Одна епоха, два життя: чому варто подивитися фестивальну стрічку «Нарцис і Ґольдмунд»

Ювілейний фестиваль «Тиждень австрійського кіно – 2021» відкривала стрічка «Нарцис і Ґольдмунд», що є екранізацією однойменної філософської повісті видатного письменника Германа Гессе. Заключний показ цього фільму в межах київського фестивального блоку відбудеться сьогодні в кінотеатрі «Жовтень». Mind уже побував на попередньому показі – і розповідає, чим же примітна кіноробота режисера Штефана Руцовіцкі.

Сюжет. Історія розгортається в пізньому Середньовіччі. Двоє друзів-послушників із німецького монастиря, розташованого на віддалі від великих поселень, намагаються знайти духовне просвітлення та досягти досконалості в мистецтві. Однак їхні шляхи до поставленої мети розминулися, і це поступово стає випробуванням. Зрештою, вони змушені піти в різні боки, адже один із них продовжував бачити себе в стінах монастиря, тоді як другий бажав геть іншого життя.

Фабула стрічки дає чітке розуміння, чого саме слід чекати – протистояння двох різних поглядів, яке ефектно подається за рахунок дружніх стосунків головних героїв. Протиставлення в контексті ключових питань поступово стає непростим випробуванням для обох, що особливо гостро відчувається в стінах монастиря з його канонами та заборонами. Пізнє Середньовіччя виступає додатковим якорем інтересу при перегляді, оскільки подібні екскурси в культуру й віру того часу – однозначно захоплюють.

Що зумовлюють відмінності в образах мислення героїв? Спочатку може здатися, що фундаментальних відмінностей немає, проте творці поступово дають зрозуміти, що з малого народжується щось більше. І ось тоді починаються основні випробування, які перевіряють на міцність не лише віру, а й дружбу та щирість поглядів на ключові життєві моменти, що стосуються мети, любові або самопожертви. Не втратити власне «я» – завдання не з простих, коли доводиться стикатися з лещатами багаторічних традицій або несподіваними подіями, що вибивають з колії.

Як відомо, будь-який вибір має наслідки, тому ділити ухвалені рішення на слушні та хибні – сумнівна справа. Головне – подальша реакція, адже саме вона говорить про людину не лише як про друга, а й як про особистість загалом.

Бекґраунд. Чому зіткнення двох світобачень вийшло настільки яскравим без будь-якого радикального ухилу? За це варто подякувати Штефанові Руцовіцкі, який чудово працює над розкриттям персонажів, що багато в чому стало основою його тріумфу з «Фальшивомонетниками» (якщо пропустили – наполегливо рекомендуємо), які отримали премію «Оскар» у категорії «Кращий фільм іноземною мовою». Зрозуміло, також значним є внесок Янніса Нівьонера і Сабіна Тамбреа – до їхньої гри жодних претензій, обидва виглядали максимально переконливо.

Вам сподобається, якщо: ви любите «вивчати» нюанси людських стосунків, і дружби – зокрема. У цьому разі перед нами вдалий приклад розповіді про двох друзів – у формі історії з філософським ухилом. При цьому в діалогах творці уникають надмірного скочування в сумнівний пафос.

Вам не сподобається, якщо: ви – прихильник глибокого занурення в тему, півтонів і багатоплановості. У деяких моментах події, що відбуваються, здаються занадто спрощеними, через що стрічці подекуди не вистачало глибини й емоційної насиченості. Хоча на загальному темпоритм це жодним чином не позначилося, але не залишало відчуття, що можна було б витиснути більше з наявного матеріалу у вигляді повісті Гессе. Тому не варто очікувати від картини монументальності, адже Штефан Руцовіцкі оперує набагато більш приземленими складовими, більшою мірою концентрується на долі двох друзів і перевірках, які їм підкидає не лише життя, а й  вибір кожного з них.

Чому варто подивитися. «Нарцис и Ґольдмунд» – красиве кіно, тому невипадково на церемонії Німецької премії – 2020 фільм був відзначений номінаціями в категоріях «Кращий грим» і «Краща робота художника-постановника». Якісна картинка – те, що хочеться бачити у всіх фільмах із зануренням у минулі епохи, оскільки саме за рахунок цього створюється належна атмосфера (без гідного змісту – все одно нікуди). Що ще важливо: фільм у другій половині додає балів у гостросюжетності, і це потребувало більше різноманітних візуальних рішень у межах усієї історії.