Чому Україна очолила світовий рейтинг корупції

10 квітня консалтингова компанія E&Y опублікувала глобальний рейтинг корумпованості бізнесу, в якому Україна посіла «почесне» перше місце. У трійку лідерів, крім нашої країни, потрапили ще Кіпр і Греція. Як відзначають автори дослідження, відсутність економічного зростання і поліпшення бізнес-клімату в Україні, у комбінації з відсутністю ефективної системи покарання, підштовхує бізнесменів до порушення етичних норм. Так, щоб допомогти бізнесу вижити, принаймні 37% респондентів готові запропонувати грошову винагороду в обмін на укладення або продовження контракту.

Соціальні мережі та новинні стрічки інформаційних ресурсів почали тиражувати меседж про чергову українську «зраду». Мовляв, влада і чиновники-корупціонери доконали країну. Але тут виникає резонне запитання: «А чи всі зрозуміли справжню суть рейтингу і те, про що говорять його результати?» Адже насправді він – про корумпованість приватного бізнесу в країні. Про те, що юридичною мовою називається «комерційний підкуп». Більшість опитаних у процесі дослідження українських бізнесменів визнають можливість використання комерційного підкупу та інших корупційних дій задля вирішення ділових питань.

Така ситуація цілком звичайна для українського приватного бізнесу – «відкат» і «розпил» (поділ хабара між менеджерами – хабародавцем і одержувачем) – це «священна корова» вітчизняних підприємців. Практично всі цим грішать, але при цьому ніхто вголос про це не говорить, бо хто ж потім захоче мати справу з таким «базікою»?

А насправді хабарі наявні практично скрізь, де потрібні якісь конкретні рішення або вибір на користь того чи іншого учасника бізнес-ланцюжка. Спробуйте без хабара поставити свою продукцію на полиці супермаркетів або продати будь-яку послугу чи товар відділу закупівель приватної фірми. При цьому «чорний обіг коштів» відіграє двояку роль: з одного боку, він дозволяє фірмам ухилятися від сплати податків, а з іншого – спрощує життя нечистим на руку менеджерам. Адже перевірити, скільки насправді було заплачено за товар, скільки пішло на хабар закупнику, а скільки привласнив менеджер з продажу – практично неможливо.

І навіть для того, аби просто влаштуватися на гідну (а в провінції – на будь-яку) роботу в приватній компанії, претендент почасти повинен «домовитися» з HR-службою.

Не залишився осторонь цієї сумної тенденції і банківський сектор. Зрозуміло, що чіткої статистики, скільки кредитів було видано за хабарі та інші преференції, немає навіть у правоохоронців. Але напевно мова йде не про один десяток відсотків від загального кредитного портфеля.

Не гребують подібним й інвестбанкіри, що сприяють розміщенню українських підприємств на біржах. Серед іншого, у нещодавньому минулому в хід йшов підкуп аналітиків і керівництва інвестиційних фондів з метою простимулювати придбання акцій конкретних компаній.

До речі, на хвилі післяреволюційного «очищення» чиновницького апарату деякі з таких інвестбанкірів обіймали найважливіші економічні пости в першому уряді Арсенія Яценюка. І голосно заявляли про реформи та боротьбу з корупцією.

Ще одна важлива проблема, зазначена аналітиками E&Y, – це відсутність хоч скільки-небудь реального покарання за корпоративну корупцію. Якщо чиновників і співробітників держкомпаній в Україні все ж притягують до кримінальної відповідальності й часом навіть позбавляють волі, то автору цих рядків за 16 років роботи на українському ринку не доводилося чути про хоча б якогось менеджера-«відкатника» чи «розпильника», якого було б покарано відповідно до закону.

Усе це вичерпно пояснює той резонанс, який виник після ухвалення законопроекту про обов'язкове декларування прибутків учасниками «антикорупційних» громадських об'єднань. У той же час в Європі, про прагнення до якої так полюбляють розмірковувати в Україні, декларування статків є обов'язковим для всіх, хто отримує будь-які доходи крім основного місця роботи. А також – виплачує кредит, користується податковими пільгами або в поточному фінансовому році зробив дорогу покупку (понад 10 000 євро одноразово).

Наприклад, у Литві цей механізм працює вже понад 10 років, і ніхто не здивований і не обурюється. А «податок на дармоїдів», який на початку нинішнього року задумав ввести президент Білорусі Олександр Лукашенко, фактично списаний з аналогічного литовського закону.

Отже, у державі, що наскрізь просочена ідеєю особистого збагачення будь-яким шляхом, де суспільство цілком толерантно ставиться до того, що будь-хто з «володарів» влади і ресурсів за замовчуванням привласнює частину цих ресурсів, усяка боротьба з корупцією приречена на поразку. А всі антикорупціонери зрештою виявляються стурбовані лише тим, як приховати власні статки.