«Захар Беркут»: чим здивувало і порадувало нове кінопрочитання повісті Івана Франка

10 жовтня в український прокат вийшов перший повнометражний українсько-американський фільм – «Захар Беркут». Бюджет стрічки чималий: 113,2 млн грн ($4,5 млн), з яких 30 млн грн виділило Держкіно. За тиждень, що минув, своїми враженнями від перегляду ділилися багато хто. Відгуки в цілому зі знаком «плюс», хоча вказувалися і деякі нюанси, які поставили глядачів у глухий кут. Mind не залишився осторонь цієї кіноподії – і вирішив згадати, як зароджувалася ідея картини, а заодно і подивитися, у що вона зрештою вилилася.

Бекґраунд. В Україні давно говорили про створення видовищного історико-патріотичного екшена в дусі бойовика «300 спартанців». Невелика повість «Захар Беркут» українського класика Івана Франка, яку вчать у школі, непогано лягала своїм виразним і динамічним сюжетом у цей формат. Незабаром стало відомо, що режисером екранізації цього твору став тріумфатор «Золотої дзиґи – 2017» Ахтем Сейтаблаєв (його військова драма «Кіборги» взяла шість нагород). Але потім виникла ідея зробити фільм у копродукції із США. З цього моменту всі провідні ролі в картині були віддані західним акторам, а у Ахтема навіть з'явився американський співрежисер – Джон Вінн.

Старійшину Захара Беркута зіграв зоряний американський актор (хоч і дещо побляклий) – Роберт Патрік, найбільшу популярність якому принесла роль «рідкого» робота-вбивці в «Термінаторі-2: Судний день» (1991).

Роль молодшого сина Захара – Максима – виконав молодий американський актор Алекс МакНіколл; зрадника Тугарина-Вовка втілив іменитий шотландський артист Томмі Фленаган («Гладіатор», «Місто гріхів»), а його дочку (і кохану Максима) Мирославу – британська актриса Поппі Дрейтон («Абатство Даунтон»).

Дружину Захара і мати Максима Раду довірили зображувати 53-річній ірландській акторці та моделі Елісон Дуді («Індіана Джонс і останній хрестовий похід»), яка вразила на екрані не стільки своєю грою, скільки кількістю ботоксу в обличчі, що не дуже в'язалося з образом мешканки стародавніх Карпат.

Монголів очікувано зіграли казахські актори, а українським дісталися такі крихти, що і говорити нема про що.

Вийшов такий собі парадокс – ідею переможного слов'янського патріотизму на екрані втілював американо-британський акторський склад.

Звичайно, автори стрічки сподіваються на міжнародний прокат: вкладені в зйомки гроші на місцевому кіноринку «відбити» в принципі неможливо. Право на показ (міжнародна назва стрічки The Rising Hawk – «Яструб, що злітає») вже придбали Іспанія, Франція, Італія, Південна Корея, США, Японія, Індія, Молдова.

Сюжет. Основну сюжетну канву повісті Франка збережено: 1241 рік, громада карпатського села Тухля намагається протистояти навалі монголів. Місцевий старійшина – Захар Беркут – ратує за те, щоб усі карпатські громади об'єдналися супроти спільної загрози. Однак боярин Тугарин-Вовк бажає бути одноосібним правителем краю, а тому вступати зі смердами в рівноправні відносини не має наміру.

Але під час полювання на ведмедя син Захара – Максим – рятує від кігтів дочку Тугарина, Мирославу. Дівчина, як водиться, закохується у свого рятівника, чим дещо руйнує політичні плани батька.

Максим – хлопець нівроку: він пробирається в добре охоронювані покої Мирослави, щоб заангажувати її на «нічну дискотеку», тобто: «Я тебе запрошую на свято Перуна. Будуть танці. Багаття горітиме всю ніч». Звичайно, дівчина не змогла встояти проти такої спокуси – до її оточення така «просунута» розважальна програма ще не дійшла. Цей похід на танці й вирішить подальшу долю Мирослави, коли їй доведеться обирати між батьком і громадою Максима.

Мінуси картини. Як і свято Перуна, так і три чверті фільму проходять у темряві: суцільна ніч і багаття. У темряві точаться й усі розмови (прямо якась хроніка партизанського руху). Стрічка позбавлена ​​яскравих фарб, і це дещо напружує. Можливо, це авторська метафора, що показує «темні часи» України-Русі. Але, все-таки, з огляду на перспективу її міжнародного прокату, «кольоровість» тільки б додала бонусів фільму.

Зовсім трохи гумору. Буквально один жарт на всю картину: «Дочка Тугарина-Вовка? Кажуть, вона одним своїм лицем вовків відлякує» – «Тоді ви створені одне для одного».

Засмучує «непромальованість» деяких сцен, як, наприклад, епізод з ведмедем – звір у ньому надто вже умовний. Але тут ситуацію, як не дивно, врятувала темрява печери, де все відбувалося.

У середині картини відчувається провисання – через пафосні діалоги. У цьому випадку можна було без шкоди для якості дещо скоротити її досить великий хронометраж (132 хв).

Плюси. Непоганий розмах батальних сцен. Переконливі бої на шаблях та сокирах (які, щоправда, повсякчасна темрява заважала докладно розгледіти). Вдало зображені кінні битви – до 70 вершників у кадрі.

Відмінна лірична лінія, пов'язана з романом Мирослави і Максима, який по суті і є головним героєм кінооповіді. Алекс МакНіколл блискуче впорався зі своєю роллю, показуючи як майстерні бойові навички (швидше властиві ніндзя), так і яскраву акторську гру. В результаті вийшов вельми переконливий «лицар без страху і докору».

Вдався і саундтрек – гарний мікс електронної та симфонічної музики.

Певне «провисання» картини рятує видовищний прорив дамби і фінальна дуель Максима і хана Бурундая, виконана філігранно. Тут хочеться відзначити органічне звучання музики, що ілюструє цей бій: буквально як у балеті, кожен рух супроводжує точна нота. Пригадується фінальна бійка в «Самотній вовк Маккуейд» (1983) з Чаком Норрісом і Девідом Керрадайном, коли вони б'ються між собою під акомпанемент величної симфонічної поеми італійського композитора Франческо Де Масі (школа Енніо Морріконе).

Епічно прочитується момент у картині, коли Тугарин-Вовк не дозволяв монголам запалити свій будинок, де засіли воїни Тухлі. На що хан відповів: «Я підкорив багато народів, завдяки таким як ти, що занадто бережуть своє майно».

Враження Mind

Ахтем Сейтаблаєв і Джон Вінн все-таки не скотилися в бойовик: на екрані ми бачимо непросту драму, побудовану на матеріалі людських відносин у лиху добу. Тому духу «300 спартанців: Розквіт імперії» (2013) тут ви не знайдете.

Цікава деталь: у монголів за фільмом головний символ – двоголовий орел. Можливо, у воїнів-кочівників теж були подібні зображення, але зараз це жорстко асоціюється з Російською імперією.