що у нас був сейлз-агент ще на етапі сценарію – це величезна рідкість і вдача для дебютного фільму.

 Чи є у стрічки комерційний потенціал?

 Він є. Це доволі динамічна, відверта й яскрава історія. Але там багато болючих питань, які існують у суспільстві. Тому, можливо, комусь буде й неприємно дивитись на себе, бачити свої ментальні трабли.

Автор кінострічки 	«Коли падають дерева»: 	«Премія в Каннах не робить тебе автоматично режисером»
Марися Нікітюк
Фото facebook.com/marysia.nikitiuk

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті