Ласкаво просимо додому: як школярі повертатимуться в Україну?
Українська система освіти поки не готова до нових викликів, але має час підготуватися
Станом на січень 2023 року внаслідок воєнних дій кількість українських біженців тільки у Європі сягнула майже 8 млн осіб. Більшість із них – це родини з дітьми, зокрема шкільного віку. На початку вторгнення освітні системи європейських країн, бо власне на них лягало основне навантаження щодо навчання наших дітей, не були готові до швидкого реагування на цей виклик. Однак станом на вересень 2022 року ситуація менш-більш стабілізувалася. Проте вже незабаром в Україні закінчиться другий повоєнний навчальний рік і перед українськими батьками, що зараз з дітьми перебувають за кордоном, постане новий виклик: яку освіту і де здобуватимуть українські школярі вже незабаром. Одне з головних питань, що постане і перед освітянами, і перед батьками: як українські діти зможуть повернутись до навчання вдома і які проблеми у сфері освіти потрібно вирішувати вже сьогодні. Великі сподівання є на те, що із призначенням нового міністра освіти частина нагальних питань буде вирішена раніше, ніж вони перетворяться на глобальні проблеми. А втім, через велику кількість невідомих вже зараз варто говорити про виклики, що постануть перед українською системою освіти, аби вчасно коригувати майбутні рішення. До вирішення яких нагальних питань варто долучитись вже зараз і з чим можуть стикнутись українські школярі й батьки із поверненням в Україну, розповіла Mind програмна директорка мережі освітніх проектів MRIYDIY Мирослава Товкало.
Частина європейських країн, на рівні більшості органів місцевого самоврядування, зобов’язали батьків до того, щоб їхні діти доконечно відвідували навчальні заклади тієї країни, де зареєстровані учні як біженці, для швидшої інтеграції їх у культурне середовище. Такий м’який перехід в іншу освітню систему відбувався поступово – якщо діти не знали мови, вони відвідували до десяти занять на тиждень із поступовим збільшенням кількості навчальних годин. Діти в цих країнах паралельно намагалися вчитися на екстернаті або ж в українських онлайн-школах, але велика їх частина через рік «відсіялася» через неможливість втримати велике і майже щоденне навантаження.
Інші країни, наприклад Польща (принаймні на рівні більшості органів самоврядування), залишила за батьками можливість обирати освітню систему для дитини, зберігаючи за ними право навчатись очно у польській школі або на онлайні/екстернаті в Україні. З одного боку, такий підхід спричинив зростання потоку так званих drop-out’ів, тобто тих дітей і молодих людей, які «випали з освіти» і, прикриваючись формальною українською дистанційкою, перестали відвідувати будь-яку школу. І про цю загрозу, вже не тільки для України, а й для країн, що прийняли українських дітей, заговорили в міжнародних організаціях, наприклад у Care International. Однак, з іншого боку, таке ліберальне законодавство дозволило багатьом молодим українцям, які справді навчаються в українських школах (дистанційно або очно у місцях свого перебування), зберегти не тільки певний рівень знань згідно з українськими навчальними програмами, але й міцну надію на повернення додому.
На жаль, за іронією долі, найменш готовою до прийняття українських дітей, уже з-закордону, виявилася сама Україна. Мій товариш, який працює у польському громадському секторі з українськими родинами переселенців, часто жартома запитував: «Поясни, чому ваше міністерство так не любить ваших дітей?» І я розводила руками, бо насправді, окрім тюнингових законодавчих змін, більше нам було нíчого запропонувати нашим юним «репатріантам». Поки що. Хоча є шанси на зміни освітньої політики в цьому питанні з приходом нового міністра освіти.
По суті, я вважаю, що це був би серйозний крок, який би продемонстрував відкритість нашої держави до повернення українських дітей. І тут я маю на увазі не тільки інфраструктурні проєкти щодо відновлення шкільних будівель. Йдеться про нормативні документи, які сприяють безбар’єрному поверненню українських учнів додому.
Отже, які ймовірні бар’єри чекають на тих школярів, які повертатимуться в Україну, і як їх можна нівелювати?
Читайте також: Навчатись завжди: як зміниться українська освіта після війни
1. «Мамо, я не хочу вчитися з молодшими учнями…»
Це фраза мого племінника, який, добре навчаючись в американській школі і спілкуючись зі своїми колишніми однокласниками в Україні, чітко розуміє різницю в очікуваних результатах навчальних програм – українських і американських. Учні, що повернуться в Україну після навчання в закордонних школах, навіть попри високі досягнення там, відчуватимуть прогалини у знаннях за українськими навчальними програмами. Закордонні програми, сконцентровані на розвитку життєвих компетентностей учнів, точно не дорівняють українським програмам за рівнем подання теоретичного матеріалу.
Дворічне перебування дітей за кордоном поставить їх перед дилемою: а чи варто повертатися в Україну, якщо все одно не потраплю у свій клас? Процедури зарахування таких дітей до школи, а саме оцінювання рівня знань шкільною комісією, яка ухвалює рішення, у який клас має потрапити дитина, працюють не на користь таких дітей. Бо, об’єктивно, такі діти знатимуть менше – з фізики, математики, української мови… Що ж до здобуття корисних практичних умінь і опанування іноземної мови – це не враховується.
Можливо, ситуацію виправили б окремі норми в законодавстві, які дозволили б таким комісіям гнучко ухвалювати рішення й надавати можливість школярам повертатися до своїх класів, надолужуючи прогалини через консультації з учителями. Здобуття фінансування на такі програми, наприклад, із фондів ЮНІСЕФ, лягли б на плечі і держави, і органів місцевого самоврядування. Таких додаткових занять, без перебільшення, потребують і ті учні, які сьогодні перебувають на окупованих територіях. Їхнє «повернення» додому, в українську систему координат, – найгостріша проблема для України.
2. Українські навчальні програми vs повернення школярів додому
У публікаціях про освіту останнього року домінували дві полярні тези: з одного боку, наші учні чудово впоралися з викликом переходу в іншу освітню систему і нарешті полюбили школу – англійську/німецьку/польську, а з іншого (це вже від батьків і вчителів) – яке «дно» ця закордонна школа, де учні майже нічого не вчать і все відбувається в «полегшеному» форматі.
Читайте також: Попри війну: 5 причин пишатись українською освітою
Хай там як, але якщо ми прагнемо повернути молодих українців додому, мусимо подбати про перехід наших навчальних програм на компетентнісну основу, наблизивши їх до європейських стандартів. Так, як це поступово відбувається із навчальними програмами початкової школи і з деякими програмами для 5–6 класів. Тим більше, що державні стандарти освіти – початкової, базової і повної загальної, (уже незабаром) дозволяють це зробити.
Кажу «деякими», бо карантин, війна й інші політичні обставини не сприяли такому процесу. І друга важлива річ, яку треба було б врахувати, якщо ми хочемо повернути нашу молодь, – спробувати максимально відв’язати наше ЗНО/НМТ від тематичного (фактажного) підходу, орієнтуючись на ті вміння й компетентності, які розвиває і українська, і польська, і британська освіта… Завдання не із найлегших, але і ставка дуже висока – боротьба за повернення молодих українців на Батьківщину. Тут загострюється і проблема вищої школи, але це вже тема іншої розмови…
Читайте також: Перемога в усьому: як змінити освіту зараз, щоб стати сильнішими в майбутньому
3. Неготовність наших учителів до «інших учнів»
Повернення українських учнів, які вже майже два роки провчилися в системі іншої системи освіти, більш приязної до дитини, з великим ступенем свободи та інтеракції, загрожує культурним шоком.
Час – найкращий художник, і наші учні за кордоном, розповідаючи сьогодні про рідну школу, згадують своїх друзів-однокласників, можливість вільно спілкуватися рідною мовою і улюблену вчительку. Менше, на щастя, пригадуються нудні уроки-лекції й одноманітні методи «роботи з класом». Уявіть, що з інтерактивного середовища вони потраплять саме в таке статичне навчальне довкілля, де нічого не змінилося…
Бо ж, мабуть, мало хто вірить, що навчання вчителів НУШ, тих, які викладають у 5–6 класах, проведене впродовж останніх двох років, змінило кардинально ситуацію з методами навчання в Україні, хіба точково, на рівні небагатьох шкіл і вчителів-ентузіастів.
І справа тут не тільки у воєнних діях чи «карантинно-дистанційній» підготовці вчителів, більше у підходах і в розумінні непріоритетності цього напряму для міністерства. Щоправда, краща ситуація з учителями початкової школи, які встигли ще до війни більше наблизитися до європейських стандартів, пройшовши курси НУШ.
4. Українські школи, які залишилися поза бортом українського законодавства
Це ті новостворені освітні заклади/осередки, які з’явилися завдяки потужній і швидкій самоорганізації небайдужих людей – громадян України чи інших країн, часто завдяки повному чи частковому фінансуванню закордонних фондів. Саме поява таких шкіл уможливила нашим дітям очне навчання за українськими програмами. Після таких шкіл учні зможуть відносно безбар’єрно повертатися в українську систему освіти, однак бар’єри в цьому разі мають самі школи і вчителі, що там працюють, про що згадував освітній омбудсмен Сергій Горбачов.
Такі заклади перебувають сьогодні «у повітрі», бо, з одного боку, не можуть легалізуватися у країнах функціонування через дотримання українських стандартів освіти, а з іншого – їх неможливо узаконити в Україні. І через законодавчі перепони, пов’язані з умовами ліцензування, учні цих українських шкіл позбавлені підручників, дидактичної підтримки та можливості одержувати свідоцтво державного зразка, а самі заклади позбавлені субвенційних коштів від держави й шукають легальні школи як парасольки для того, щоб видати учням чесно зароблені свідоцтва.
Тому нагальне завдання для МОНу в особі його нового керівника – легалізувати такі українські школи за кордоном, дбаючи не тільки про добрий імідж України у світі, а й про власну молодь, яку треба повертати додому.
До речі, над цими завданнями працює й Освітній кластер «МрійДій» – громадська організація, яка діє у Варшаві та Львові, підтримуючи такі школи інформаційно й адвокатуючи інтереси учнів і педагогів. Зусиллями Освітнього кластеру запроваджено, зокрема, пільговий проїзд українських дітей громадським транспортом у Варшаві та забезпечено хоча б частково учнів українськими підручниками. Однак усім зрозуміло, що це крапля в морі, і без підтримки держави, а точніше без легалізації таких шкіл з боку держави не обійтися, особливо з огляду на те, що повернення на Батьківщину цих учнів та їхніх родин може відбутися пізніше, ніж у 2023 році…
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
