«Ціна правди»: фільм про Голодомор, цинізм політиків і журналістську етику

28 листопада в широкий прокат вийшов британо-польсько-український фільм «Ціна правди». У західних кінотеатрах його покажуть під назвами «Гарет Джонс» і «Містер Джонс». Головними авторами картини виступили польська режисерка, двічі номінантка на «Оскар» Агнешка Холланд і американська журналістка українського походження Андреа Халупа, що дебютувала тут як сценаристка. Стрічка вже номінована на «Золотого ведмедя» в Берліні і отримала «Золотих левів» на Гдинському кінофесті в Польщі.

Головна роль у фільмі дісталася британському акторові Джеймсу Нортону, якому останнім часом щастить на фільми слов'янської тематики. Він був задіяний у британських серіалах «Війна та мир» (2016) і «Макмафія» (2018), де відповідно зіграв князя Андрія Волконського і Алекса Годмана – ватажка кримінального російського синдикату.

«Ціна правди» – історичний трилер, заснований на реальних подіях. Насамперед – на біографії британського журналіста Гарольда Джонса (1905–1935), який відкрив світові страшні факти про Голодомор в Україні 1932–1933 років.

Сюжет. 27-річний Гарет Джонс працює радником з міжнародних питань екс-прем'єр-міністра Великобританії, провідного діяча Ліберальної партії Ллойда Джорджа. Позиція Джонса, що треба дружити з СРСР, який успішно нарощує промисловий потенціал і озброєння, проти Гітлера – піддається осміянню. Джонс потрапляє під скорочення. У його журналістському доробку є одна безсумнівна заслуга: інтерв'ю з Гітлером, коли той тільки прийшов до влади. І ось у Гарета виникає честолюбна ідея – взяти інтерв'ю у Сталіна. І, зокрема, з'ясувати, звідки в того фінанси на настільки потужний промисловий стрибок «Країни Рад»? Невже зерно, яке постачається на експорт, – це і є «золото Сталіна»?

Гарет має й особистий мотив для поїздки в СРСР: в Юзівці на Донбасі його мати колись працювала перекладачкою Джона Хьюза, який заснував це промислове місто, згодом перейменоване на Сталіно (нині Донецьк).

Прибувши в середині березня 1933 року до Москви, Джонс знайомиться з американським журналістом Волтером Дюранті (актор Пітер Сарсгаард), кореспондентом New York Times, який отримав Пулітцерівську премію за серію репортажів про соціалістичні будівництва. Уолтер вражає Гарета розкішно-розпусним способом життя і при цьому наполегливо радить не «копирсатися» в темі голоду в Україні. Але Джонс не послухався порад колеги – і прямує на батьківщину своєї матері...

Плюси картини. Агнешці Холланд вдалося сформувати у фільмі атмосферу справжнього нуару з чіткою детективною лінією, що тримає глядача в напрузі.

Безумовний успіх актора Джеймса Нортона й режисера стрічки – створення цікавого характеру головного героя. Гарет – сором'язливий, незграбний хлопчина в окулярах (тут відзначимо його дивовижну зовнішню схожість із радянським письменником Іллею Ільфом, одним із співавторів «12 стільців» і «Золотого теляти»), але він щоразу переборює себе і здійснює – через почуття внутрішньої правоти – зухвалі вчинки. Саме це почуття змушує ризикувати комфортом і навіть життям. Саме ця незахищеність і чутливість у поєднанні з безстрашністю робить його схожим на героя культового фільму Джармуша «Мрець» (1995). Сором'язлива інтелігентність Гарета Джонса дозволяє глядачеві сильніше відчути небезпеку, якій той себе піддає, пускаючись в авантюри заради правди.

Відмінно вибудовано протистояння Дюранті (епатажного, але все ж «угодовця») з безкомпромісним «тихонею» Джонсом. Останній хоч і не зміг переламати політичну лінію своєї держави, але через нещадну творчість іншого британця – Джорджа Оруелла, матеріалом для книг якого багато в чому стали саме враження Джонса про радянську реальність, – зумів донести світові злочинну сутність сталінізму.

Мінуси картини. Багато моментів занадто перебільшені. Наприклад, квартира Дюранті, куди прийшов на вечірку Гарет, – це просто якась філія розкішного будинку розпусти, причому американського, де вирують «гарячий» джаз та безперервна оргія, а юні оголені «комсомолки» вживають наркотики. Коли одна з дівчат попросила журналіста зробити їй укол, той злякано відмовився. Але як репортер встиг поставити запитання: «На що ж схожа дія наркотику?» «Це все одно, що опинитися в обіймах Бога», – відповіла громадянка «країни переможного атеїзму».

Сам лауреат Пулітцерівської премії походжає у садо-мазо вбранні, зверхньо оглядаючи «гніздо розпусти». Важко повірити, що саме так виглядав «сексуально-гастрономічний рай» Дюранті, який радянське керівництво забезпечило йому в обмін на лояльність.

Занадто пласкими є і відсилання до Оруелла. Коли Гарет виходить з готелю у компанії нової московської знайомої – журналістки Ади Брукс (Ванесса Кірбі) – їх веде «хвіст». «Хто це за нами стежить?» – запитує Гарет. – «Великий брат», – похмуро жартує Ада, цитуючи «1984». Хоча цей роман було опубліковано через 16 років після описуваних подій.

Нескінченна, сувора заметільна зима, що накрила за фільмом і Москву, і Україну, розігралася... в середині березня. Зрозуміло, що режисер мав намір використати штамп, ніби СРСР – це «країна вічної мерзлоти».

У фільмі мусується тема, що «золото Сталіна» – це експортоване зерно, відібране в селян. Звичайно, воно було однією зі статей доходу, яким радянське керівництво розплачувалося за індустріалізацію, але... з тим же Заходом. Як відомо, до 1929 року західний світ не визнавав радянську владу. Але світова криза 1929-го вдарила по США і Великобританії, не лише породивши Велику депресію, а й змусивши ці країни йти на активне економічне співробітництво з Союзом: постачати фахівців і обладнання, а також видавати кредити під відсотки.

Західні вливання плюс дешева місцева робоча сила багато в чому і стали фундаментом радянської індустріалізації – тим самим «золотом Сталіна». У картині на це лише натякає позиція Ллойда Джорджа, що ратує за «напівмертву економіку» Англії. Хоча і США, і Великобританія були готові заплющувати очі на внутрішні безчинства «Йосипа Першого», який справно виплачував позики з відсотками до 1937 року.

І останній недолік: дуже невиразна любовна лінія картини – такий собі недороман головного героя з Адою Брукс.

Враження Mind:

Загалом фільм вийшов нетривіальним художнім висловлюванням на хворобливу для України тему. І, звичайно, кожен наш глядач запам'ятає цього скромного журналіста в окулярах, який мав сміливість написати: «Я пройшов по селах дванадцяти колгоспів. Скрізь я чув крик: «Хліба немає! Ми помираємо!». Крик цей розноситься всюди – Поволжя, Сибір, Білорусія, Північний Кавказ, Середня Азія. Я відправився в район Чорнозем'я, тому що колись це була багатюща житниця Росії і тому що журналістів туди не пускають. У поїзді я викинув скоринку хліба в урну. Її миттєво витягнув і жадібно з'їв селянин. Я провів ніч у селі, в якому ще донедавна було двісті корів, а тепер залишилося шість. Люди їдять корм для худоби, і той у них вже закінчується. Багато хто помер від голоду. «Ми чекаємо смерті, – кажуть вони. – Але поки в нас ще є корм для худоби. Прямуйте далі на південь. Там у людей не залишилося нічого. Багато будинків порожні, всі люди померли».

Спасибі Джонсу за його журналістський подвиг, який на той момент не був оцінений ані Британією, ані США.