Миротворці на Донбасі: чи зможуть «блакитні шоломи» повернути окуповані території

У Нью-Йорку розпочалося засідання 73 сесії ООН. Серед питань порядку денного є й тема України – ситуація на Донбасі та в окупованому Криму. Із промовою виступив президент нашої держави Петро Порошенко, який закликав усіх делегатів сесії підтримати саме пропозицію України щодо відправки на Донбас миротворчої місії.

Напередодні засідання міністр закордонних справ України Павло Клімкін повідомив, що Україна та її західні партнери «дуже давно» підготували та узгодили між собою проект резолюції Ради Безпеки ООН про миротворчу місію ООН для Донбасу, яка має складатися з трьох послідовних етапів, або фаз. «Логіка цього проекту є дуже простою: це має бути послідовна операція, як ми іноді називаємо на ООНівському жаргоні, фазована операція», – зазначив Клімкін.

Під час першої фази має відбутися поступова передача контролю над усією окупованою територією Донбасу миротворчим підрозділам (військовим). На другій фазі підключається «поліцейський компонент» – правоохоронні миротворчі сили підтримуватимуть безпеку на контрольованій миротворцями території.

Третя фаза, проти якої, за словами Клімкіна, «фантастично заперечує Росія», – це введення в ОРДЛО міжнародної адміністрації.

Запропонований Україною та її партнерами «план миротворчої місії» є дещо схожим на ті, що діяли, або ще досі діють у країнах колишньої Югославії. Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики, розповіла Mind, як втілювалися ці фази, чи спрацювали вони, і що було головним чинником їхньої реалізації.

Досвід, який не надихає. Союзна федеративна республіка Югославія (СФРЮ) за своєю структурою дуже нагадувала Радянський союз. Але, на відміну від СРСР, розпадалася дуже тяжко, у 90-х роках минулого століття майже всі «республіки» Югославії пройшли через криваві збройні конфлікти. Перша миротворча місія ООН – United Nations Protection Force (UNPROFOR) – з’явилася на території екс-Югославії у лютому 1992 року: миротворці увійшли в Хорватію, потім у Боснію і Герцеговину (БіГ), потім й в інші республіки колишньої СФРЮ.

Мандат сил UNPROFOR в БіГ, яким довелося виконувати свою місію під час інтенсивних бойових дій між трьома (!) сторонами конфлікту (боснійці-мусульмани, хорвати, серби), включав у себе, головним чином, забезпечення захисту окремих «зон безпеки» ООН. І це завдання, м’яко кажучи, не було виконано.

Найбільш катастрофічний провал за всі часи діяльності стався у липні 1995 року. Військовим Третього голландського батальйону миротворчих сил ООН було поставлено завдання захищати анклав боснійських мусульман, який було проголошено «зоною безпеки» ООН.

Та Армії боснійських сербів під командуванням Ратко Младича вдалося захопити Сребреницю, після чого там було вбито близько 8 000 беззбройних боснійських мусульман – чоловіків віком від 12 до 77 років. У тому числі, були розстріляні працівники миротворчої місії ООН, яких сербським солдатам видали безпосередньо голландські миротворці.

28 серпня того ж 1995 року Армією боснійських сербів був обстріляний з мінометів ринок в столиці БіГ Сараєво, внаслідок чого 37 мирних жителів загинуло і 90 було поранено. І лише після цього міжнародна спільнота почала реагувати більш активно.

30 серпня 1995 року, у відповідності із отриманим мандатом ООН, НАТО розпочинає в Боснії і Герцеговині операцію під кодовою назвою «Обдумана сила» (Deliberate Force). Перша масштабна військова акція Північноатлантичного Альянсу в колишній Югославії зводилася, в основному, до бомбардувань позицій Армії боснійських сербів. За 15 днів сили НАТО провели 3515 літако-вильотів і скинули 1026 бомб. В операції брали участь 400 літаків (у тому числі 222 бойових) і 5000 військових з 15 країн-членів блоку.

Операцію було зупинено 14 вересня, після того, як командувач силами боснійських сербів генерал Ратко Младич погодився виконати цілу низку умов, зокрема, відвести важке озброєння подалі від Сараєва.

Вважаться, що саме ця операція НАТО мала ключове значення для тиску на лідера Югославії Слободана Мілошевича та керманичів боснійських сербів, щоб змусити їх сісти за стіл переговорів. Врешті решт, у грудні 1995 року Мілошевич та ватажки боснійських сербів разом із представниками хорватів і  боснійців підписали Дейтонську мирну угоду, яка припинила війну в Боснії і Герцеговині.

Наступні зусилля ООН були зосереджені на контролі за дотриманням договору між сторонами конфлікту. Виконання цього завдання було покладено на сили НАТО.

IFOR – Implementation Force, Сили імплементації – мали мандат РБ ООН з 20 грудня 1995 по 20 грудня 1996 року. За цей час у Боснії і Герцеговині було забезпечено мир і проведено вибори. В грудні 1996 року місія IFOR передала повноваження SFOR – Stabilization Force, Силам стабілізації. Основна мета SFOR полягала в створенні безпечних умов для відновлення країни.

Через вісім років, у грудні 2004-го, керівництво миротворцями в БіГ було передано від НАТО до EUFOR (European Union Force, Сили Європейського Союзу). Місія EUFOR ALTHEA (на честь грецької богині зцілення), яка здійснюється і досі, має на меті забезпечення дотримання Дейтонської угоди і підтримання стабільної безпекової ситуації.

Успіх на Дунаї. Діяльність миротворців у БіГ більше зводилася до примушування до миру, а потім була покликана підтримувати мир. Що стосується інших двох компонентів можливої миротворчої місії на Донбасі – поліцейський контингент та міжнародна адміністрація, то тут більш підходить приклад із сусідньої з БіГ країни – Хорватії.

Рада Безпеки ООН 15 січня 1996 року ухвалила резолюцію про створення Тимчасової адміністрації ООН для Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему – регіону на кордоні із Сербією – включно із широко відомим містом Вуковар. Рішення РБ ООН було ухвалено після підписання в листопаді 1995 року Ердутської угоди – договору щодо мирної реінтеграції цього регіону, так званого хорватського Подунав’я. Підпис під документом поставили прем’єр-міністр Хорватії та представник сепаратистського утворення, Сербської Країни, який отримав «добро» з Белграду.

Місія UNTAES – United Nations Transitional Authority In Eastern Slavonia, Baranja And Western Sirmium, Тимчасова адміністрація ООН для Східної Славонії, Бараньї і Західного Срема діяла у 1996-1998 рр.

Процес мирної реінтеграції розпочався з виведення всіх армійських та парамілітарних підрозділів, всієї військової техніки і роззброєння всіх місцевих мешканців. Цей процес минув майже без ускладнень – головним чином тому, що Сербія виконала взяті на себе обов’язки: «забрала» своїх військових і припинила постачання зброї місцевим сепаратистам. У свою чергу, Хорватія звільнила від покарання тих, хто воював проти хорватів, але не здійснив воєнних злочинів чи злочинів проти людяності.

Після виведення військ та роззброєння, для забезпечення порядку, почала працювати так звана «перехідна поліція», яка складалася з хорватів, місцевих сербів та представників ООН, озброєних лише пістолетами. Нерідко в одному поліцейському підрозділі опинялися ті, хто ще вчора воював один проти одного. Щоб забезпечити ефективне функціонування перехідної поліції, проводилися спеціальні спільні навчання, в тому числі психологічні, на нейтральній території – в Угорщині. Втім, все одно багато людей звільнялося, але на їхні місця приходили інші, вчилися спілкуватися з колишнім ворогом, не згадуючи минуле, і проект, врешті решт, запрацював.

Після демілітаризації та забезпечення безпеки силами поліції, в регіон масово почали повертатися біженці, а невдовзі були проведені і повноцінні місцеві вибори. Після формування місцевої влади і повної ліквідації загрози загострення ситуації, Тимчасова адміністрація ООН припинила свою діяльність, а Східна Славонія, Баранья і Західний Срем стали рівноправними частинами єдиної Хорватії.

Миротворці вже не ті. Варто підкреслити, що ніякого «особливого статусу» для регіону план ООН не передбачав. Мирна реінтеграція хорватського Подунав’я була саме ре-інтеграцією, і після завершення миротворчої місії Східна Славонія, Баранья та Західний Срем отримали такі самі права та обов’язки, як і всі інші області Хорватії.

Ця особливість хорватського досвіду є дуже привабливою, але, якщо Україна збирається виконувати всі умови Мінських угод та супутніх домовленостей, то їй доведеться надавати окремим районам Донецької та Луганської областей особливий статус, а не просто їх ре-інтегрувати. Чи – інший варіант – переглядати Мінські угоди, що наразі здається не дуже реалістичним планом.

Інший момент, який добре було б прояснити: які саме поліцейські сили мають діяти під час роботи Тимчасової міжнародної адміністрації на Донбасі? Це буде «перехідна», змішана поліція, як у Хорватії, чи цю функцію будуть виконувати миротворці ООН, як у Боснії? Напевно, це стане зрозуміло після оприлюднення пропозицій України та її західних партнерів, але в будь-якому разі питання залишаться – занадто контраверсійним є підхід до формування перехідної поліції і занадто неуспішним є досвід миротворців в БіГ.

Та найбільш проблемним здається проведення демілітаризації регіону. Як змусити Росію зупинити кровопролиття, піти з Донбасу та припинити постачати зброю та бойовиків на Схід України?

Хорватський сценарій відразу здається неймовірним – ніщо не вказує на те, що є шанс домовитися із Росією щодо її добровільного «відступу» з Донбасу. Але не менш впевнено можна відкинути і боснійський варіант – повторення «Обдуманої сили» чекати не варто.

Міжнародна спільнота сьогодні не те що не готова йти війною на Росію та її маріонеток, а навіть намагається всіма силами покращити відносини із Москвою (згадаємо позиції провідних членів НАТО Німеччини («Північний потік – 2») чи Італії і Угорщини (відмова від автоматичного продовження санкцій).

У часи проведення миротворчих операцій в колишній Югославії проти уряду Мілошевича діяли жорсткі санкції, що охоплювали всі сфери життя – економіку, культуру, спорт… Нічого подібного по відношенню до Росії ми не спостерігаємо. І саме цей факт, здається, в першу чергу треба брати до уваги, коли ми будемо прогнозувати, чи зможе міжнародна миротворча операція реалізувати український сценарій реінтеграції Донбасу.