Автанділ Варсимашвілі: «Для мене ідея і тема «Механічного апельсина» – це процес зародження зла»

На початку червня київський Театр на Подолі представив чергову прем'єру – виставу за культовим романом Ентоні Берджесса «Механічний апельсин», всесвітню славу якому свого часу принесла екранізація Стенлі Кубрика.

Напередодні прем'єрних показів Mind поспілкувався з режисером-постановником вистави Автанділом Варсімашвілі. Грузинський режисер із багаторічним досвідом, художній керівник Тбіліського театру Грибоєдова і засновник Вільного театру, вже реалізував понад пів сотні театральних проєктів і художніх фільмів по всьому світу.

«Механічний апельсин» – постановка, яка стала можливою завдяки програмі Департаменту культури КМДА. На проєкт київською владою було виділено безвідсотковий кредит в 1,3 млн грн. Цю суму театр повинен повернути від прибутку протягом трьох років.

Ми поговорили з режисером про історичні паралелі в постановці, архетипи, природу зла, «тяжку радянську спадщину» і про те, як мистецтво поєднується з матеріальними запитами.

– Ви перенесли дії роману до Києва 1990-х. Як розставляли акценти, щоб зберегти оригінал і не втратити суть?

– Це вже питання адаптації: наскільки її вміє зробити режисер. Ця схема працює, бо я впевнений, що український глядач побачить себе.

– Що залишилося тоді від початкового «Механічного апельсина»?

– Сюжет.

– У чому особисто для вас ідея цього твору?

– Для мене ідея і тема «Механічного апельсина» – це процес зародження зла.

– Які матеріали ви досліджували, коли готувалися до постановки?

– По-перше, це хроніка життя, – то, що я сам пережив і, думаю, пережило все моє покоління.

– А чи є якісь прототипи, конкретні особистості з історії, якими ви «надихалися»?

– Ні, це взагалі не справа мистецтва. У нас архетипи, якими населена й ваша, і моя країна.

– Наскільки складно вам було працювати над темою насильства? Як саме взаємодіяли з акторами, щоб все виглядало максимально переконливо?

– Тут все умовно. Ми фізично не проводимо досліди. І не мучимо акторів. Все вирішує театральна умовність.

– Чи використали придуману Берджессом мову «надсат» або ви її адаптували?

– Адаптували, тому що той мат і той сленг, який є у Берджесса, – йому, як на мене, немає місця в театрі. Це перше. А, по-друге, для самого глядача це вже якась архаїка. У виставі – органічний текст.

– Наскільки, на вашу думку, зараз глядач готовий платити за спектаклі з огляду на кризу та стан економіки?

– Театр існує 26 століть, і весь цей час глядач платить. І мінімум ще 26 століть платитиме. Театр – це місце, яке необхідне для людини. І поки буде жити людина, вона ходитиме в театри та купуватиме квитки.

– «Механічний апельсин» – це радше постановка для душі, для підняття соціального рівня або все-таки, як кажуть, «глядацький спектакль», який принесе прибуток театру?

– Для мене є неприйнятною будь-яка вистава, яка не приносить прибутку. Збитковість означає, що продукт несучасний.

– Ваші три аргументи, чому потрібно подивитися «Механічний апельсин»?

– По-перше, це нова інтерпретація Берджесса. По-друге, це молодіжний спектакль, де глядач побачить своїх молодих кумирів. По-третє, проблеми, про які ми говоримо в спектаклі, цікавлять всіх: як формувалося суспільство за останні 30 років, після розвалу Радянського Союзу, і як ми дійшли до сьогоднішнього дня.

– Наскільки актуальною є приказка про те, що художник повинен бути голодним? І якщо провести паралель між Грузією та Україною?

– І в Україні, і в Грузії, звичайно ж, художники голодні, але це неправильно. Художники повинні бути – не хочу сказати ситими, але вони не повинні думати про матеріальне. А мають створювати продукцію, яка так продаватиметься, щоб можна було гідно на ній заробити.