Як справляються із викликами війни люди з інвалідністю

Війна змусила багатьох людей шукати прихисток будь-де, а також  знаходити нові можливості для заробітку, аби вижити. А для людей з особливими потребами це ще більший виклик, адже складнощі спіткають на кожному кроці. Та хоч як не було б важко, такі українці тримають оборону на власному фронті й кожного дня перемагають себе та систему. Як влаштувались люди із вадами зору під час війни і як можна подолати проблеми разом, розповів Mind керівник ГО «Рівні можливості для всіх», Accessibility QA Engineer у компанії SoftServe Роман Савка.

Я працюю Accessibility QA Engineer у SoftServe. Наша команда займається тестуванням цифрових продуктів на доступність для людей з інвалідністю. Деякі з моїх колег, так само як і я, мають порушення зору. Але ми себе почуваємо у своїй тарілці: наша компанія – інклюзивна та соціально відповідальна. А ще мені дуже подобається те, чим займаюсь. 

Громадська діяльність – це вже давно мій second-job profile, займаюсь волонтерством вже більше 10 років. Протягом останніх двох років очолюю відокремлений підрозділ ГО «Українське товариство сліпих», що на Львівщині. Також трохи більше двох років тому започаткував організацію «Рівні можливості для всіх», і зараз є її керівником. Ми працюємо з людьми з інвалідністю різних назологій: це і люди на колісних кріслах, люди з ментальними, когнітивними порушеннями, незрячі. Cпільними зусиллями допомагаємо людям з інвалідністю із працевлаштуванням, втілюємо найрізноманітніші проєкти, зокрема культурні.

Мій власний досвід підштовхнув мене до вивчення різноманітної інформації, що стосувалась законодавства та кращих світових практик у сферах доступності, інфраструктури, комунікації, транспорту. Далі почав ще активніше залучатись у різні ініціативи.

Допомога людям з інвалідністю

З війною кількість активностей в обох громадських організаціях збільшилась: багато людей з інвалідністю залишились без засобів для реабілітації або без технічних засобів для мобільності, таких як тростини, колісні крісла, милиці. Багато речей залишили в своїх домівках, втікаючи від війни. Ми намагаємось забезпечити таких людей усім необхідним. Уже на третій день війни до нас надійшов перший запит від сім’ї з Чугуєва, якій потрібно було колясне крісло для 7-річної дитини з ДЦП.  

Ми з волонтерами з ГО швидко самоорганізувались: хтось привозить продукти харчування, хтось – одяг і засоби гігієни, хтось – колісні крісла, а хтось займається перевезенням людей. Маємо вже більш налагоджену логістику: наші партнери з громадської організації «Інститут українських студій» перевозять людей до інших країн: Данії, Бельгії, Італії, Іспанії.

У нашій організації працюють також психологи, юристи, соціальні педагоги та інші фахівці. Велика частина команди перебуває зараз за кордоном, допомагає з різних куточків світу. Наприклад, моя колега Юля, яка зараз в Польщі і яка також має порушення зору, надає психологічні консультації людям, які переселяються. Серед них є багато надскладних випадків людей з Маріуполя.

Одного дня мені зателефонували: «Романе, прибула незряча людина. Треба допомогти, тому що він і з тростиною не ходить, і взагалі йому тяжко тут адаптуватись». Ми його поселили, десь біля чотирьох тижнів жив тут. В Андрія не було нічого, навіть готового посвідчення про інвалідність. Незадовго до війни в нього виникло захворювання, яке вплинуло на зір, і він просто не встиг зробити посвідчення. Ми йому допомогли з оформленням, і зараз Андрій успішно перетнув кордон Польщі.

Складно охарактеризувати цей стан та емоції, це реальна біда. Ми тут у Львові не настільки відчуваємо війну, як люди зі східних областей. Одна жінка, яка звернулась до нас з потребою колісного крісла для дитини, два тижні прожила в підвалі під обстрілами перед тим, як приїхати сюди. Я багато років працюю з категорією людей, які найменш захищені в cуспільстві, проте вражений емоціями зараз, це дуже складно.

Допомога 24х7

Окрім того, робота в SoftServe в мене віддалена і це дозволяє гнучко підлаштовуватись під робочий час. Основне – щоб робота була зроблена. 

Також важливо налаштувати собі сталий графік. Я о 5-й ранку прокидаюсь, роблю зарядку, снідаю, і вже о 6-й починаю працювати. Для мене такий варіант найбільш продуктивний. На початку війни було дещо важко зібрати свій ресурс докупи, але зараз пристосувався, встигаю швидко і продуктивно працювати. Вважаю, що це іще один наш важливий фронт – допомагати економіці нашої держави.

Також я знаю, що моя сім’я в безпеці, вони переїхали до Польщі. Мене це підсвідомо змушує тут робити ті речі, які роблять за кордоном для них. Їх там гарно прийняли, старший син вже ходить в польський садочок. Мені хочеться компенсувати і віддати тут те, що дали моїм дітям там.

Важливим є також усвідомлення, що ти допомагаєш: поселив людей, допоміг переїхати в безпечне місце, надав консультацію, привіз інсулін, забезпечив продуктами. А коли виникають складні запити та ситуації і вдається вирішити їх навіть краще, ніж здавалось на початку, виникає відчуття внутрішньої радості. Наприклад, нещодавно стикнувся з тим, що в нас не було жодного колісного крісла. Але через 2–3 дні вже було біля декількох десятків. 

Якщо кожен робитиме все, що зможе, на своєму місці, то український механізм перемоги буде працювати швидше, якісніше і краще. Що хотів би сказати нашим людям? Захисникам – безмежна слава і дяка. А постраждалим від війни – слова Івана Павла II: «Не бійтеся». Все можна буде відбудувати, все можна буде купити. Основна цінність – це людське життя, яке ви зберегли.