Кадровий голод: чому в Україні не вистачає кваліфікованих робітників

Державна служба зайнятості України за підсумками 11 місяців року, що минає, зафіксувала на території країни 104 000 вільних вакансій. При цьому, в порівнянні з аналогічним періодом 2016 року, було відзначено позитивну динаміку: зростання кількості нових вакансій склало 11%. При всій удаваній позитивності даної статистики – а збільшення числа робочих місць у країні, яка переживає тотальну економічну кризу, не може не тішити – дедалі більше актуалізується проблема відсутності на вітчизняному ринку праці висококваліфікованих кадрів. І перш за все це стосується технічних спеціальностей. Так, якщо проаналізувати структуру вакансій за професійними групами, то найбільший попит – 22% – зафіксовано на кваліфікованих робітників з інструментом, 21% – на робочих з обслуговування та експлуатації обладнання та машин. Засновник промислово-інвестиційної групи «АУРУМ Груп» Альона Лебедєва спеціально для Mind проаналізувала специфіку сучасного ринку праці України на прикладі своєї компанії, пояснивши історичні витоки існуючих проблем і можливі шляхи їхнього вирішення.

Ця статистика, хоча і не в повній мірі, але все-таки відображає серйозну проблему для багатьох промислових підприємств країни – гострий дефіцит кваліфікованих кадрів технічних спеціальностей. Причому це стосується як фахівців із вищою освітою – інженерів-конструкторів, так і зі спеціальною – токарів, фрезерувальників, зварювальників. Наприклад, на одному з наших виробничих підприємств групи у цьому році в ливарний цех було прийнято на роботу 30 осіб, а звільнено 29; в механоскладальний цех прийнято на роботу вісім чоловік, а звільнилися 10.

Витоки проблеми

Ми практично постійно перебуваємо в пошуку співробітників на такі вакансії, як токар, фрезерувальник, кранівник мостового крана, зварювальник, електрик-налагоджувальник устаткування, слюсар з ремонту металорізального обладнання тощо. І цей дефіцит, на мою думку, обумовлений декількома причинами:

Надмірна престижність вищої освіти серед молоді. Україна – країна, де понад 70% населення має вищу освіту, хоча кожен другий випускник ВНЗ при цьому працює не за профілем.

Престиж робітничих професій був повністю знівельований з розвалом Радянського союзу. На сьогодні до ПТУ, на жаль, йдуть вчитися, скоріше, від безвиході і небажання вчитися загалом. Причому останній фактор тут – визначальний, адже настільки демотивовану людину від початку неможливо навчити працювати якісно.

Крім того, перекіс у бік вищої освіти – наслідок багаторічної неефективної роботи вітчизняної освітянської системи, яка, на жаль, жила своїм, лише їй зрозумілим життям.

Дуже слабо ведеться робота з профорієнтації молоді. Школярі просто не володіють інформацією про затребувані сучасні спеціальності та за традицією щорічно поповнюють армії юристів, економістів і бухгалтерів. Кореляція між системою освіти і потребами бізнесу – на даний момент практично нульова.

Багаторічне низьке державне фінансування системи професійно-технічної освіти призвело до того, що бізнес був змушений почати самостійно інвестувати в підготовку кадрів «для себе» на базі ПТУ.

Однак практика виявила недоліки такої співпраці. Негнучкі і «застряглі в минулому» викладачі ПТУ, слабка матеріально-технічна база і застарілі підходи до навчання призвели до того, що рівень підготовки кадрів почасти не відповідав сучасним вимогам промислових підприємств.

І це – велика проблема для бізнесу, оскільки молодий спеціаліст, прийшовши на завод, повинен знову пройти профільне навчання на місці з урахуванням специфіки даного підприємства. Тому великі виробничі компанії відмовилися від фінансування ПТУ і в якості альтернативного рішення відкрили власні навчальні центри.

Фото УНIАН

Кваліфіковані робітники згодом обирають легшу фізичну працю або взагалі йдуть з професії та займаються підприємництвом.

Відсутність соціального захисту. У Радянському союзі одним з інструментів по утриманню робочих на підприємствах була власна соціальна інфраструктура, яка задовольняла основні потреби співробітників у підвищенні кваліфікації, відпочинку, житлі тощо. На даний момент бізнес навіть при всьому бажанні не може в таких обсягах дотувати соціальну сферу: за фактом практично весь прибуток акціонери реінвестують у модернізацію виробництва і поліпшення матеріально-технічної бази підприємств.

Шляхи вирішення

З поточного року в Україні було впроваджено двоканальне фінансування ПТУ: з державного і місцевих бюджетів. Таким чином, уряд планував через субвенцію з державного бюджету повернути держзамовлення на підготовку робітничих кадрів у цілому, при цьому зробивши основний акцент саме на дефіцитних спеціальностях.

А ось питання рівня фінансування тих чи інших необхідних саме цьому регіону фахівців було абсолютно логічно делеговано місцевим радам – ​​і вирішується тепер там. Це хороша ініціатива, яку необхідно активно розвивати і підтримувати, залучаючи як сам бізнес, так і профільні асоціації. Не можна її випускати з поля зору. По суті, це можливість побудувати нову сучасну систему професійно-технічної освіти, замовником якої буде виступати саме бізнес.

На сьогодні більшість підприємств хімічної галузі, машинобудування, зокрема, вагонобудування і деповського ремонту – містоутворюючі і часто є основними роботодавцями для населення. Тому рівень розвитку цих підприємств безпосередньо впливає на добробут тисяч сімей, і, по суті, диктує стиль і спосіб їхнього життя. Так, ми усвідомлюємо що виробництво все більше автоматизується, але залізничний вагон без робітника не побудуєш, тому питання повернення престижу робітничих професій актуальний і вимагає детального опрацювання бізнесу і держави.