Анна Паленчук: «Навіть якщо у кінобізнесмена дохід розміром з півбюджету України, він не відмовиться від частування»

Анна Паленчук – український кінопродюсер, яка в 2012 році зробила фільм – першу офіційну копродукцію України з європейськими країнами. Це була «Істальгія» режисера Дар'ї Онищенко. Продовжуючи працювати над міжнародними проектами і наводити мости з кінематографістами усього світу, Анна разом зі своїм партнером з продакшену Іраклі Макацарія вже півтора року привозять до України індійські знімальні групи з Боллівуду. Днями Анна повернулася з Берліна, де проходив один з трьох найбільших кінофестивалів світу – Берлінале.

Навіщо Україні, крім української вечірки в рамках фестивалю, влаштовувати ще один обід на co-production market? Як працюється з нетрадиційним для вітчизняної кіногалузі партнером – Боллівудом? Які механізми пошуку партнерів для копродукції в кіно, і чим в цьому допомагають кінофестивалі? Про це Анна Паленчук розповіла в інтерв'ю для Mind.

– У своєму нещодавньому блозі ви називаєте обід, організований Україною на Берлінале в рамках Європейського кіноринку, зміною парадигми ставлення до української кіногалузі. Але ж проводяться і українські вечірки. І досить давно. Просто ще раз нагодували гостей. У чому різниця?

– Чому я так відзначаю на тлі всіх цих українських активностей вперше організований український обід саме в рамках копродакшен-маркету? Та тому, що це просто таргінг, пряме попадання в ту професійну аудиторію, яка тут і зараз, у пошуку бізнес-партнерів, працюючи над проектом.

Кожній країні потрібно мати певну стратегію у своєму позиціонуванні. Як правило, чим ти більше годуєш, напуваєш, вигулюєш людей, тим краще тебе запам'ятовують. Бо де-не-де, а на кінофестивалях від «поїсти безкоштовно» не відмовляється ніхто. Навіть якщо людина – керівник суперкіностудії і її дохід – це половина річного бюджету всієї України, все одно поїсти він не відмовиться. Так що теза «про шлях до серця через шлунок» на іноземних партнерах у кіно працює безвідмовно.

Але на копродакшен-маркеті в попередні роки, як правило, було завжди дуже мало акредитованих українських продюсерів.

– Чому так?

– По-перше, багато хто про нього не знає. Бо в рамках Берлінале проходить величезна кількість активностей – за всім не встежиш. Навіть я як людина, яка скоро 10 років, як регулярно їздить на Берлінале, і то не знаю про всі заходи, які там проходять. Їх безліч. Кожен обирає у міру свого інтересу і запиту. Оскільки моїм основним напрямком завжди була копродукція, то логічно, що мені саме там потрібно завжди перебувати.

– Кого відбирають як учасників на цей копродакшен-маркет? І яка далі механіка – що саме відбувається?

– Це такі проекти, які, як я вже сказала, знаходяться в процесі розробки і шукають міжнародних партнерів. Організатори призначають десятки зустрічей для продюсерів, зацікавлених у партнерстві з тим чи іншим відібраним проектом. Це працює так: учасники заздалегідь подають заявки, в переговорах з ким з інших учасників вони зацікавлені. Адміністрація копродакшен-маркету складає розклад таких зустрічей для кожного акредитованого на маркет учасника. Ці зустрічі завжди проходять за зачиненими дверима.

– Ви в такому «спід-дейтингу» брали участь?

– Мені ніколи не доводилося брати участі в маркеті саме з проектом. Так траплялося, що зазвичай мої партнери були без допомоги цього майданчика. Мені цей маркет цікавий з іншої точки зору. У програмі маркету зазвичай проходять унікальні майстер-класи від світових гуру індустрії. Завжди намагаюся потрапити на воркшопи виконавчих продюсерів, які розповідають про тонкощі знімального процесу в дуже глобальних кінокартинах. У тих, які знімаються частково, наприклад, у Німеччині, частково, скажімо, у Лос-Анджелесі, а ще частина – де-небудь на іншому кінці світу.

– Було щось, що ви почули на такому майстер-класі та відзначили для себе як лайфхак?

– Того року, коли Том Тиквер зняв «Хмарний атлас», це був дуже масштабний і гучний проект, виконавчий продюсер цього фільму давав воркшоп. Він тоді сказав дуже важливу фразу: «Я ніколи не виходжу на знімальний майданчик, якщо не розумію, як режисер і оператор планують знімати ту чи іншу сцену». У нас дуже часто виконавчі продюсери організовують процес, не вникаючи в те, що саме задумали режисер і оператор знімати. Вони лише бачать список необхідного. Тобто набір засобів. Приміром, режисерові в кадрі потрібні сходи. Нерідко ніхто не вникає, навіщо вони і як їх зніматимуть. Але ж те, як саме вони планують це знімати, дає тобі силу-силенну вступних. Багато хто, звичайно, може заперечити – мовляв, ми так і робимо. Але на практиці зазвичай все виходить інакше.

– Цього року щось відзначили для себе?

– А цього року була приголомшлива дискусійна панель про екологію на знімальному майданчику. У Німеччині, наприклад, деякі знімальні групи раз на тиждень влаштовують вегетаріанський день. Коли вся знімальна група не їсть м'яса. А те, що в Німеччині кейтеринг давно відмовився від одноразового пластикового посуду, – навіть не новина. У них на майданчику всі їдять з керамічного посуду, який потім миють. Тобто це вже навіть не про виробництво, це про збереження навколишнього середовища.

– Відомо, що ви – одна з небагатьох українських продюсерів, які освоюють співробітництво в протилежному від Європи географічному напрямку. З Боллівудом, Коллівудом і Таллівудом. Загалом, з гігантським конвеєром кіновиробництва Індії.

– З індійцями я почала працювати завдяки моєму бізнес-партнеру Іраклі Макацарія. Він був першим, хто в Грузії шість років тому став співпрацювати з індійськими кінематографістами. І коли ми з Іраклі організували спільний грузино-український продакшен, він логічно поцікавився, чому ж ми в Україні не працюємо з Індією. І незабаром сюди приїхав наш партнер з Індії. Це було півтора роки тому. Ми тоді буквально закохали його в Україну. Відвезли до Львова, піднялися на ратушу. І стоячи на ратуші, наш партнер сказав: «Через місяць ми тут знімемо фільм». Практично в обіцяний термін в Борисполі приземлилася знімальна група з Індії.

– Природно, перша асоціація з індійським кіно – танці та драма. Ви для себе з'ясували, що таке наразі індійський кінематограф?

– На майданчику я усвідомила, що кліше, які є у наших людей щодо індійського кіно, – дурниця. Це величезна кіноіндустрія, яку за кількістю квитків, що продаються до кінотеатрів, можна порівняти з голлівудською. Через ціни на квиток, яка в Індії в рази менше, ніж у США, отже порівнювати збори в грошовому еквіваленті не доводиться. А ось за кількістю глядачів – цілком. Індуси – приголомшливі професіонали. Те, що я мріяла побачити на практиці – наприклад, перестановки світла на майданчику за 15–20 хвилин, я побачила у них. Ми зазвичай читаємо ці установки за часовими рамками, але ніколи не вдається досягати цього в роботі. І тут – ось воно, це можливо.

– Вони привозять усю знімальну групу або хтось із українських фахівців все ж заробляє на майданчику?

– З кожним разом ми все частіше задіюємо в цих зйомках українських професіоналів. Але спочатку це було вкрай складно: тут мало хто здатний справлятися з тією швидкістю, з якою вони працюють. Ось, такий приклад. У Львові індійцям на майданчику знадобилася швачка. Вже через півгодини перед нами стояла швачка зі своєю машинкою, і тут же почала підшивати костюми. До таких раптових вимог ми спочатку не були готові. Довелося швидко приймати правила гри.

– Тобто сказати «ні» або «пізніше» – не варіант?

– Сказати індійцям, що ми щось зробимо «через три дні» – це відразу забути про співпрацю. Вони за цей час закінчать зйомки і в прокат вийдуть (сміється). Жартую, звичайно, але швидкості для нас космічні, це правда. Це дуже мобілізує. Можу без удаваної скромності сказати, що завдяки такому загартуванню я виросла як продюсер. І дізналася про безліч лайфхаків.

– Але при цьому саме кіно в них залишається традиційним?

– Індійці наразі серйозно розглядають вихід на міжнародний рівень свого продукту. Багато продюсерів уже зараз готують два варіанти фільму: один з танцями, а другий – без. Зазвичай їхні танці несуть культурне навантаження. Для індусів кіно – фетиш. Їхня персональна подорож у казку. І танці – це по суті сакральні символи. І їх вони завжди знімають, як кліпи. І намагаються знайти для них особливі локації.

– І тут з'являєтеся ви…

– Саме так. У грудні я виступала на двох дуже масштабних кінофорумах в Індії. Один – Індівуд у Хайдрабате, а інший – Сінемаскейп у Мумбаї. Я показувала презентацію локацій і можливостей України в кіновиробництві. Зібрала всі цікаві замки. Біля 60. У наших замків унікальна особливість – вони різні.

– Це особливість?

– Звичайно. Ось у Польщі та в Литві замки плюс-мінус виглядають однаково, бо їх будували переважно представники одного і того ж, скажімо, тевтонського ордена, і по Європі вони теж приблизно однаково виглядають. А у нас архітектурні відмінності колосальні. Якщо порівняти Білгород-Дністровський в Одеській області, Кам'янець-Подільський і, наприклад, якийсь замок під Львовом, то це будуть взагалі різні атмосфери, епохи. Під Львовом – це рефренс на який-небудь Версаль, Кам'янець-Подільський – це форт Центральної Європи, а Білгород-Дністровська фортеця – це ближче до наших замків.

– Тобто Україна може «прикинутися» будь-якою країною?

– Ми робили широку презентацію Львова. У ньому вже зараз легко можна зняти фейк-Париж, фейк-Італію і подекуди – фейк-Німеччину. Я запропонувала індійським колегам гру. Я давала їм дві фотографії – паризьких вулиць і львівських. І пропонувала вгадати, де Париж. Або Німеччина, або Італія. Або Швейцарія, де поруч пропонувала фотографії карпатських гір і озер. Дуже багато хто не міг вгадати. Ми отримали величезний фідбек після цієї презентації. Для них Україна – незвідана країна.

– Ми можемо говорити, що ви з Іраклі відкрили портал, і зараз сюди хлинуть кіношники з Індії? Або все ж це окремі домовленості?

– Скажімо так, індустрія у них величезна, і краще все ж працювати з перевіреними партнерами. Іраклі за свою практику співпраці стикався і з нечесним веденням бізнесу з індійської сторони. У Грузії багато хто відмовився працювати з індійцями. Крім того, що це тотальна мобілізація всього, деякі з них можуть приїхати, зняти і не розплатитися. А енерговитрати завжди колосальні. Припустимо, ми чекаємо завтра делегацію з Індії, яка хоче дивитися локації у Львові, і сьогодні вони повідомили, що завтра хочуть кастинг франкомовних акторів. І це лише мала частка того, що може знадобитися «на завтра». Це не європейці і не американці, у яких план розписаний за кілька місяців, і ти знаєш, що там 1 березня без п'яти хвилин шість хтось чхне. З індійцями все не так. Ми з Іраклі працюємо зараз над тим, щоб індійських партнерів ставало більше, і використовуємо всі свої напрацьовані зв'язки, щоб сюди не проникли нечистоплотні продюсери.

– Чи цікава їм копродукція або поки ще лише наші локації?

– Гріх, звичайно, зараз не почати таку копродукцію. Хоча все їхнє копродукційне кіно, яке вони іноді знімають з іноземними партнерами, у прокаті має значно менший успіх, ніж чисто національне.

Але наразі нам вигідно і співробітництво в тому вигляді, в якому воно є. По-перше, це дозволяє значно підвищити рівень професіоналізму місцевих фахівців, яких ми залучаємо до роботи з індусами. А по-друге, моя стратегічна мета – це кінотуризм. Це індійський феномен. Посол Індії в Україні якось нам розповідав, як приїхав до Дубровника у Хорватії та зустрів там дуже велику групу співвітчизників. Поцікавився, що ж вони тут роблять? І чому саме сюди прилетіли? І все сказали: «Як?! Ви не знаєте? Вийшов фільм з Амірханом! Його знімали тут. Ми проїхали по місцях зйомок». І це дуже поширена штука – складати тури по місцях зйомок успішних індійських фільмів.

Упевнена, один із головних потенціалів України – туризм. Адже він дає і роботу, і інфраструктуру.